Покохали. Весілля хороше зіграли. І з першого дня – у своєму будинку. Андрій його разом із батьком поставив. Високий будинок вийшов, статний якийсь, з вікнами, що дивилися у двір і на вулицю. Двір просторий, похилий трохи, з клумбами-квіточками.
А на задах будівлі для худоби та город немаленький, що тягнувся рівними грядками туди, де сонце вставало. Господарям трохи за тридцять, а в них уже шестеро дітлахів у хаті і подвір’ям шарудять. Та раптом молодша сестра Андрія, що жила в сусідньому селі, не прокинулася одного ранку.
Що тут говорити? Андрій зібрався. Поїхав. Наталя-то куди від дітей та від господарства. Поховав. Все як треба, по-людськи. І додому приїхав. Стоїть на порозі, а попереду руками чотирьох племінників обіймає. Молодшому, Вові, чотири. Наталя на стілець сіла мовчки і дивиться.
І діти теж мовчать і дивляться. Чого їм ще робити? Наталя руки фартухом витерла й сумно подивилася на цей дитячий садочок, але ж не кинути дітей, які й батьків своїх не знають. Нормальна така сім’я вийшла, коли діти перемішались усі.
І головне не багато їх вийшло: всього десять на такій хаті просторий. Це вже потім, наприкінці наступного літа, через їхнє село, як буря, промчав циганський табір. Пахнув вогнем, що все на своєму шляху зметав. Після тієї бурі багато господинь не дорахувалися посуду, курей та качок.
А у Свиридових так навіть порося із заднього двору не взяли. Тільки Андрія з Наталією цигани залишили з приплодом. Увечері Наталя на ганок вийшла, а там – пакунок із червоного ганчір’я. Вона навіть одразу не зрозуміла, що це, бо ганчірки мовчали.
Коли в будинку вже розгорнула на столі – усередині хлопча смугляве. Та гарненький такий. Лежить, крехтить і антрацитовими очима всіх навколо розглядає. Андрій через плече дружини заглянув і лише посміхнувся, а Вова, наймолодший, за край столу взявся і розглядав молодшого брата.
Через кілька хвилин засміявся і каже: «Ось нам пощастило, скажи, тату! У всіх цигани повкрадали різного, а нам так навіть Васю в подарунок залишили!» І заметушилися всі разом, почали новому братові життя влаштовувати.
Далі що розповідати? Усі як у всіх: діти ростуть, батьки старіють. Андрій ось тільки щоразу стіл у хаті в довжину нарощував. Як черговий син чи донька до школи йде, треба ж і йому десь уроки робити. І робили. І намагалися. І в хаті все разом робили.
Коли одного разу в школі на зборах вчителька заговорила про труднощі перехідного віку, Андрій з Наталією переглянулися і засоромилися обидва, бо всі ці труднощі прогавили. Залишилося тільки Васю не проґавити. А як його проґавиш, якщо все як треба?
У хаті він у свої 14 усю чоловічу роботу робить та іншим усе допомогти норовить. Спокійно, чинно дочки заміж виходили і до чоловіків поїхали. Хлопчаки теж перебралися і кожен своїм будинком жити став. Вася все зі старими сидів. Хотів у місто їхати, далі вчитися – який там.
Щоліта сповнений двір онуків, племінників Васі, а він чекає на всіх, як принців заморських. Готується… Гойдалку у дворі поставив. А для маленьких пісочницю спорудив, в неї ж відрами з річки піску промитого натаскав. Ближче до паркану, для дрібноти басейн викопав-облаштував.
Туди шлангом з ранку води напускав, щоб зігрілася, щоб діти носами не шморгали, а в сільському магазині купив качечок-дельфінчиків, щоб на море було схоже. Так вся ця орда щоліта не до діда з бабкою їхали, а до дядька Васі. А він сяде навпочіпки біля воріт, зарослий під самі очі щетиною, і чекає.
А як побачить чергового племінника чи племінницю, як розкине руки на всю широчину, та як палахне усмішкою своєю цукровою, так біжать до нього дітлахи стрімголов, труться об колючі щоки, а самі у вухо норовлять шепнуть: «Ти, чекав на мене?»
Він же цілує кожного і обов’язково відповість: Ще як чекав! Більше за всіх!..” Але найбільше щастя увечері, коли посуд перемитий, діти накупані і треба спати йти. Діти, всі до одного причаїлися і чекають. Встає дядько Вася тоді й каже голосним голосом: «Хто сьогодні зі мною ночувати на сінок іде?»
І тут кричать усі. Кричать, напевно, так, як раніше «ура» на демонстраціях кричали… Вранці вже, рано зовсім, бабця Наталія полізе на сінок, щоб перевірити, чи не знесла якась блудлива курка там яйце, і бачить, як в середині розстелений величезний кожух і спить на ньому щаслива людина. Довкола, як курчата, дітлахи до нього тиснуться …
