Мені 38 років. Я виросла і живу в сім’ї, де завжди був прийнятий жорсткий контроль та «ходіння по одній половині». Усім давали зрозуміти, що за межами квартири – чужий ворожий світ, довіряти нікому не можна,.
При цьому всередині сім’ї виконують лише волю її голови, і точка. Зараз у ролі голови моя мати. Мені необхідно зрозуміти, як з нею спілкуватися, інакше я не витримаю.
Вона досягає своєї мети лише одним способом – постійним приниженням усіх членів сім’ї. У свої роки я повністю від неї залежу. Як саме? З 16 років у мене важке захворювання.
У разі чого мати – єдина людина, яка мене доглядатиме в лікарні. Жоден із моїх знайомих про мою проблему не знає – вона від початку заборонила поширюватися, під загрозою порвати зі мною стосунки.
Це дуже страшно залишитися без допомоги в лікарні. Ми працюємо на одного роботодавця, я під її керівництвом. Рід наших занять унікальний, аналогів цьому бізнесу немає.
Роботу дуже люблю, заради неї отримувала професію. Чи треба говорити, що це постійна «больова точка»? Скільки разів я чула «йди з посади» і «сидиш на моїй шиї» – не піддається обчисленню.
І я справді одного разу пішла до іншої організації, але результатом стала її тривала істерика вже під соусом «кинула мене без допомоги». Думок у сім’ї дві – її і неправильне. Працює в поті чола тільки вона, інші б’ють байдики.
Рішення та тягар відповідальності тільки на ній, але спробуй, запропонуй щось своє – після годинного скандалу забудеш, що взагалі збирався зробити. У висловлюваннях вона не соромиться.
Будь-який конфлікт вивертається так, що ми всі її спровокували та «завели». Мій довічний біль – звинувачення в тому, що я схожа на батька. Більшу частину життя я провела, доводячи протилежне, але марно.
Намагатися виконати будь-які вимоги марно. Ну, наприклад, працювала – винна, бо не допомагала в будинку. Крутилася вдома – винна, не працювала. Нічого не робила – винна у всіх гріхах.
Я не маю, і ніколи не було чоловіка, майже немає друзів. Коло мого спілкування обмежене роботою. Я мало куди можу влаштуватися через проблеми зі здоров’ям.
Я мало довіряю людям і не можу змусити себе звернутися до психолога, мене півжиття вчили, що навколо суцільні вороги. Я дуже втомилася, що доводиться приховувати проблеми перед нечисленними знайомими.
Боюся, що обман розкриється – не впевнена, що 12 років недомовок допоможуть зберегти з ними стосунки. Я могла б жити окремо від матері, спробувати налагодити особисте життя.
Але це автоматично означає ненависну роботу під постійною загрозою звільнення, самотність і вихід віч-на-віч з хворобою. Мені дуже страшно. Я зламала голову, намагаючись вибратися із ситуації.
