Пішла з життя Анна Павлівна. Близьким завжди важко, у будь-якому віці. Їй було майже 90, а горе дітей — неймовірне.
Аля і Галя — старші дочки, однолітки, їм самим уже за 60. І Олег, син — скоро виповниться 50.
Усі з’їхалися на похорон, хоч дочки й жили далеко. Не можна було не приїхати — адже це мати, та й надії на Олега було мало…
Олег мешкав у їхній старій квартирі неподалік від матері в рідному для всіх приємному провінційному містечку.
Двокімнатна квартира, в якій колись жили вони всі, дісталася Олегу.
А мати переїхала до старого триповерхового будинку, у крихітну однокімнатну квартиру, що дісталася їй від її матері. Спочатку там була навіть спільна кухня, поки завдяки старанням дочок кімната не перетворилася на повноцінне окреме житло.
Олег з’явився на світ пізно. Дівчата вже майже виросли, коли лікарка раптом порадила матері народити, щоб уникнути проблем із грудьми. Ось мати й вирішила. Їм з батьком було вже по сорок, коли з’явився Олежек.
Останні роки були роками конфліктів.
Скільки разів мати збиралася до Алі!
– Все, Аль, приїдеш – бери й квиток на мене. Поїду з тобою. Більше не можу. Нехай він тут живе, як хоче, нехай зникає… мені вже все одно, втомилася.
І Аля навіть через телефонну лінію уявляла, як мама смикає свою ліву сережку — звичка.
— Нарешті, мамо, давно пора, — зітхала Аля.
А потім розмовляла з чоловіком. Налаштовувала його.
Чи легко це: жили-жили вдвох, діти вже давно окремо, а тут раптом — стара людина у домі. Розуміла — всім доведеться звикати: і матері на новому місці, і їй, і Сергію особливо.
Він не розкидав широких обіймів, більше мовчав, але проти бути не міг. Адже це мати, теща. Треба — значить треба.
Аля приїжджала до матері.
Вже й речі пакували, і квитки купували, але в останній момент — мати відмовлялася їхати.
Мирилася з сином, якого ще вчора ненавиділа. Одне нервове випробування.
Аля вже тричі брала й повертала залізничні квитки.
Мати не наважувалася поїхати від сина. Він звинувачував себе, просив у неї пробачення, вмовляв… І вона піддавалася.
Як же залишити синочка? Він не зможе без неї…
Виправдовувалася перед Алею, розуміла, що її засмучує, смикала сережку.
Олег прикладався до чарки. Причому робив це дедалі частіше. Докотився до того, що почав переходити з однієї роботи на іншу. Дійшло до крапельниць і психіатричної лікарні.
Мати, якій за 80, — його єдина рятівниця, бо сім’я Олега вже давно розпалася на друзки.
Його донька часто навідувалася до бабусі Анни, та й їй допомагала зі своєї мізерної пенсії. Ніби від батька. Ніби…
А одного разу, зустрівши дочок, вона дала їм наказ:
– Дівчата. Ось що я вам накажу, – вона трималася за сережку. – Я залишу вам цю квартиру, але ж моя частка є й у двокімнатній, але це вже Олегу. Тільки не виганяйте його. Просто нехай частина там буде й вашою, щоб він її не пропив. А то ж без житла залишиться.
І ось ще наказ — наглядайте за ним, коли мене не буде. На вас у мене вся надія. Адже без нагляду він пропаде…
Уся любов, усі сили, уся турбота, здавалося, були віддані молодшому.
Кожен день він обідав і вечеряв у неї, а вона, ледве пересуваючись, готувала й смажила — щоб нагодувати сина… Ходила по ринках, стукаючи палицею, шукала продукти дешевше. Допомоги від дочок не приймала. Сама справлялася.
Спочатку дівчата бунтували, сварилися з Олегом.
– Ти чоловік чи хто? – кричала Галина, – Як тобі не соромно сидіти на шиї у матері! Сів і ноги звісив. Гроші пропиваєш, а за її рахунок живеш.
