Віра Павлівна вже кілька хвилин милувалася, як її єдина донька крутилася біля дзеркала в білі мереживній сукні. Яка вона красуня, промайнула в голові у жінки, хоч би їй пощастило в житті, і вона не повторила моєї долі. Жінка тяжко зітхнула, що не втекло від Оксани.
– Щось сталося? Ти так важко зітхнула.
– Ні, все добре, доню. Ось стою і любуюсь тобою. Яка ж ти в мене красуня?
Дівчина знову подивилася в дзеркало, і задерикувано струснувши темними кучерями, посміхнулася. Вона була дуже щаслива, позаду її хвилювання через те, що вона ніколи не вийде заміж, позаду бідність та вічна економія. Вона виходить заміж за Андрія, а його родина одна з найбагатших у місті.
– Доню, а скільки ми повинні за цю сукню?
– Та в тебе і грошей ніколи стільки не з’явитися, щоб сплатити цю сукню. Мені її Андрійко подарував.
– Подарував? Ми могли б купити щось скромніше. Я бачила недорогий весільний салон біля супермаркету на розі.
– Біля супермаркету на розі нехай одягаються клуші, а така кішечка, як я гідна найкращого!
– Все ж таки можна одягатися і в дешевших магазинах і при цьому виглядати дуже стильно. Я ось, наприклад, купила недорогу, і цілком пристойну сукню, і думаю, вона мені дуже підійде.
Жінка дістала з шафи сукню та показала дочці. Оксана зневажливо подивилася на матір, ніби всім виглядом хотіла показати їй, що обрана нею сукня ніщо порівняно з її вбранням.
– Що, зовсім не подобається?
– Так собі… Дивлячись куди його вдягнути, наприклад, сміття винести або до найближчого магазину пройтися…
– І з якого часу ти стала такою зарозумілою? Я цю сукню, між іншим, на твоє весілля купила, хотіла в ній піти, а ти…
– На моє весілля? Хіба тобі не сказала? Тут така річ…
Дівчина трохи перевела дух, ніби хотіла зібратись думками, щоб сказати так, щоб і мати зрозуміла, і не образилася на неї.
– Тут таке діло, мамо…
– Кажи, що трапилося?
– Розумієш, там будуть усі: і прокурор, і місцевий суддя, навіть якісь гості з-за кордону, а тут ти…
– Я? А що зі мною не так? Я начебто ні коса, ні кульгава…
– Розумієш, ти бідна… Ти звичайна прибиральниця, а раптом тебе хтось упізнає, тоді всі сміятимуться з мене й мого чоловіка. Усі одразу вирішать, що ми негідні їхнього кола, від нас усі відвернуться, у Андрійка через тебе можуть бути проблеми, ми станемо ізгоями. Ти цього хочеш, мамо? Ти хочеш, щоб твоя дочка знову мучилася у злиднях? Ти нікуди не підеш і крапка!
Віра Павлівна з жахом дивилася на дочку і не розуміла, чим могла не догодити власній дитині. Так, вони все життя прожили скромно, але раніше її доньці ніколи не було соромно за матір.
Вона завжди охайно одягалася, завжди виглядала так, що мало хто міг здогадатися, що Віра Павлівна проста прибиральниця, і дочку добре одягала, скромно, але зі смаком. Тож її слова про те, що вони жили у злиднях, сильно ранили Віру Павлівну.
– Оксано, як я не можу піти на весілля своєї єдиної дочки? Я вже й сукню купила, і до перукаря я записалася. Заради такої нагоди я навіть на манікюр схожу…
– Ой, мамо, тобі вже ніякий перукар та візажист не допоможе. Залишайся краще вдома, я тобі після весілля фотографії надішлю.
– Ти зараз серйозно?
– Цілком.
– А що скаже Андрій, що подумають його батьки, якщо з тебе нікого не буде?
– Будуть мої близькі подружки, а якщо спитають тебе, я скажу, що ти захворіла.
– Добре, хоч не вмерла.
Віра Павлівна вийшла з кімнати і, діставши з аптечки, заспокійливо випила його. Отак, виростила дочка, а тепер вона соромиться її. Вона штовхнула велику коробку з подарунком, який вона купила на свої останні заощадження, щоб подарувати дочці на весілля.
Там не було нічого особливого, просто набір необхідного кухонного начиння, якому рада буде кожна господиня. Вона сама мріяла про такий, але було шкода витрачати на себе такі гроші, а ось дочці цей комплект з кавомашини, блендера, міксера та ще якоїсь техніки дуже нагоді.
Заспокійливе не допомагало і до ранку жінка проплакала в подушку. Їй було прикро, що її єдина дочка соромилася її ніби прокажену. Хоча вона свого часу не побоялася ганьби і не позбулася її. Віра Павлівна думками повернулася до далекого минулого, ось вона зовсім молоденька студентка.
На ній ситцева сукня, яка ідеально сиділа на її стрункій фігурці, а ось хлопець, видно, що він із багатої родини. Було якесь свято чи чийсь день народження… Михайло чомусь весь вечір не відходив від неї, і доглядав її, немов принцесу.
