– Я тобі зараз таке розповім! Ти доки по своєму закордону моталася, я тут своє жіноче щастя знайшла, між іншим, – хвалилася Дана подружці, що повернулася з подорожі.
Подруга тільки очі закотила. Ліля взагалі не вірила, що можна налагодити особисте життя, якщо у тебе є двоє дітей.
Вона багаторазово радила подрузі відмовитися від мрії знову вийти заміж, але Дана ніколи не втрачала надії, адже одного разу їй вдалося вже це зробити з двома дітьми.
Правда другий шлюб протримався недовго, але це вже не її провина, втім, як і перший – розвалився із-за чоловіка.
– Краще займися вихованням своїх дітей. Чоловікам чужі діти не потрібні.
Але Дана свято вірила, що рано чи пізно зустріне гідну людину.
– Я з таким чоловіком познайомилася! Він мені букети дарує, в ресторани водить! Ідеальний! Уявляєш? – сказала Дана, розпливаючись в посмішці.
“Адже колись тут був хороший ремонт, доки у Дани не з’явилися діти”, – подумала Ліля дивлячись на обідрані стіни у будинку.
– Він мені каблучку подарував. Ось-ось освідчиться. Побачиш!
– А скільки ви знайомі?
– Ми вже п’ять місяців зустрічаємося!
– Через п’ять місяців пропозицію?
– І що? Лілю, скажи, ти просто заздриш, що я навіть із двома дітьми знайшла собі чоловіка? А ти і досі одна!
– А залицяльник твій, про дітей знає? – Ліля зробила незадоволене обличчя.
– Звичайно знає. Він кохає мене – значить і дітей моїх прийме. По-іншому бути не може.
Дані, Тимур, здавався просто ідеальним кандидатом у чоловіки.
За той час, що Дана з ним зустрічалася, жодного разу не бачила, щоб Тимур випив щось міцніше за каву.
На відміну від першого її чоловіка, який не випускав із рук пляшку. Власне тому Дана і розлучилася з ним.
А ось другий шлюб розвалився після того, як вона застала благовірного в обіймах незнайомки у себе в будинку. Як з’ясувалося пізніше, це був не перший раз.
Хоча Тимур і Дана не жили разом, але вона прекрасно знала, коли він не поруч, йому можна довіряти. Він дзвонив або писав їй сам мало не щогодини.
Вона могла спокійно взяти його телефон і поцікавитися контактами в записнику – у нового залицяльника від неї секретів не було.
Другий чоловік Дани за таке влаштував би скандал. Бо нема чого пхати свій ніс.
– Знаєш, Дано. Я тут подумав… Загалом нам час з’їхатися!
– Почекай… Ти робиш мені пропозицію?
– Так, вважай мої слова пропозицією руки і серця .Я готовий на шикарне весілля, яке тільки захочеш. Але я… Я хочу своїх дітей, розумієш?
– Так, розумію! Ти хочеш спільну дитину? – засумувала Дана.
– Спільну і тільки її!
– А ось тепер не розумію?!
– А що тут незрозумілого?! Ми з тобою не одружимося, поки в тебе є діти. – прямо сказав Тимур. – Я дорослий чоловік. Навіщо мені нагадування про те, що ти з кимось була до мене? Я чужих дітей виховувати не збираюся. Придумай сама, як позбутися прикрої перешкоди нашому щастю. Почнемо все з чистого аркуша?
Тимур говорив так переконливо… Вона слухала його, і постійно прокручувала в голові сказані слова.
Справді, жіночий вік короткий. Чекати поки виростуть її діти, коханий навряд чи буде.
Яка несправедливість. Чому вона має пожертвувати можливістю, що підвернулася, на жіноче щастя? Чому колишній чоловік живе як йому заманеться і не підлаштовується під інтереси дітей?
Не одна ж вона їх робила, настав час і йому внести свою частку в їхнє виховання.
Увечері наступного дня Дана стала збирати речі дітей, злякавшись втратити завидного нареченого, і можливо, останній шанс вдало влаштуватися в житті.
– Мамо, ми куди? – запитав шестирічний Рома.
– До тата їдемо?
– Так-так, до тата! – сказала вона.
– До тата? – здивовано перепитала восьмирічна Інга.
Вона не особливо любила їздити до батька. Людина, яка постійно кричала , узагалі ніяк не асоціювалася в неї з батьком.
Але мати бігала по побаченнях і бувало, що не приходила ночувати. У таких випадках Інга і Рома вирушали до батька, першого чоловіка Дани.
На відміну від Роми, який зрадів, Інга тільки схрестила руки на грудях.
– Не поїду!
-Поїдеш! У вас є батько! І він теж має піклуватися і займатися вами. А я маю право на відпочинок!
Мати не збиралася поступатися.
Невдовзі вона завантажила валізи в машину, посадила в неї дітей і поїхала до колишнього
– Олег, а ну спускайся швидше! – прикрикнула Дана в телефонну слухавку. – Грошей немає на домофон?
Олег спустився вниз, щоб відчинити двері в під’їзд.
