З маленького містечка я поїхала підкорювати столицю. Для тих, хто народився в Києві, місто більш-менш придатне для життя, а для інших дуже суворе. Це позначається, передусім, на прийомі працювати.
Роботодавець розуміє, що ти приїхав до столиці не задля того, щоб за перших труднощів повернутися додому, як невдаха, тому маніпулює, як хоче. Він розуміє вашу безвихідь і користується на повну силу.
Зіткнулася з цим і я. Співробітники не горіли бажанням ближче спілкуватися, сприймаючи мене як провінціалку, яка приїхала збагатитися, а ще зайняла робоче місце киянина. Спочатку я працювала за двох, виконуючи всі вимоги начальника.
Потім роботу почали додавати і співробітники, говорячи, що я зобов’язана все робити, інакше мене звільнять. Одна з дівчат, коли я відмовилася робити за неї звіт, сказала: а чим ти за знімну кімнатку платити будеш, коли тебе звільнять?
Я приїхала з невеликого містечка, депресивного, в якому багато пияк та всяких асоціальних елементів. Відрізняється цим лише столиця, та може ще кілька мегаполісів.
Але там у мене було житло, я жила з батьками, і мої 10 тисяч гривень були непоганим заробітком. Тут мені платять 15, але все з’їдає житло, їжа, проїзд. Відкладати зовсім нема чого, як я колись мріяла.
Прикинувши все, я вирішила повернутись додому. Батькам поки не говорю, щоб не засмучувати.
Сама розумію, що знайти чоловіка вдома майже нереально, якщо звичайно не звертати уваги на те, що хлопець сильно п’є і його родина така сама.
Порадьте, як краще вчинити? З огляду на теперішній час боюся, що в селищі скоро не стане ні чоловіків, ні роботи.