Олег теж не мовчав, кричав, бігав по темній материнській кімнаті з червоним від хвилювання обличчям:
– Та, будь ласка! Більше не прийду! Що я винен, що так у мене склалося життя?
Анна Павлівна здригалася, плакала й просила не сваритися. Спокійніша Аля вмовляла Галину.
Вони з Олегом часто сварилися, намагалися не робити цього при матері, переконували один одного. Бувало, що лаялися, бувало — розмовляли по-доброму.
А коли мати взагалі перестала виходити з дому й стала повністю залежною від Олега, вони знову вдвох вмовляли її поїхати, залишити його, сорокарічного на той час чоловіка. Адже й соціальний працівник не замінить рідних дочок.
Але… «А як же він тут без мене? Хто його нагодує?»
А потім вона розповідала дочкам, що коли одного разу Олег переконався, що мати все-таки поїде, він попросив її надсилати йому «п’ять тисяч», поки, мовляв, триває важкий період…
Галина хапалася за серце:
– Аль! Це ж наскільки безсовісним треба бути, га?
– Він так звик, Галю. Він так і залишився дитиною.
Галя обурювалася і теж була готова в будь-який момент забрати матір. Але… Хіба можна силою вивезти?
А Альбіна одне зрозуміла — матері самій це потрібно. Вона відчуває, що живе не дарма, що потрібна…
– Мамо, я ж тебе нагодую, приготую, вимию. Ти тільки відпочиватимеш… Поїхали!
– А я, може, й не хочу, щоб за мною доглядали, я сама ще за ким-небудь зможу…
І було зрозуміло, за ким…
Мати метушилася й піклувалася про сина, а отже, рухалася; вона готувала, а отже — сама їла. А ось коли Олег гуляв і до матері не заглядав, вона лежала… Від переживань за сина й жити не хотіла.
І одного разу Аля зрозуміла, що мама й не поїде до неї, а ці збори — скоріше спосіб залякати Олега.
Така собі сімейна гра: вони сваряться, потім миряться, а Аля посередині — з новими сивими волосками.
І це усвідомлення якось заспокоїло її, вона перестала вмовляти матір. Тільки завжди казала, що приїде за першим покликом — забере її до себе.
І ось мати пішла з життя. Так і не погодилася на переїзд.
Поховали, всі сумували. Багато хто прийшов провести її в останню путь — поважали й любили бабу Анну.
Їй самої вдалося накопичити трохи грошей на похорон, ну і дівчата доклали свою частку.
У Олега, як завжди, важкий період — борги.
І як же він засмутився, коли дізнався, що маленька материнська квартира, яку можна було продати максимум за шістсот тисяч, за заповітом ділиться між сестрами.
– А мене, здається, взагалі немає, так?
– Ну, чому немає? Ти-то якраз серед найбагатших спадкоємців. Тобі дістається батьківська двокімнатна квартира, а нам з Алькою — ця маленька навпіл. То хто ж у виграші?
Але Олег не погоджувався, збирався оскаржувати.
Сестри вирішили — ну, нехай розважиться. Невелика частина двокімнатної квартири теж ділилася між ними. Хоч не продасть, і це вже добре.
Поговорили й заспокоїлися.
Олегу дзвонили, не хотіли псувати стосунки. Пам’ятали — мати просила доглядати за «хлопчиком під п’ятдесят».
І, хоч це й звучало смішно, але… горе від втрати матері ще мучило, і її настанови тепер здавалися святими.
— Галю, привіт, — у Альбіни тремтів голос, — Мені щойно дзвонив Олег. Він дізнався, що ми отримали у спадок частину його квартири. Як дізнався? Хоче продати. Йому потрібні гроші. Він, здається, напідпитку, Галю. Кричав, як божевільний. Я рознервувалася, випила краплі…
Галина заспокоювала, просила сестру не наслідувати матір, не жаліти його… він «використовував» матір, а тепер шукає, кого ще тероризувати. Альбіна була поступливішою, тож він і вибрав її…
– Ой, Галю, він знову дзвонить…
– Не бери трубку!