– Я до тебе дітей привезла.
– Могла б попередити!
– Ще чого?!
– На довго? У мене холодильник порожній, та й я це…
– Що ти це? Слухай, мені ніколи! Бери речі з машини! Діти поживуть поки що з тобою?
Олег зі здивуванням вийняв валізи з багажника колишньої і піднявся на свій поверх, де на нього біля дверей квартири чекали Дана і діти.
– У сенсі зі мною? Тиждень? Куди стільки речей?
– Тепер твоя черга, зрозумів?! Ти скакав по дівках, поки я їх ростила. Все, досить! Моя черга своє особисте життя влаштовувати, а твоя – дітей виховувати!
Вона хотіла піти, але Олег різко схопив її за руку.
– Ти з глузду з’їхала чи що?! Ти на завжди до мене їх привезла? А школа, а дитячий садок?
– Адресу ти знаєш! Розберешся, не маленький!
Дана спритно побігла по сходах.
Олег почухав потилицю. Син хотів пройти у квартиру, але він його зупинив.
– Олежику, хто там?
Раптом визирнула гарненька молоденька дівчина, яка явно років на десять була молодшою за Олега. Вона глянула на дітей, потім із докором на чоловіка.
– Тут чекайте! – наказав батько і зник за дверима
– Або я, або вони! – за хвилину з квартири Олега вискочила та сама дівчина, через яку батько не пустив у квартиру своїх дітей.
– Оксано, ну ти чого? – чоловік хотів зупинити знайому.
– Руки прибери! Не дзвони мені більше! Краще займися своїми дітлахами. – штовхнула вона Олега і втекла.
– Ну що встали? Проходьте вже! – роздратовано скомандував батько.
– Весілля справимо в найдорожчому ресторані міста, – обіцяв Тимур Дані, – ось подивишся. А потім ти подаруєш мені сина. Врахуй, тільки сина! Мені потрібен спадкоємець!
Дана поклала голову йому на груди. Вона чула, як б’ється його серце. І була абсолютно щаслива.
Нова закоханість і бажання влаштувати своє жіноче щастя виявилися головнішими за турботу про сина й доньку.
Красиві обіцянки Тимура так і залишилися на словах. Його батьки, коли дізналися, що наречена сина – мати двох дітей, яка збагрила своїх нащадків батькові, категорично заборонили не те що одружуватися, навіть зустрічатися з нею.
– Чому ти ставиш нас перед фактом?! Чому раніше не сказав, на кому зібрався одружитися? – кричав на сина батько, не звертаючи увагу на відвідувачів ресторану, в якому Тимур організував знайомство батьків із Даною.
– По-перше, у тебе є наречена з порядної родини нашого рівня! І тільки вона стане твоєю дружиною! Це твій обов’язок перед сім’єю. А по-друге, як можна любити і жити з жінкою, яка кинула своїх дітей?! – висловилася мати Тимура.
– Якщо дізнаюся, що ти продовжуєш зустрічатися з цією, то знай: у мене більше немає сина! І можеш більше не з’являтися в моїй фірмі! – кинув на прощання батько і вийшов із ресторану під руку з дружиною.
– Пробач! Не судилося! – сказав він коханій крізь зуби.
– Пробач?! Ти про що? Хочеш сказати, що весілля не буде? Ти злякався батьків? Ти що, маленький хлопчик?
– Хто тебе за язик тягнув? Навіщо ти сказала про дітей?
– Мав би попередити. Сам винен!
– Закрий рота! Вони мають рацію!
– Що?
– Хіба справжня жінка може відмовитися від своєї дитини? А ти двох без докорів сумління викинула як непотрібні іграшки! Хіба я зможу тобі довіряти?
– Ну і козел же ти! А хто мене змусив? Та пішов ти!
Дана схопилася з місця і діловито рушила до виходу, розгойдуючи стегнами і сподіваючись, що наречений все ж кинеться її наздоганяти.
Але Тимур залишився на місці, дотримуючись наказу батьків, він вирішив поставити крапку в їхніх стосунках…
***
– Ну що, Потапов Олег Ігорович? Нам доведеться забрати дітей, але якщо пообіцяєте виправитися, то ми на перший раз готові вас пробачити.
Батько Інги і Роми не відмовився від свого способу життя. Після того як діти оселилися в нього, вони стали свідками його щоденних посиденьок із друзями, які його відвідували, а то й зовсім залишалися ночувати.
У такій компанії траплялися перепалки. Сусіди не раз викликали поліцію. А потім у квартиру нагрянула й опіка.
– Не треба мене пробачати! Можете їх забирати!
– Тату, ми не хочемо в дитячий будинок! – в один голос закричали діти.
– І вам не соромно?
– А чого мені соромитися? У них ще мати є. Нехай вона ними займається. А де вона, можете мене не питати, сам не можу її знайти. Як крізь землю провалилася…
***
Весілля співало і танцювало.
Святкували у дворі будинку на околиці міста. Погода дозволяла. На вулиці встановили три столи буквою П. Серед запрошених – сусіди та родичі.
