Мені 34 роки. Мої батьки розлучилися близько 10 років тому і на цьому спілкування з батьком та його участь у сімейних стосунках припинилися. З того моменту ми живемо втрьох: я, мама та молодший брат. Для мене, як і для багатьох людей, дуже важливий душевний спокій рідних та їх здоров’я.
Я завжди почувала себе «мамою» в сім’ї, навіть зі своєю мамою. Те, що ми їмо, які ліки вживаємо, коли захворіли, як зроблені уроки у брата, чи чисті підлоги на кухні — всі подібні момент завжди контролювала я. Це не означає, що моя мама не стежила ні за чим.
Просто до деяких речей вона ставилася не особливо уважно, а я навпаки могла причепитися, поки все до дрібниці не буде так, як треба. Поки я навчалася в університеті, у мене почала виникати думка: а чи не виїхати з цього містечка? Ніякого розвитку в танцювальній сфері, що для мене важливо.
Я танцювала з 14 років, виступала в команді, їздили на обласні чемпіонати, але це стало межею, подальшого росту не було. І для себе я почала розуміти, що мені потрібне місто, де я зможу не тільки працювати і заробляти, а й розвиватися як танцюрист.
Обдумавши все ретельно зваживши, я вирішила поїхати до обласного центра. В інтернеті познайомилася з хлопцем, завдяки щасливому випадку він був з того міста, куди я їхала. Восени після університету я сіла в поїзд і поїхала, за умови, що їду подивитися та розвідати обстановку.
Я прожила там чотири місяці, влаштувавшись на роботу першого ж тижня. Зустрічалася з хлопцем, почала займатися танцями і все ніби нічого, але мене дико тягнуло назад до рідних. З’їздила додому. Поки була вдома, мене почало розривати буквально на дві частини.
Я почала розуміти, що моїй сім’ї мене не вистачає, не вистачає допомоги та підтримки, мама запустила своє здоров’я, брат запустив навчання… Тут і з’явилося почуття провини , що все це через мій від’їзд. Не зважаючи на все це, я все одно поїхала назад.
Минуло деякий час. Я зідзвонювалася з рідними, але самокопання та душевні муки не припинялися. До мене переїхала подруга, на той момент я розлучилася з хлопцем і ми стали з подругою винаймати житло разом. І начебто все добре.
Я працювала, проводила час із подругою, їздила на море, танцювала… Але постійно відчуваю тривогу за своїх близьких, за маму та брата. Дуже часто зривалася, нервувала, хвилювалася, виникали проблеми з житлом та роботою, на тлі цього почалися проблеми зі здоров’ям.
В мене навіть виникло бажання все кинути та поїхати додому. Ми з подругою вирішили поїхати у відпустку для початку і просто провести час із сім’єю. Зустріли вдома Новий рік, відпочили, але я знову ж таки бачу, що вдома без мене ніби все не так, і ніби моїй родині дуже погано без мене.
У голові я вже вирішила для себе, що повернуся додому. Я звільнилася, зібрала речі та повернулася додому. І, як і слід було очікувати, поринула в депресію – зміна обстановки вплинула на мене не найкращим чином. Я знайшла роботу адміністратором.
На танці так і не повернулася, геть-чисто зникло натхнення. З того часу пройшов не один рік. Я відмовилася від усього, що мене цікавило, і тепер шкодую. Я ж вже нікому не потрібна. Тепер щодня постає питання: що робити далі?
Рідне місто мені вже не подобається зовсім у порівнянні з тим, де я жила. Напружує абсолютно все, крім того, що я зі своєю родиною. Але й сім’я тепер страждає від моїх перепадів настрою, смутку та неврозів та і не потрібна я їм, у брата своє життя. Може, я даремно повернулася тоді?
