Галина сиділа на кухні й перебирала старі фотографії. На кожній із них вони зі Степаном посміхалися — молоді, закохані, сповнені надій. Вісім років шлюбу. Вісім років, які тепер здавалися знущанням долі.
Вхідні двері грюкнули. Степан увійшов до квартири, навіть не привітавшись. Галина підвела погляд — чоловік виглядав роздратованим, ніби присутність дружини його обтяжувала.
— Знову сидиш без діла? — кинув він, проходячи повз. — Хоч би нормальну вечерю приготувала.
Галина мовчки встала й почала накривати на стіл. За останні місяці вона звикла до таких випадів. Степан змінився — став холодним, грубим, постійно чіплявся до дрібниць.
— Котлети знову пересмажила, — морщачись, вимовив він, ледь спробувавши. — Скільки разів казати — я не люблю сухе м’ясо.
— Вибач, — тихо відповіла Галина.
— «Вибач, вибач», — передражнив Степан. — Яка користь від твоїх вибачень. Минуло вісім років, а ти так і не навчилася готувати. Ось Марина з нашого відділу — ось та, справжня господиня. І борщ у неї як у ресторані, і пироги тануть у роті.
Галина здригнулася. Марина. Це ім’я дедалі частіше лунало в їхньому домі.
— Може, тобі до неї й переїхати? — вирвалося у неї.
Степан кинув на дружину холодний погляд:
— А що? Може, так і зроблю. Принаймні, вона справжня жінка, а не… — він окинув Галину презирливим поглядом, — не це.
— Що значить «це»? — Галина відчула, як всередині починає кипіти образа.
— Саме це й значить. Подивися на себе — розпатлана, у старому халаті. Фігуру занедбала, за собою не стежиш. А ще постійно скиглиш, скаржишся. Марина зовсім інша — доглянута, весела, розуміюча.
— Степане, ми ж чоловік і дружина…
— Не нагадуй! — гримнув він. — Дружина! Подивися, яка з тебе дружина? Дітей немає, краси немає, господиня нікудишня. Навіщо ти мені взагалі потрібна?
Галина зблідла. Слова чоловіка різали, наче бритва. Вона знала про його роман з Мариною — здогадувалася за запахом чужих парфумів, за пізніми поверненнями, за байдужістю в очах. Але чути це в обличчя було нестерпно боляче.
— Якщо я така погана, навіщо ти досі тут? — запитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Степан усміхнувся:
— А ти думаєш, я довго тут затримаюся? Ця квартира, до речі, записана на мене. Тож збирай речі й їдь до своєї матусі в село. З мене досить.
***
Наступного ранку Галина прокинулася з важкою головою. Степана вже не було — він пішов на роботу, не попрощавшись. На тумбочці лежала записка: «Увечері не чекай. У Марини день народження».
Галина зім’яла папірець. У Марини день народження. І чоловік навіть не приховує, що піде до коханки. Нахабство зашкалювало.
Вона встала, підійшла до дзеркала. Відображення не радувало — бліде обличчя, тьмяні очі, недоглянуте волосся. Невже вона справді стала такою непривабливою? Або Степан спеціально вселяв їй це, щоб виправдати свою зраду?
Задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Алло?
— Галина Сергіївна? — пролунав жіночий голос. — Це Олена, подруга Марини Кузьменко. Тієї самої Марини, з якою у вашого чоловіка роман.
Галина ошелешилася:
— Навіщо ви дзвоните?
— Хочу попередити. Марина збирається відібрати у вашого чоловіка квартиру. Вона спеціаліст у таких справах — знаходить одружених дурнів, закохує їх у себе, а потім оббирає до нитки. У неї вже троє таких на рахунку.
— Що?.. Але як…
— Вона змусить його розлучитися, потім вийде за нього заміж. А через пару місяців подасть на розлучення й відсудить половину майна. Схема відпрацьована. Ваш Степан — чергова жертва.
— Але квартира записана на нього…
— Це неважливо. Марина знає хорошого адвоката. До того ж у неї є компромат на вашого чоловіка — відео їхніх зустрічей. Якщо що, буде шантажувати. Я просто хотіла вас попередити. Марина колись відвела в мене хлопця, а тепер взялася за іншого. Набридло дивитися на її витівки.
Поклали слухавку. Галина стояла з телефоном у руках, намагаючись осмислити почуте. Степан — жертва? Шахрайки? Це було б навіть смішно, якби не було так сумно.
