Овдовівши, Віктор вирішив подарувати синові велику трикімнатну квартиру, в якій вони жили з дружиною. А той натомість купив йому однокімнатну квартиру. Вона, хоч і була в хрущовці, але з якісним капітальним ремонтом.
І ось, тільки вчора Віктор заселився в неї, а вже сьогодні почув за вікном пронизливий жіночий голос:
– Вікторе! Вікторе, ти де? Негайно з’явися переді мною. Я хочу тебе бачити!
Здригнувшись від несподіванки, Віктор підхопився з дивана, де до цього нудьгував перед телевізором, і поспішив на балкон.
Як не дивно, під вікнами він нікого не побачив. Та й у всьому дворі було безлюдно. Тільки біля старих гаражів, що розташовувалися зовсім поруч із його п’ятиповерхівкою, дві собаки намагалися щось винюхати в траві.
– Вікторе, кажу тобі, негайно з’явися! – знову закричав жіночий голос праворуч, і Віктор, нарешті, побачив жіночу голову, що стирчала з вікна сусіднього під’їзду.
Від цього крику Віктору раптом стало тепло на душі. Йому навіть на секунду здалося, що він знову опинився у своєму безповоротно минулому дитинстві. Тоді, півстоліття тому, у його дворі мати й бабуся точно так само гучно кричали з вікон своїм дітям.
Здавалося, що ті звички давно відійшли у минуле, і тепер такого вже ніде не почуєш, а тут…
– Вікторе! Якщо ти не відгукнешся, я спущуся вниз, і тоді тобі не поздоровиться! – не вгамовувалася, судячи з вигляду, бабуся.
– Жінко, ви, раптом, не мене кличете? – жартома крикнув їй Віктор.
Жіноча голова миттєво повернулася в його бік і жваво відповіла:
– Не робіть із себе хлопчика, шановний. Ніхто вам все одно не повірить.
– А до чого тут хлопчик? – здивувався Віктор.
– А до того, що моєму Віктору всього шість років.
– Ах, це ви онука кличете? – посміхнувся Віктор. – Але ж у дворі нікого немає. Ви до кого кричите?
– Я знаю, що він ховається десь за гаражами, – спеціально голосно, щоб почув онук, відповіла жінка. – Напевно, він там палить, бешкетник.
– У шість років? – засміявся Віктор. – Та що ви кажете? Хіба в шість років цим займаються?
– Ще раз кажу, не вдавайте з себе немовля, – парирувала жінка. – І згадайте себе. Що ви робили, коли вам було шість років, і ви ховалися від бабусі за гаражами?
– Я не пам’ятаю… – чесно зізнався Віктор. – Гаражі у нас поруч були, точно, але в цьому віці я ще не палив.
– Дивно, чоловіче. Ви, начебто, на вигляд солідна людина, а брешете. Навіть я, будучи шестирічною дівчинкою, намагалася спробувати. А вже хлопчики-то. Вони ж просто створені для такого.
– Ну, ні, зараз діти вже не ті, – по-старчески зауважив Віктор. – Зараз їх більше цікавлять гаджети та всякі там комп’ютерні іграшки.
– Це, дивлячись, які в них бабусі, – хмикнула жінка і закричала ще голосніше: – Вікторе, ти куди подівся? Бабуся починає злитися!
– Вибачте, а скільки вам років? – поцікавився Віктор.
– А що?
– Ви так міркуєте, ніби ми з вами однолітки.
– Я на десять років молодша за вас, – абсолютно серйозно відповіла жінка.
– Звідки ви знаєте мій вік? – здивувався Віктор. – Ви ж бачите мене вперше.
– Чоловіче, хіба ви не знаєте, що будь-яка жінка завжди на десять років молодша за свого співрозмовника?
– Рівно на десять? – засміявся Віктор.
– Як мінімум на десять? – засміялася й жінка. – Чи ви не згодні?
– Згоден.
– Ось це правильна відповідь. Чоловік завжди згоден на все, що стосується жінки. Зачекайте, я ще трохи покричу, а потім домовимося. – І знову на весь двір пролунав її гучний голос: – Вікторе! Я довго кричатиму? Швидко покажися на очі!
У цей час з іншого вікна, яке розташовувалося прямо над кричущою, виглянула інша жінка і попросила:
– Зінаїдо, ти мого Петьку теж поклич. Він, напевно, разом з твоїм шарахається.
– Сама кричи, – відповіла їй Зіна. – Мого голосу на всіх бешкетників не вистачить.
– Ну, покричи. Я ж учора твого гукала. А сьогодні щось у мене в горлі першить. Гукни, а завтра я їх пастиму.
– Гаразд, – неохоче погодилася Зінаїда і вже наказовим тоном закричала: – Вікторе, Петре, швидко додому! Рахую до трьох! Якщо що – ви мене знаєте!
І тільки після цього з-за гаражів справді з’явилися двоє хлопчиків, підняли голови вгору і благально запитали:
– Можна, ми ще пів години погуляємо?! Ну, будь ласка!..
У Віктора від такої картинки з минулого ледь не полилися сльози з очей від розчулення.
Зіна ж, побачивши хлопчиків, одразу заспокоїлася.
– Гаразд, гуляйте. Але щоб тільки на очах були! Зрозуміло?
Діти кивнули і не поспішаючи вирушили гратися на дитячий майданчик.
– Ну, що, Вікторе, з новосіллям вас, чи що? – Зінаїда знову поглянула в бік Віктора. – Я вчора з вікна бачила, як ви заїжджали.
– Дякую, – кивнув Віктор у відповідь.
– Спасибі не в рот не покладеш, – посміхнулася жінка. – У вас яка квартира?
– П’ятдесят третя.
– Ну, тоді став чайник, сусіде. Я зараз з пирогом прийду. Не заперечуєш?
– Ні, звичайно. Мені тільки чайник ставити? Чи ще щось міцніше?
– А це вже як господар забажає. Онуки у тебе є? – остаточно перейшла на «ти» Зінаїда.
– Є. Теж шестирічний хлопчик і п’ятирічна дівчинка. На вихідних обіцяли привезти.
– Дівчинка, це добре. Значить, у мого Віктора скоро компанія буде веселішою, – щиро зраділа жінка. – Ну, все, Вікторе, до зустрічі за чашкою чаю.
Голова Зіни зникла, і Віктору стало спокійно на душі, так, ніби він жив у цьому будинку вже цілу вічність.
– А життя-то триває… – подумав він і пішов ставити чайник на плиту.