З боку нареченого з родичів була найдорожча людина – сестра. Ближче в Ромки нікого, крім неї не було.
– Навіть не віриться, Ромка одружується. – хлюпала Інга від щастя, шушукаючись із тіткою Марією.
– Ось ви й виросли. Ох, і натерпілися бідні діти.
– Дякую, тьотю!
– За що?
– А за те, що за будинком наглядали, за те, що в дитячому будинку відвідували. А та жінка, що нас на світ привела, так жодного разу й не прийшла. А про татуся й говорити нічого.
– А будинок-то не впізнати ні зовні, ні всередині. А паркан який встановили. Руки в Роми звідки треба ростуть. Пощастило Катрусі з чоловіком. Які ж ви з братом молодці.
Інга не втрималася – по її щоці швидко збігла сльоза.
– Гаразд, Інго. Не будемо згадувати… День-то який сьогодні. Ось вона доля. Хто б міг подумати, що Катруся, закохана в Ромку зі школи. Ось вони – справжні почуття, перевірені відстанню і часом.
– Так… На одній вулиці жили, може, якби не відмовилися від нас матуся з татусем, інакше б доля склалася. Хтозна… Худо без добра не буває.
– Це точно! Усе так, як і має бути. А як у тебе на особистому фронті?
– Вчитися до столиці поїду. Ромку є на кого залишити. Вони з Катрусею нехай у будинку живуть, а я не буду їм заважати.
– Інго, до тебе прийшли. – хтось із гостей смикнув за рукав дівчину. – Просять тебе вийти.
Спантеличена Інга знизала плечима тітці Маші, у якої виникло запитання в очах. Хто ж міг прийти, якщо всі запрошені вже тут години три як веселяться, а більше вона нікого не чекала.
– Інго, донечко… – звернулася жінка.
– О, вітаю! – насупилася Інга, яка впізнала в непроханій гості матір.
Дана дуже змінилася за ті роки, що донька її не бачила. Остання їхня зустріч була, коли вона їх підкинула батькові. Проміняла на чоловіка, викресливши їх зі свого життя.
Перед Інгою стояла не та яскрава, впевнена в собі жінка.
Залишилася лише жалюгідна тінь колишньої краси.
Опухле, зморшкувате обличчя з мішками під очима. Худа згорблена старенька.
– Доню, – на очах Дани навернулися сльози, – а я як дізналася, що ви з Ромкою додому повернулися… Доню, дай я тебе обійму. – тягнула тремтячі руки мати.
– Навіщо прийшла? Дізналася, що будинок відремонтували, так? Подивися, на кого ти схожа! Де твій принц, на якого ти нас проміняла? І де ти була всі ці роки, коли ми жили в дитячому будинку? Згадала?!
– Я хотіла по-хорошому, невдячна!
– Я невдячна?!
– Ромка одружується, хочу бачити сина! З тобою в нас розмова не вийшла.
– А ну пішла геть! – грудьми встала Інга, перегородивши шлях матусі.
– Це і мій дім! – заволала Дана. – Пусти, негідниця!
– Був колись! Тепер у тебе немає на нього прав, зрозуміло?! Ти кинула нас, ховалася від аліментів, думаєш, що ми все забули і приймемо тебе з розпростертими обіймами?
– Оце так номер! – за ворота вийшла тітка Маша. – Данка, з’явилася, не запилилася. І чого хочемо?
– Дім хоче!
– Ух ти! Матір Божа, прокинулася! А чого ж ти зараз згадала про майно-то?
– Я хочу з сином поговорити. Він мене зрозуміє!
– І не мрій! Не дозволю зіпсувати йому свято. Забирайся!
– А ми зараз поліцію викличемо, давно її шукають. Заборгувала ти своїм дітям, Дано, не розрахуєшся! Біжи краще.
– Точно! Бігати в неї добре виходить!
Тітка Маша дістала з кишені піджака телефон і почала набирати номер.
– Та пішли ви! – з презирством сказала Дана та ретирувалася, щось бубонячи собі під ніс.
– Тітонько Машо, не кажіть Ромі.
– Звичайно, не будемо його засмучувати.
– Тепер не відстане. Побачила, що відновили будинок, так і буде тут ошиватися. Ромці життя не дасть.
– Не буде. Побоїться. Заборгувала вона вам. Жодної копійки не платила і, мабуть, не заплатить, он як опудало городнє ввдягнуа.
– Та й нічого від неї не треба, аби більше не перетинатися з нею ніколи. Ніколи її не бачити. Не існує вона для нас.
– Ходімо, Інго. Бог їй суддя…
– Гірко! Гірко! – кричали гості.
А Інга, крадькома змахнувши сльозу, заборонила собі думати про жінку, яка дала життя, але не брала в ньому участі. А тепер немає Дані місця поруч із ними.
Чи заслуговує вона на пробачення? А чи потрібне воно їй?!
Шкода, що Дана так нічого не зрозуміла й не усвідомила… “Штанів” може бути багато, а діти – своє рідне, діти дорожчі.