Увечері чоловік повернувся після півночі, напідпитку і задоволений.
— Що, не спиш? — посміхнувся він, хитаючись. — Чекаєш на благовірного?
— Степане, нам треба поговорити…
— Завтра! — відрізав він. — Хочу спати. І взагалі, збирай речі. Марина переїжджає сюди жити. А ти — забирайся!
— Але це ж і моя квартира теж! Ми купували її разом!
— Документи на мене! Тож не вигадуй. Даю тобі тиждень.
Степан пройшов до спальні й грюкнув дверима. Галина залишилася стояти в коридорі. Всередині піднімалася хвиля гніву. Вісім років вона терпіла його витівки, прощала зради, мовчала на образи. І ось тепер її просто викидають на вулицю, наче набридлу річ.
НІ. Досить. Більше вона не буде покірною овечкою.
***
Вранці Галина прокинулася раніше, ніж зазвичай. За безсонну ніч у її голові дозрів план. Степан думає, що вона безпорадна дурепа? Що ж, подивимося.
Насамперед вона зателефонувала своїй подрузі Ірині — та працювала в агентстві нерухомості.
— Ірочко, терміново потрібна твоя допомога. Можеш перевірити документи на квартиру?
— Звичайно. Диктуй адресу.
Через годину Ірина передзвонила:
— Галя, квартира оформлена у спільну власність. П’ятдесят на п’ятдесят — ти і Степан. Він не може тебе виселити.
— Але він каже, що документи на нього…
— Бреше. У мене є копія. Надішлю тобі на пошту.
Галина посміхнулася. Перший раунд за нею.
Наступний дзвінок — юристу. Вона пояснила ситуацію, розповіла про Марину.
— Навіть якщо вони одружаться, — сказав адвокат, — ваша частка в квартирі залишиться вашою. Це дошлюбна власність. Максимум, що може зробити чоловік, — продати свою половину, але тільки з вашої згоди.
— А якщо він буде погрожувати?
— Записуйте всі погрози на диктофон. Це стане в нагоді.
Увечері Степан повернувся в чудовому настрої.
— Ну що, речі збираєш? — запитав він, щойно переступивши поріг.
— Ні, — спокійно відповіла Галина.
— Що?! Я ж казав…
— Квартира у спільній власності, Степане. Моя половина залишається моєю. Хочеш жити з Мариною — будь ласка. Але я нікуди не піду.
Степан почервонів:
— Та ти… Та я… Як ти смієш?!
— Дуже просто. Це теж мій дім.
— Побачимо, як ти заспіваєш, коли Марина сюди заїде!
— Нехай заїжджає. Місця всім вистачить, — Галина знизала плечима.
Степан замахнувся, але Галина дістала телефон:
— Тільки спробуй. Усе записується. І твої погрози виселити теж записані.
Чоловік опустив руку. У його очах промайнуло щось схоже на страх.
— Ти… ти змінилася.
— Так, Степане. Я більше не та покірна дурепа, яку можна безкарно принижувати. До речі, знаєш, чим займається твоя Марина?
— Вона менеджерка…
— Вона професійна розлучниця. Спеціалізується на одружених дурнях. Закохує, виходить за них заміж, потім розлучається і забирає майно.
— Брехня!
— Хочеш — перевір. Подзвони її колишнім чоловікам. Їх троє. Усі залишилися без квартир.
Степан зблід. Галина бачила, як у його голові проносяться сумніви. Вона продовжила:
— Але знаєш що? Мені все одно. Одружуйся з нею. Тільки врахуй — моя частка квартири за будь-яких обставин залишається моєю. І аліменти ти мені платитимеш.
— Які ще аліменти?! Дітей же немає!
— На утримання колишньої дружини. Я вісім років не працювала, була домогосподаркою. Суд зобов’яже тебе мене утримувати.
Це був блеф, але Степан не розбирався в юридичних питаннях.
— Та пішла ти! — вибухнув він. — Забирайся з очей!
Він вискочив з квартири, грюкнувши дверима.
***
Наступні дні перетворилися на справжню боротьбу. Степан приводив Марину додому, демонстративно цілувався з нею на очах у Галини, голосно обговорював плани на спільне майбутнє.
Марина поводилася як господиня — переставляла речі, викидала квіти Галини, годинами займала ванну.