– Ну як же, Галю, мати ж просила…
Квартиру продати не вдалося. Але тепер Олег просив у борг.
І, звичайно, Альбіна допомогла, як не допомогти — сказав, що вже й петлю повісив.
А мати ж просила приглядати…Сергій, чоловік Альбіни, вже зрозумів — дружина стала для брата мішенню для знущань. Вона ковтала серцеві краплі після розмов з ним, надсилала гроші. Він почав бурчати, відбирати трубку, грубіянити Олегу.
Альбіна сама почала таємно дзвонити, приховуючи це від чоловіка. Адже шкода — це ж рідний брат.
Минув час, і Олег попросився до Алі в гості.
Вона повідомила про це чоловікові. Сергій завжди любив гостей, але цього разу заперечив.
— Сергій, це ж рідний брат. Як можна відмовити? Тим більше, що мама просила…
Сергій махнув рукою…
Приїхав — здоровий, квітучий, усміхнений і захоплений їхнім домом та життям.
Зустріли, як і належить зустрічати гостя — накритим столом. Правда, без чарки.
Збирався на тиждень, але раптом заявив:
– А може, я здам квитки і ще трохи у вас побуду?
– Та побудь, – спочатку вони й не були проти.
Сергій розкріпачився, навіть подружився з родичем. Непоганий, здається, чоловік.
Чоловіки їздили на риболовлю, в гості приїхала й Галина з чоловіком. Все було добре, по-сімейному.
А Альбіна думала: якби мама їх зараз побачила, як же все добре. І нічого, що в Олега вже не залишилося грошей на зворотний шлях, адже він брат, вони йому допоможуть.
Ось тільки Олег їхати не збирався.
А навіщо ж їхати? Робота його не чекала, тут годують ситно, а за проживання не беруть.
Серед друзів Сергія знайшовся й товариш, який сильно прикладався, з яким Олег раптом подружився.
І незабаром почалося…
Олег почав вживати. Його рятували всі. Вночі зустрічали, вибачалися перед сусідами за галас, скаржилися дітям, що зараз не можуть прийняти гостей, бо в домі — страшний чоловік…
А потім викликали лікаря й витягували його з-під землі.
Альбіна просила почекати, поки брат повністю оговтається, але навіть крапельниці не допомагали.
Олег випив усе червоне, яке Сергій зберігав у підвалі, випив усі серцеві краплі Альбіни й шукав і шукав, де й що ще можна вжити всередину.
Сергій все ж купив квитки, і вони відвезли братика на вокзал. Такого гостя хотілося проводжати…
А коли Олег випадково залишився наодинці з Альбіною, почав скаржитися:
– Як же я сам? Роботи немає, грошей немає… Допоможи, сестро.
Вона знову допомогла — потайки від чоловіка дала трохи грошей, але попередила, що це — востаннє.
Олег, звісно ж, не почув. По дорозі потрапив у халепу — відстав від поїзда, дзвонив, дратував сестру, ледве дістався додому.
І тут уже Сергій, бачачи, що дружина зовсім потрапила під вплив, взяв цю справу під контроль. З дітьми домовилися й з Галиною — поміняли Альбіні телефон, тепер у неї не було номера брата.
Вона й сама була рада. Низка подій, що звалилися на неї, виснажила її морально й фізично. Тим більше, що Сергій раз на місяць дозволяв їй поговорити з Олегом, але тільки під його наглядом. Так, і справді, було краще… А то вона вже зовсім розхворілася від цих турбот.
Олег спробував натиснути на Галину, змусити «врятувати брата від неминучої заги.елі», але там «йому не пощастило», як висловилася сама Галина.
Час минав. І нічого… Олег якось вижив. Йому, мабуть, було важко, бідолазі. Казав — працює.
А сестри хвалили.
Мабуть, настав час «хлопчику» стати самостійним.
Але Альбіні ось недавно приснилася мати — вона плакала у цьому сні, теребила сережку і просила доглядати за братом…
