Свекруха дзвонила щонеділі до того обіду, коли все сталося.
Мені за п’ятдесят, чоловікові — під сорок, і ця різниця отруює життя не нам, а всім навколо. Борис працює фрезерувальником на заводі. Кульгає на ліву ногу після операції в дитинстві, носить піджак поверх робочої футболки. І мені подобається цей контраст: трохи дивак, трохи джентльмен.
Ми одружені кілька років, достатньо, щоб зрозуміти: це назавжди. Якби не чужі язики…
На автомийці хлопець у синій робі протер лобове скло і кивнув Борису:
– Гарна у вас мама. Приїжджайте ще.
Я стояла поруч у куртці, з мокрим після дощу волоссям. Борис взяв мене за руку, його рука була гарячою, жорсткою від верстата.
– Це моя дружина, – посміхнувся він.
Хлопець подивився на нас, потім на решту в долоні й посміхнувся:
– Ну, буває.
Борис міцніше стиснув мою руку, промовчав. Я розтиснула його пальці й повернулася до хлопця.
– Він мій чоловік. Подробиці – за окрему плату.
Хлопець зовсім розгубився, а Борис розсміявся, вже в машині, глухо і з полегшенням. Я теж сміялася, звикла, звичайно, до такого, але все одно щоразу це ніби сходинка на сходах, яку не помітила.
Спотикаєшся, але ловиш рівновагу і йдеш собі далі. Тільки цих сходинок багато, а сходи не закінчуються.
На виїзді з мийки біля перехрестя я побачила пару: жінка старша, чоловік помітно молодший, вони реготали над чимось, і їй було абсолютно байдуже, хто що подумає. Я помітила це мимохідь і забула, Борис увімкнув радіо, і ми поїхали додому.
Увечері зателефонувала свекруха Катерина.
– У неділю обід. Приходьте. Є про що поговорити.
Голос сухий, без запитання, не запрошення, а повістка.
До речі, у Бориса були досить складні стосунки з матір’ю. У дитинстві вона скинула їх із сестрою на бабусю й кудись поїхала. А повернулася, коли Борис уже навчався в університеті, а його сестра Ася закінчувала школу. І відтоді її улюбленою темою було «я ж мати».
Борис і Ася всього досягли самі й ні в чому не потребували, але Катерина була впевнена, що вони не можуть жити без її дачі, яка дісталася їй від третього чоловіка.
А на тижні сталося ось що. Женя, мій син від першого шлюбу, викликав мене на «серйозну розмову». Йому за двадцять, здоровий, міцний, ні дня толком не працював і жив то у мене, то у батька.
Євген сів за кухонний стіл, потер шию і почав:
– Мені потрібні гроші. На проєкт. Бізнес-проєкт.
– Який бізнес?
– Ти не зрозумієш. Тобі ж важливіше годувати молодого чоловіка.
Я схрестила руки перед собою.
– Борис працює. І щомісяця дає свою частину, – зауважила я, хоча й не була зобов’язана пояснювати.
– Ага, заробляє він, – скривився син. – А машину хто купив? Ти!
– І що? Це не твоя справа.
– А на мене грошей немає? Я син! Ти мати!
– Ти дорослий, – знизала я плечима. – Дві руки, дві ноги. Працюй, заробляй. Якщо щось не подобається, вихід там.
Він встав, посунув стілець так, що той заскрипів по плитці, і з презирством випалив:
– Ти й батька так пережила! І привела ось цього. Та ще й…
Двері за Женькою зачинилися. Я залишилася на кухні. Дивно, раніше після таких розмов я плакала, а тут сліз не було.
Трохи пізніше я натрапила на стару фотографію. Я з маленьким Євгеном на дитячому майданчику, він на гойдалці, рот відкритий, а я стою поруч з таким обличчям, ніби тримаю весь світ за мотузку. Я сама його витягувала і нікому не скаржилася. Не виправдовувалася, просто робила.
– Коли я перестала це робити? – подумала я, прибираючи фото назад. – Коли почала пояснювати кожному, чому мій чоловік молодший, чому син не при справах, чому я живу так, а не інакше?
Звісно, відповіді не було.
У неділю ми поїхали до свекрухи. Я не хотіла, але Борис попросив, і я погодилася.