— Мила, може, ти все-таки виїдеш? — запитала вона одного разу медовим голосом. — Навіщо тобі ці приниження? Степан мене кохає, це очевидно.
— А навіщо тобі ця квартира? — прямо запитала Галина. — Невже трьох попередніх замало?
Марина здригнулася:
— Про що ти?
— Про твоїх колишніх чоловіків. Усі залишилися без житла після розлучення з тобою.
— Звідки ти…
— У мене є друзі, — посміхнулася Галина. — І, до речі, Степан у курсі твоєї славної біографії.
Марина примружилася:
— І що з того? Думаєш, він тобі повірить? Він мене кохає!
— Любить? — Галина розреготалася. — Він і мене «любив». Вісім років. А потім зустрів тебе. Як думаєш, скільки протримається ваша «любов»?
— Замовкни! — верещала Марина. — Заздрісна корова!
— Та хто ти взагалі така?! Прийшла до мого дому, влаштувалася, наче у себе! Та йди ти до біса!
— Степане! — закричала Марина. — Степане, вона мене ображає!
Степан вискочив із кімнати:
— Що відбувається?!
— Твоя дружина… колишня дружина… вона мені погрожує!
— Галино, припини! Або я викличу поліцію!
— Викликай, — знизала плечима Галина. — Розповіси їм, як привів коханку в дім, де живе законна дружина. Цікаво буде.
Степан скреготів зубами:
— Ненавиджу тебе!
— Взаємно, дорогий. Абсолютно взаємно.
Увечері Галина підслухала їхню розмову на кухні.
— Степане, так далі не може тривати, — говорила Марина. — Або ти її виганяєш, або я йду.
— Але я не можу… Квартира…
— Що за квартира? Ти ж казав, що вона твоя!
— Ну… загалом… половина. Але я думав, що Галина сама піде.
— Половина?! — вискнула Марина. — Ти мені брехав?!
— Марино, кохана…
— Не смій! Ти обіцяв, що квартира твоя! Що ми будемо жити тут удвох!
— Ми щось придумаємо…
— НІ! Я не збираюся жити з твоєю дружиною під одним дахом! Або вирішуй це питання, або прощавай!
Двері грюкнули. Марина пішла.
Степан вискочив у коридор, натрапив на Галину:
— Задоволена?! Ти все зруйнувала!
— Я? — Галина розсміялася. — Це ти привів сюди цю шахрайку! Це ти зрадив нашу сім’ю!
— Та яка сім’я?! Ти мені не дружина! Ти — ніхто!
— Тоді й забирайся звідси! — закричала Галина. — Забирайся до своєї Марини!
— Я піду! І не повернуся! Ніколи!
— Скатертиною дорога!
Степан почав збирати речі, кидаючи їх у сумку. Галина стояла у дверях і дивилася.
— Ти ще пошкодуєш! — просичав він. — Залишишся сама, нікому не потрібна!
— Краще сама, ніж із таким негідником!
— Я до тебе більше не повернуся, — сказав чоловік, виходячи з квартири. — Чуєш?! Ніколи не повернуся!
— І слава Богу! — вигукнула Галина й зачинила двері.
***
Минув місяць. Галина поступово приходила до тями. Квартира без Степана здавалася світлішою й просторішою. Вона влаштувалася на роботу в квітковий магазин, записалася на курси англійської, почала бігати вранці.
Одного вечора у двері подзвонили. На порозі стояв Степан — схудлий, з червоними очима, у пом’ятому одязі.
— Галя… можна увійти?
— Навіщо? — холодно запитала вона.
— Поговорити… Мені нікуди йти.
— А Марина?
Степан опустив очі:
— Вона мене кинула. Дізналася, що квартира не тільки моя, що великих грошей немає… І пішла до іншого. До якогось бізнесмена.
— Не пощастило, — байдуже сказала Галина.
— Галя, пробач мене! Я був дурнем! Повним! Давай почнемо спочатку!
Галина розсміялася:
— Спочатку? Степан, ти жартуєш?
— Але ж ми вісім років разом…
— Були. Вісім років, які ти перетворив на пекло. Принижував, ображав, зраджував. А тепер, коли твоя пасія тебе кинула, згадав про дружину?
— Я змінився…
— НІ! — відрізала Галина. — Ти не змінився. Ти просто залишився сам. Марина тебе використала й кинула. І тепер ти приповз назад, як пес.
