Я росла у маленькому місті, у маленькій родині. Була єдиною дитиною в сім’ї і природно увагою та турботою тата і мами була оточена удосталь. Хоча завжди мріяла про братика чи сестричку. Напевно, цей страх самотності виник ще з дитинства. Коли пішла до школи спочатку було дуже важко знайти контакт із однолітками.
Я не ходили в садок, не ходила гуляти надвір, тому до школи мала мало спілкування з ровесниками. Я була дуже правильною і вихованою дитиною, а таким зазвичай доводиться нелегко. Навчалася чудово, радувала батьків, але вечорами часто плакала в подушку. Тільки у старших класах у мене з’явилися близькі подруги, з якими спілкуюсь досі.
Коли у 16-18 років у підлітків починаються симпатії, на мене ніхто не звертав увагу. Не вміла зацікавити собою. У 16 років нагрянуло перше кохання, правда не взаємне. Ми познайомились на міському конкурсі. Він був типовим хлопчиком, якого закохуються дівчатка: красивий, розумний, завжди усміхнений і шалено привабливий.
Ми спілкувалися тільки, як друзі, та незабаром він поїхав навчатися до іншого міста. Перестати думати про нього я не могла. Ми іноді списувалися, зідзвонювалися, але не більше, як друзі. Якусь симпатію він до мене відчував, але не більше. Потім у нього з’явилася дівчина. За рік я закінчила школу.
Як і належить пристойній дівчинці – із золотою медаллю – і вступила до столичного вишу. Я дуже сподівалася, що коли поїду, думатиму про нього менше, але цього не сталося. Я не могла викинути його з голови. У столиці, звичайно, все виявилося не так гладко, як хотілося. Навчання в технічному вузі особливо спочатку давалося не так вже й легко.
Зі мною ще три дівчинки в одній маленькій кімнаті, кожна має свої проблеми, але найстрашніше – це самотність. У чужому місті не було ні друзів, ні родичів. Мої одногрупники виявилися домосідами. Ніколи не хотіли вийти увечері в кіно чи парк. Я відчула, як це жахливо – проводити вечори та вихідні на самоті.
У моєму житті реально було лише навчання. Згодом стали з’являтися залицяльники, але далі 2-3 побачень нічого не заходило. З голови не виходив Антон. Я не бачила його з того часу, як він поїхав вчитися, але забути не могла. Я все життя так мріяла про велику родину і багато дітей. Мені почало здаватися, що в мене цього ніколи не буде. Ішов час.
Моє життя йшло рутиною з університету до гуртожитку, з гуртожитку до університету, але потім я зрозуміла, що треба щось міняти. Я почала гуляти одна. Сама ходила у кіно, театр, гуляла у парках. Зрозуміла, наскільки самотньою можна бути в такому великому місті, а потім знайшла для себе гарне захоплення. Закінчила модельну школу та почала підробляти моделлю.
Я завжди була стрункою та високою. Мені це було цікаво і в мене виходило. Закінчувався мій 3 курс, а в мене ніколи не було стосунків із хлопцями. Подруги вже виходили заміж, а я почувала себе старою дівою. Зізнаюся, моє життя так закрутилося, що я майже не думала про Антона. Але ось я приїхала в гості до батьків і випадково зустріла його в маршрутці.
У першу секунду я зрозуміла, що мої почуття через чотири роки не зникли. Він також був радий мене бачити. Ми сіли в кафе і проговорили години зо три. Я почувала себе найщасливішою, хоч і знала, що стосунків у нас не буде. Коли розходилися, обмінялися номерами телефонів про всяк випадок. Звичайно, я після цієї зустрічі не могла спокійно жити.
Думала про нього щохвилини, а потім плюнула на свою гордість і сама запропонувала йому зустрітися. Я розуміла, що для нього я була просто іграшкою, але мені було байдуже. Я була щаслива. Потім у нас було ще кілька таких самих зустрічей. Я розуміла, що так не можна поводитися з чоловіком, але мені було байдуже. Я жила, як у тумані. Літо скінчилося.
Я поїхала вчитися на 4 курс. Я почала працювати модельним скаутом і непогано заробляла. Сама не очікувала, звідки у мене з’явилася підприємницька жилка. Я навчилася фотографувати та підробляла фотографом у вільний час, але мені все більше і більше почало здаватися, що я назавжди залишуся сама. Хлопці не зважали на мене.
Я змогла дозволити собі винаймати квартиру, але приходити в порожній будинок вечорами стало просто нестерпно. І тут у мою юну голову прийшла шалена ідея. Я ще раз зателефонувала Антону. Сказала, що буду у його місті і запропонувала зустрітися. І те, що я хотіла, справдилося. На той раз я завагітніла від нього. Так, це була справді божевільна ідея.
Я розуміла, що залишуся сама з дитиною, але я хотіла стати мамою. Я знала, що дитину від нього шалено любитиму. Я працювала вдома. Скаутинг приносив хороший дохід. Ось тому я і вирішила, що зможу сама ростити дитину. Дуже хотіла саме дочку. В університеті перевелася на заочне. Поки була вагітна, хваталася за всі можливі підробітки.
Я була впевнена, що зможу забезпечити себе та дочку. Перші місяці мене мучив токсикоз, але загалом вагітність проходила нормально. Подруги казали, що я божевільна, але я була щаслива. Нарешті я була не одна. Батьки спочатку звичайно були шоковані цією новиною, але підтримали мене. Я гордо відмовилася від їхньої фінансової допомоги.
Сказала, що все зможу сама. Я дійсно могла дозволити собі винаймати невелику квартиру, і нормально себе забезпечувати. Настав час пологів. Коли взяла на руки мою маленьку крихітку була найщасливішою. Зрозуміла, що я назавжди не одна. Так, спочатку було непросто. Одній справлятися з дитиною, намагатися паралельно працювати, але маленьке диво давало сили.
Коли дочка підросла, стали допомагати подруги та нянька, але я дуже рідко прошу про допомогу. Хочу бути із донькою весь час. Нині їй уже півтора роки. Несподівано з’явився залицяльник, який згоден стати батьком, а кілька тижнів тому мені подзвонив її тато. Він хоче побачити мене. Чесно не знаю, чи я хочу цієї зустрічі. Єдине я знаю, що я шалено щаслива.