Катерина жила у двокімнатній квартирі. Коли ми приїхали, за накритим столом уже сиділа Ася. Поруч примостилася тітка Віра, двоюрідна сестра Катерини, прийшла «за компанію», як вона сама сказала, хоча очі в неї блищали від цікавості.
Катерина розлила всім суп, поставила хліб і почала не відразу. Спочатку про погоду, про тиск, про те, що у сусідки чоловіка поклали на обстеження.
А потім повернулася до Бориса і промовила:
– Я з тобою серйозно хочу поговорити. При всіх, щоб потім не було розмов, що я за спиною щось там несу.
– Говори, – кивнув Борис.
– Я вас одна виростила. Одна! Ні допомоги, ні чоловіка, ні нормальних грошей. А ти що зробив? Кого в дім привів? Бабусю! Вона тобі в матері годиться!
Усі подивилися на неї.
– Усі знають, – продовжувала Катерина, звертаючись уже не до Бориса, а до всього столу, ніби виступала на зборах. – Усі бачать. Сусіди питають: хто це у тебе? Мені соромно! Мені за тебе соромно, Борю!
Потім вона повернулася до мене:
– Що, хіба я неправа? Нормальна жінка у твоєму віці повинна няньчити онуків, а не залицятися до молодих чоловіків!
– Мамо, – тихо промовив Борис, – ми з Юлею…
– Що «мамо»? Що «ми з Юлею»? Я тобі кажу: або розлучайся, або я тебе сином не вважаю. Вибирай. Я серйозно.
Тітка Віра охнула. Ася стиснула край скатертини обома руками.
Катерина встала, вийшла в кімнату і повернулася з папкою. Поклала на стіл, розкрила, всередині лежала дарча на дачу, переписана на Асю.
– Ось. Раз ти так вирішив жити – дача Асі. Тобі нічого. Нехай твоя… дружина тобі дачу купує.
Борис дивився на документи і мовчав. Ася прикусила губу і відсунулася від столу, було видно, що вона не знала. Тітка Віра прикрила рот долонею.
Я сиділа і дивилася на ці папери, на руді кучері Катерини, на її свіжий манікюр. На Бориса, який мовчав, схиливши голову, і зрозуміла: ось воно. Більше не слова, а документи. Вона не просто говорить, вона робить.
– Катерино Сергіївно, – промовила я. – Ви кажете, що ви одна виховували дітей. Тоді поясніть мені, коли Борису робили операцію на ногу, хто сидів з ним? Не ви. Бабуся Зоя. Скільки йому було? Він пішов у перший клас? Чи у другий? Він лежав сам, а вас десь носило.
Катерина швидко-швидко моргнула, ніби смітинка в око потрапила
– Ти не знаєш…
– Знаю. Боря розповів. І не тільки він. Ви віддали дітей бабусі й поїхали. А повернулися, коли їх уже не треба було виховувати й ростити. А тепер кажете – одна ростила? Кого? Коли?
Я не кричала. Говорила так, як пояснюю учням теорему, крок за кроком, без пропусків, без емоцій.
– Ви не виховували, – продовжила я, – ви прийшли на готове. А тепер хочете покарати сина за те, що він щасливий не так, як вам хочеться.
Катерина вчепилася в край столу, Ася встала. Тихо, без ривка. Подивилася на матір і промовила:
– Мамо, вона каже правду. Нас виростила бабуся, не ти. І ця дача мені не потрібна. Я не буду твоїм інструментом.
– Так? Ну тоді забирайся! – закричала свекруха. – Усі йдіть!
Ми зібралися й пішли.
Відтоді Катерина більше не дзвонила ні чоловікові, ні тим більше мені.
А ми з Борисом живемо. Він приходить зі зміни, пахне оливою і металом, вішає піджак на вішак, нахиляє голову й питає:
– Як день?
Я розповідаю про учнів, про те, що знову загубила ручку, про те, що сусід знову паркується криво. Звичайні речі, прості. І мені більше не треба за них виправдовуватися.
Правда, на автомийці нас, як і раніше, вважають мамою і сином, але тепер я не виправляю. Просто беру Бориса за руку і мовчу. Кому треба – той бачить.
Євген переїхав жити до друга. Грошей на «бізнес» він не знайшов і влаштувався на звичайну роботу. Ось і добре.
