Ганна мріяла, щоб тато її помітив. Він був високим, гарним, але завжди з незадоволеним обличчям. Вже потім, ставши дорослою, Ганна дізналася, що одружився він на мамі, бо та була при надії, і оскільки був людиною чесною та відповідальною, не бачив можливості розлучитися і залишити дітей. Аня дізналася пізніше, що у батька була коханка, медсестра Галина.
Вона так і прожила все життя на самоті, чекаючи, коли її коханець зважиться на вчинок. Але ж діти? Адже має людина хоча б трохи любити своїх дітей? Звертатися до нього без причини не можна було, але Ганна все одно примудрялася зробити так, щоб він помітив її досягнення – показувала мамі щоденник в той момент, коли він повертався додому.
Дівчинка навіть викладала на видне місце грамоти переможця шкільної олімпіади. Якось батько сказав, що французька – найкрасивіша мова. Ганна дістала самовчитель, благавши вчительку німецькою знайти їй його, натомість обіцяючи мити підлогу в кабінеті щодня. У вчительки не було свого класу, і її кабінет прибирав черговий.
Ясна річ, кому цікаво прибирати в чужому класі? Ганна чесно мила підлогу у Марини Олексіївни до самого випускного класу, тож вони навіть потоваришували. Вдома вона почала слухати французьких виконавців. Робила це тихо, щоб не отримати від батька прочухана, але так, щоб він чув французьку мову.
І перебільшено гучним голосом пояснювала молодшим сестрам нюанси французької, але вона так і не почула на свою адресу жодної похвали. Коли їй було 12, її відправили до дитячого табору, батькові на роботі виділили путівку. Ганна страшенно сумувала і за батьками, і за сестрами. Коли поїзд наближався до перону, вона дивилася у вікно, намагаючись вгадати, хто зустрічатиме.
Зустрічав батько. Вона бачила, як інші дівчатка біжать до своїх батьків, широко розставивши руки, і теж так побігла, на мить забувши про те, що її батько інший. Вона бігла до нього, відчуваючи, як зсередини здіймається щастя, уявляючи, як він зараз підхопить її на руки і закрутить, але чим ближче вона підбігала, тим дурніше себе почувала.
Батько стояв байдужий та нерухомий. Звісно, він її не обійняв. Тільки спитав, чому взуття порване. У дев’ятому класі вона почала писати вірші. В основному присвячувала їх хлопчику з 10 класу на ім’я Гнат. Він мав сумне обличчя, і хлопчаки постійно його били. Здачі він не вмів давати. Гнат її не помічав, але Ганна все одно його любила.
Деякі вірші були про батьківщину, і один – про батька. Про те, що він холодний, як мармурова гробниця, і не знає, що таке любити. Зошит показала батькові молодша Інга. І він спалив його у металевому відрі на балконі. Ганнуся плакала, просила його залишити вірші, адже вона не має жодного дубля, а вона так старалася!
Батько мовчки дивився на неї, навіть не сердився, мабуть, і справді був холодним як мармур. Напам’ять Ганна знала лише один вірш, той самий, про тата, і тепер повторювала його ночами, щоб не забути. Більше поезій вона не писала. Коли вона залетіла від одногрупника Михайла, вона найбільше боялася реакції батька.
Спочатку сказала матері, запитала поради, як краще її підготуватись. Ось тоді мати заплакала і все їй розповіла: як вони пішли з батьком разом на одну вечірку, як вона потім шукала його по гуртожитках, щоб розповісти про дитину, як він поцілував її в щоку в РАГСі, а не в губи, як годиться. Наявність інших дітей вона пояснила тим, що батько хотів сина.
Сина мамі так і не вдалося народити. І у коханки Галини не вийшло – тут Ганна не знала, чи та й не пробувала, чи не могла, чи тато їй заборонив. Про коханку мама їй розповіла – та Галина померла раптово від серцевого нападу, і батько плакав. Ганна так і не повірила, що батько і справді плакав, але в Галину одразу повірила.
У невиразних дитячих спогадах була якась гарна жінка з великою родимкою на щоці на ім’я Галина. Мабуть, батько брав Ганну на роботу, коли мама лежала в пологовому будинку, і ця Галина годувала її пряниками. Мишко сказав, що він не готовий і Ганна позбулася дитини. Тато так ні про що й не дізнався. Навчалася Ганна, звичайно, на перекладача, в обласному центрі.
І після історії з Мишком з хлопцями поводилася незалежно, підкреслюючи, що серйозні стосунки – це не для неї. Насправді, вона боялася. Боялася, що знову покинуть, що знову скажуть «я не готовий» і таке інше, а ще боялася, що проклята – якщо власний батько її не любить, то хто ж любитиме. Декілька років після випуску вона жила вільно.
Зустрічалася, з ким хотіла і коли хотіла, літала з подружками у відпустку. До батьків приїжджала рідко – мама почала хворіти і все твердити про онуків, ніби це не вона відмовляла її кілька років тому народжувати, а батько… Батько як завжди. Але все змінилося одного березневого ранку, коли сусідка, баба Зоя, зателефонувала і сказала, що мами не стало.
