Один з таксистів зі сиолиці написав у себе на сторінці в додатку: “
Я приїхав на адресу і посигналив. Прочекавши кілька хвилин, я просигналив знову. Так як це мав бути мій останній рейс, я подумав про те, щоб поїхати, але натомість припаркував машину, підійшов до дверей і постукав…
«Хвилинку», – відповів тендітний, літній жіночий голос. Я чув, як щось тяглося по підлозі. Після довгої паузи двері відчинилися.
Маленька жінка років 90 стояла переді мною. Вона була одягнена в ситцеву сукню і капелюх з вуаллю, начебто з фільмів 1940-х років.
Поруч із нею була невелика валіза. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив у ній багато років. Всі меблі були покриті простирадлами.
Не було ні годинника на стінах, ні дрібничок чи посуду на полицях. У кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями та скляним посудом.
“Ви не допомогли б мені віднести сумку в машину?” – попросила вона. Я відніс валізу до машини, а потім повернувся, щоб допомогти жінці. Вона взяла мене за руку, і ми повільно пішли у бік автомобіля.
Вона продовжувала дякувати мені за мою доброту. “Це нічого”, – сказав їй я, – “Я просто намагаюся ставитися до моїх пасажирів так, як я хочу, щоб ставилися до моєї матері”.
“Ах, ти такий гарний хлопчик”, – сказала вона. Коли ми сіли в машину, вона продиктувала мені адресу, а потім запитала: Не могли б ви поїхати через центр міста?
“Це не найкоротший шлях”, – відповів я. “О, я не заперечую”, – сказала вона. – “Я не поспішаю. Я вирушаю в лікарню ».
Я глянув у дзеркало заднього виду. Її очі блищали. “Моя сім’я давно поїхала”, – продовжувала вона тихим голосом – “Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго”.
Я спокійно простяг руку і вимкнув лічильник. «Яким маршрутом ви хотіли б поїхати?» – спитав я.
Протягом наступних двох годин ми поїхали через місто. Вона показала мені будинок, де колись працювала ліфтером. Ми проїхали через район, де вона та її чоловік жили, коли були молодятами.
Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де займалася ще маленькою дівчинкою. Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретним будинком або провулком і сиділа, уп’явшись у темряву, нічого не кажучи.
Потім вона раптом сказала: “Я втомилася, мабуть, поїдемо зараз”. Ми їхали мовчки за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля, щось на зразок маленького санаторію, з під’їзним шляхом уздовж портика.
Два санітари підійшли до машини, щойно ми під’їхали. Вони дбайливо допомогли їй вийти. Мабуть, її чекали.
Я відчинив багажник і вніс маленьку валізу у двері. Жінка вже сиділа в візку. “Скільки я вам винна?” – Запитала вона, діставши сумочку.
“Нічого” – сказав я. «Ви ж маєте заробляти на життя» – відповіла вона. «Є інші пасажири» – відповів я.
Майже не замислюючись, я нахилився і обійняв її. Вона міцно обійняла мене у відповідь. «Ти подарував старенькій трохи щастя» – сказала вона. – “Дякую тобі”.
Я стиснув її руку, а потім пішов… За моєю спиною двері зачинилися, це був звук закриття ще однієї книги життя… Я не брав більше пасажирів по дорозі назад.
Я їхав, куди очі дивляться, занурений у свої думки. Для решти людей того дня я ледве міг розмовляти. Що, якби цій жінці попався розгніваний водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну?
Що, якби я відмовився від виконання її прохання, або, посигналив пару разів, поїхав? Насамкінець я хотів би сказати, що нічого важливішого у своєму житті я ще не робив.
Ми привчені думати, що наше життя обертається навколо великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, гарно загорнуті в те, що інші можуть вважати дрібницею.