— Галя, але квартира… Моя половина…
— Твоя половина — твоя. Можеш її продати. Я викуплю.
— Що?! Але у тебе ж немає грошей!
— Є. Мама продає будинок у селі. Якраз вистачить на твою частку.
Степан зблід:
— Але… але де я буду жити?
— Це твої проблеми. Знайди собі квартиру. Або переїжджай до мами.
— Галя, не будь такою жорстокою! Ми стільки років разом…
— Саме так! І всі ці роки ти витирав об мене ноги! А я терпіла, думала — зміниться, зрозуміє. Не зрозумів. І не змінився.
— Та будь ти проклята! — вибухнув Степан. — Безсердечна!
— Забирайся! — закричала Галина. — Забирайся й не повертайся! Документи на продаж надішлю через юриста!
Вона грюкнула дверима. За ними ще довго лунали крики й погрози Степана, але Галина не звертала на це уваги. Вона увімкнула музику голосніше й пішла готувати собі вечерю.
Через тиждень Степан підписав документи на продаж своєї частки. Гроші йому були потрібні — Марина встигла обчистити його рахунки, зняла якісь гроші з його карток. Як виявилося, поки вона жила у них, вона сфотографувала всі його документи й отримала доступ до онлайн-банкінгу.
Через місяць Галина зустріла Ірину в кафе.
— Чула про Степана? — запитала подруга.
— Ні, а що?
— Живе у матері, роботу втратив — Марина написала керівництву про їхній роман, а у них це заборонено. Вона, до речі, теж звільнилася — вийшла заміж за якогось багатія.
— Нехай сам розбирається зі своїм життям, — знизала плечима Галина.
— Ти молодець, що не пробачила його.
— Знаєш, Іро, я зрозуміла одну річ. Не можна дозволяти себе принижувати. Не можна терпіти неповагу й хамство. Я вісім років мовчала, думала — заради сім’ї. А що це за сім’я, якщо один принижує, а інший терпить?
— Ти права. До речі, ти чудово виглядаєш!
Галина посміхнулася. Вона справді стала гарнішою за ці місяці — схудла, зробила нову зачіску, оновила гардероб. Але головне — в очах з’явився блиск, якого не було багато років.
Додому вона поверталася в чудовому настрої. Біля під’їзду стояв Степан — ще більш пошарпаний, ніж минулого разу.
— Галя!
— Іди геть, або я викличу поліцію, — спокійно сказала вона.
— Вислухай! Я на колінах благаю! Поверни мені мою частку! Мені ніде жити!
— Це твої проблеми. Ти отримав гроші.
— Але їх вкрали! Марина… вона…
— Знаю. Ти сам вибрав таку жінку. Сам їй довірився. Пожинай плоди.
— Та гори ти в пеклі! — викрикнув Степан.
— Забирайся геть! — Галина пройшла повз нього до під’їзду. — І більше не з’являйся тут!
Вона піднялася до квартири, заварила чай і сіла біля вікна. Внизу Степан ще довго стояв, потім поплентався геть, сутулячись і волочачи ноги.
Галина зробила ковток чаю. На душі було спокійно. Вона перемогла. Не покірністю й терпінням, а силою й рішучістю. Злість, яку вона так довго придушувала, допомогла їй відстояти свою гідність і свій дім.
Задзвонив телефон. Дзвонила Ірина:
— Галь, у нас в агентстві з’явився новий співробітник. Архітектор, тридцять п’ять років, розлучений. Хочеш, познайомлю?
Галина розсміялася:
— Знаєш, давай трохи почекаємо. Я тільки-но навчилася жити для себе. І мені це подобається.
— Молодець! Але якщо передумаєш — я завжди готова допомогти.
Галина поклала слухавку й посміхнулася. Життя тільки починалося. Справжнє життя, без принижень і зради. Вона взяла улюблену книгу, зручно вмостилася в кріслі й занурилася в читання.
За вікном сідало сонце, забарвлюючи кімнату в теплі тони. Галина подумала, що вже давно не відчувала такого спокою й умиротворення. Степан залишився в минулому — жалюгідний, нікому не потрібний, зраджений тією, заради якої зрадив дружину. А вона — вільна й сильна — дивилася в майбутнє з надією та впевненістю.
Справедливість перемогла. Не відразу, нелегко, але перемогла. І це було головне.