Дивно, але найбільше Ганну цікавило, чи буде батько плакати на маминому похороні. Він плакав, але дочкам не сказав жодного слова. Незважаючи на те, що з мамою вони майже не спілкувалися, після її смерті Ганна відчула в серці таку дірку, що потрібно терміново її чимось закрити. Або кимось. І тоді вона зустріла Руслана. Він був ідеальним.
Весь час говорив їй про кохання, робив дорогі подарунки, познайомив із батьками та друзями. Що з ним не так, Ганна дізналася надто пізно, коли носила під серцем двох хлопчиків. Те, що у них будуть близнюки, стало ясно відразу ж, як зробили УЗД – лікар показала одне серце, що б’ється, потім інше. І приблизно в цей час Ганна дізналася, що Руслан гравець. У зав’язці.
Точніше, був у зав’язці, але від радості майбутнього батьківства зірвався. Спочатку все йшло непогано. Так, він пропадав, а разом із ним і гроші, але потім повертався і просив у Ганни вибачення, обіцяв, що зміниться. Нічого не змінювалося. За тиждень до пологів до них почали ломитися якісь хлопці, вимагати від Руслана борг.
Він обіцяв розібратися з цим, і після виписки з лікарні спочатку і справді все було добре, але потім почалося все наново. Він йшов, залишаючи її без грошей та без допомоги. Однією справлятися з хлопчиками було неможливо, а звертатися по допомогу до його батьків Ганна соромилася. Бувало так, що вона цілодобово не вмивалася, не міняла забруднений хлопчиками одяг.
Руслан приходив, плакав, просив у неї вибачення. Вона прощала, або вдавала, що прощала. Якось Ганна пішла до лікарні з хлопчиками, і забула ключі, а коли повернулася Руслан зник. Вона дзвонила йому, а він не брав слухавки. Через три години вона замерзла так, що не відчувала ніг. Попросила сусіда вибити двері. Він вибив.
Руслан повернувся лише наступного дня. Ганна застудилася того разу і довго кашляла, а потім знову почали ломитися у двері, вимагати Руслана, говорячи про борги, погрожуючи їй та дітям. Тоді вона вирішила – так більше не можна жити. Ганна розуміла, що в батьківському будинку їй буде несолодко, батько навряд чи зрадіє, а то й взагалі пожене геть.
Але більше їй йти не було куди – молодша Інга жила в гуртожитку в іншому місті, середня Галя поїхала до Болгарії з чоловіком. Склавши документи та речі для хлопчиків у рюкзак, Ганна взяла у кожну руку по синові і пішла, навіть двері на ключ не зачинила. Чоловіка залишила записку: «Не шукай мене, я подаю на розлучення».
Добиралася додому електричкою, добре, що добрі люди дорогою їй допомагали – бачили, що одна з двома немовлятами. Тато вислухав її і нічого не сказав – просто розвернувся і пішов до своєї кімнати. Ганна зсунула ліжка в дитячій та поклала туди синів. Чи то від дороги, чи то від незнайомої обстановки, хлопці репетували всю ніч.
Ганна боялася, що ось-ось увійде батько і насварить її, тому навіть коли вони засинали, сиділа над ними, хоча очі злипалися, а ще варто лягти, і на неї нападав кашель. Ганна боялася розбудити хлопчиків і до болю стискала зубами ковдру, щоб приглушити кашель. До ранку вона все ж таки заснула, наче впала в глибоку яму.
Прокинулась через те, що почула чийсь незнайомий голос. Він співав пісню, на кшталт колискової, але слова в ній були явно французькі. “Я померла і потрапила на небо?” – подумала Ганна. Але розплющивши очі, ніякого неба вона не побачила. Те саме ліжко, ті ж стіни. Один із хлопчиків тихо сопе поруч. Другого немає. Ганна підскочила.
У тьмяному ранковому світлі вона побачила, як батько ходить коридором, притискаючи до грудей блакитну ковдру, і співає. Вона й не знала, що він уміє так гарно співати! Злякавшись, що він її помітить, Ганна тихенько відступила до ліжка. Горло перехоплювало, але цього разу не від кашлю. Через півгодини батько увійшов і поклав хлопчика поруч із братом, дбайливо прикривши їх зверху ковдрою.
Ганна підвела голову та почула тихий голос батька: «Спи, дочко.». Подушка в Ганни була мокра. Вона не розуміла, чого більше в її серці – радості від того, що вона дочекалася хоча б дещиці його уваги, чи образи, що на цю увагу довелося чекати так довго… Але відповідь знайшла швидко. Бо вранці батько приніс із аптеки пігулки від кашлю.
Вдень – два нові ліжечка-гойдалки для хлопчиків. Він, як і раніше, майже нічого не говорив, але коли хлопчики плакали, то брав одного з них на руки. І не ставив їй зайвих запитань. Коли Руслан прийшов із розбірками, спустив його зі сходів. Ночами він співав хлопчикам колискові французькою, а Ганна тихо йому підспівувала…