Потім вони почали зустрічатися і навіть подумували про весілля, але його батьки раптово виїхали з країни, забравши Михайла з собою. Це вона потім дізналася, що він син якогось важливого чиновника, якому загрожувала або в’язниця, або жорстока розправа…
Тоді вона вперше відчула, що означає бути покинуто і не потрібною. Михайло зник з її життя так, ніби його ніколи і не було в ньому, батьки від неї відвернулися, вважаючи, що своєю поведінкою вона зганьбила їхню сім’ю, а вона лише відмовилася вбивати свою ще не народжену дитину.
Їй важко було згадувати все те, що їй довелося винести за ці роки. Щоб виростити доньку, Віра Павлівна бралася за будь-яку роботу. Закрилося одне підприємство, вона перейшла на інше, немає роботи за її фахом, вона пішла працювати простою прибиральницею.
Заміж не вийшла з принципу, не хотіла, щоб сторонній чоловік бодай словом образив її дочку, а тепер її кривдить її власна дочка, не думаючи, що цим завдає матері сильного болю. Віра Павлівна тільки під ранок змогла заснути, але вже о дев’ятій вона була на ногах.
Вона була сповнена рішучості все одно піти на весілля, або принаймні на реєстрацію шлюбу. Вона мати, вона просто мусить це бачити. Не вижене ж її дочка, через те, що її мати чимось не відповідає їх високопоставленим гостям. Віра Павлівна встигла вчасно.
Молоді тільки виходили із шикарного, ніжно-кремового лімузину. Оксана, побачивши матір, ніби почервоніла від люті, але з’ясовувати стосунки на людях не посміла, а просто вдала, що незнайома з нею.
Попри це, Віра Павлівна посміхалася крізь сльози, адже виходить заміж її донечка, а яка мати бажає своїй дитині поганого. Після реєстрації шлюбу, коли Віра Павлівна збиралася йти, до неї підійшов чоловік її дочки Андрій.
– Віро Павлівно, як добре, що ви прийшли! А то Оксана казала, що ви захворіли.
– Так, приболіла трохи … Я вас вітаю, дорогі мої, а зараз вибачте, мені час додому. Я забула випити ліки.
– Як? Ви не будете бути присутніми на нашому весіллі?
– Вибач, Андрійко…
– Ні, так справа не піде! Ви просто повинні поїхати з нами! Сядете до нашої машини і в ресторані будете поряд, я особисто за всім простежу.
Віра Павлівна підбадьорилася. Який же у неї гарний зять, не хизується своїм станом, а батьки які у нього приємні люди, прийняли її донечку в свою сім’ю, хоч і знали, що вона з небагатої сім’ї. Віра Павлівна сіла в машину і вловила невдоволений погляд своєї дочки.
– Ну, мам, справді, навіщо ти приїхала? Я ж тебе просила.
– Я просто не могла пропустити цю подію, а зараз я готова піти, але твій чоловік.
– Тс! Ти хочеш, щоб він почув? Сиди тепер мовчки, і поводься пристойно!
Віра Павлівна хотіла було втекти, коли гості входитимуть до ресторану, але й там на неї чекала невдача, батько нареченого взяв під руку свою дружину та Віру Павлівну і повів їх до зали.
А там уже все було як у тумані, лунала гучна музика, лилося річкою шампанське, чулися веселі жарти та сміх, а потім до неї хтось підійшов та запросив танцювати.
– Михайле?
– Вірочка!
– А ти зовсім не змінилася, така ж красуня, як і раніше.
– Ти теж не змінився.
– Куди вже там, я раніше зовсім не був лисим… Ти тут якими долями?
– Дочка виходить заміж, а ти?
– А мене друг запросив… Ну, як ти? Розповідай, чоловік, діти?
– У мене лише дочка, а заміж я так і не вийшла.
– Це моя дочка?
– Твоя…
– Що ж ти мовчала, Вірочка? Чому не повідомила?
– Ти зник, я подумала, що тобі не потрібна…
– Потрібна! Ще як потрібна! Я теж так і не одружився… Були жінки, але це було не те, я весь час порівнював їх з тобою, я шукав тебе в них. Вірочка моя, кохана! Давай підемо звідси, нам багато про що треба поговорити.
– Давай!
– Мамо, можна тебе на хвилинку?
– Так.
– Поводься пристойно! Ти вже фліртуєш із чоловіком?!
– Я не фліртую, я просто спілкуюся з людиною, від якої багато років тому народила дочку.
Оксана застигла від подиву, дивлячись на те, як Михайло Борисович відводить матір із її весілля. Ось так сюрприз, отже, вона зовсім не жебрака, як завжди їй здавалося, значить у неї є такий впливовий батько. Треба якось запросити його до них, щоб познайомитись ближче.
Про матір вона вже не згадувала, прибиральниця вона і є прибиральниця, а от батько, він міг би дати їй дуже багато. Не думала вона, що відразу ж після весілля Михайло Борисович відвезе її матір із собою, залишивши її в невіданні, перепаде їй щось від нього чи ні.
Звичайно ж їй що-небудь та перепаде, адже вона його єдина спадкоємиця, але поки він намотував втрачене, і робив щасливою свою Вірочку, адже вона по праву заслужила на це щастя.
