— Ну й нахабна ж людина, ця наша Марічка! — з порогу вигукнула Дарина, переводячи подих після пробіжки у сквері з псом Тімом — батьківським улюбленцем.
— Недарма ж кажуть, що нахабство — друге щастя. А нахабство і безцеремонність — синоніми, особливо у випадку моєї любої сестрички та її чоловіка. Нахабна людина, на мою думку, сприймає власне нахабство як гідність. Два в одному, як не подивися, — схвильовано тараторила молода жінка, миючи лапи веселому псові.
— Та що вже цього разу? – вийшла з кухні її мама.
— Ох, мамо, все те ж саме, що і раніше.
— Знову грошей хотіла зайняти?
— Яка ти наївна! Зайняти! Тримай кишеню ширше — раптом із боргами розрахується. Скільки в тебе вона зайняла?
— Дай згадати… А! Минулої осені, коли Гриця скоротили, Марічка попросила, скільки не шкода. Мовляв, до Різдва віддадуть. Я зайшла до банку, подивилася, що на рахунку. Залишила про всяк випадок три тисячі, а двадцять одну перевела їй на карту.
– Супер! Вже літо. Різдво відсвяткували шість місяців тому. І що? Повернули?
— Ні, Даринко, як їм повернути? Адже Гриць без роботи сидить. Я особливо не сподіваюся на повернення, потроху щомісяця відкладаю…
— Ось-ось ключові слова — «без роботи сидить». Не казала тобі, але й у мене вона виклянчила дві з половиною тисячі євро — понад третину тих, що я за три роки накопичила в Португалії. Це у лютому було. Адже раніше кожен місяць я без будь-яких прохань їм передавала по 300 євро. На їжу, вона сама казала, вистачало. Та й «дитячі» гроші капають, хоч і трохи. Коли я приїхала у відпустку, одразу ж минулого тижня відвідала родичів, подарунки принесла. І що? Гриць справді сидить, грає в «Танчики». Марічка хоч дітьми займається. А цей, незручно сказати, чоловік хоч би хни.
Запитую: «Грицю, а що там із роботою?»
— На жаль, не вдається знайти гідну.
— А ти, доки її знайдеш, піди на будь-яку, от хоч кур’єром. Читала: “потрібні” …
А він мені: «Ну, ти даєш! Може, мені в вантажники податися? На хвилиночку, я виш закінчив, пам’ятаєш?»
— А ти йому що? — несміливо обірвала Даринину промову Марина Петрівна, мама обох сестер.
— Ма, у та в мене аж подих перехопило. Я ж дуже добре пам’ятаю, як тато, відпрацювавши на кафедрі та у відділенні, за добу чергував у бригаді швидкої допомоги, коли ти в декреті з Марічкою була. І жодного разу не згадував ні про рівень освіти, ні про докторську дисертацію. Навпаки, тішився новим досвідом.
Але сенсу не було говорити Грицеві та Марічці про це: вони, ровесники, не зможуть згадати те, чого не запам’ятовували. У них мої слова не викликали б жодних асоціацій.
— Я тоді теж, як тільки Марічка навчилася сидіти, вечорами стала пекти торти на замовлення. Два-три на день. А ти, восьмирічна, доглядала її, поки я з випічкою поралася. Як зараз бачу: маля в манежі, а ти на підлозі сидиш і, прикривши очі долоньками, вимовляєш: «Ку-ку!» Марічка заглядає, шукає, куди ти зникла, розгублено дивиться, але коли ти забираєш руки від очей, вона так радісно регоче.
— Так, нам тоді було весело, що й казати. А з обрізків коржів та залишків крему виходив своєрідний десерт. Ти, трохи кокетуючи, просила вибачення, що для прикраси квазіпиріжних не вистачило крему. На це тато поважно відповідав: «Нічого, черево не дзеркало», і ми ласували крихітними ромбиками, намазаними кремом, варенням або желе. Смачно досі.
— Знаєш, доню, не можу зрозуміти, чому Марічка та Гриць знову звернулися до тебе за допомогою. Ми й так допомагаємо. Через день готую їжу для них.
— На мою думку, так все зрозуміло: по вуха в боргах, у всіх своїх друзів і знайомих вони вже зайняли — от і пішли другим колом. Але ні, вирішила: більше не даватиму їм грошей. Зазирнула в гаманець — там сума більша за ту, що Марічка просила. І на картці запас є.
Але їй сказала: «Нема чого канючити, Марічко. Поки твій благовірний не почне працювати, не чекайте грошей від мене…»
— Дочко, а ти не маєш сумніву у своєму рішенні?
— Та якби, мам, не сумнівалася, хіба почала б вести цю розмову?
Однак одвічне питання, чи варто давати родичам гроші, так і залишається актуальним.
А як правильно відповідати та чинити? І в чому причини формування позиції, коли людина впевнена, що їй постійно мають допомагати близькі? Адже в одній родині, як бачиш, можуть вирости дві різні людини. Що думаєш?
