Вона грізно поглянула на Буяна. Пес злякано скрикнув і, наче маленька бджілка, вскочив у будку, якось швидко втиснувши туди свій товстий зад, з яким зазвичай демонстративно мучився у тісному просторі будки…
– Стій, зараза! Ось же! Стій, кому я кажу! – вздовж вулиці, дрібними кроками в гумових чоботях і з якоюсь палицею в руці, бігла Катерина.
Часто озираючись і притримуючи піднятий поділ широкої сорочки, чимось наповненої, тікав худенький чоловічок у старих штанах і з скуйовдженим волоссям, подекуди вже посивілим.
Сусіди, які спостерігали за забігом, проводжали парочку іронічними коментарями. Ось їм розвага на недільний вечір:
– Подивися, Дмитро знову за своє взявся! Ось же любитель свіжих огірочків.
– Ой, не можу! Ой, зараз по.ру від сміху! Катерино, не чіпай його, а то ж нудно жити буде!
– Дмитре, та кидай вже ці огірки, перед сме.тю не наїсися!
*****
Дмитро Олексійович жив бобилем, вів своє господарство, працював механіком на машинному дворі. Будинок у нього був великий, міцний, і худоба була, а от з городом не виходило…
Що не садив чоловік, то або не сходило, або виростало таке, що плакати хотілося. Поки мама була жива, в городі все росло як слід, а як пішла з життя, так і відрубало!
Чого він тільки не пробував, яких порад не наслухався, а все одно ніякого толку: огірки ледь до мізинця дотягували, помідори дрібним горохом на гілках висіли, картопля з ніготь росла.
– Ти щось робиш не так, Дмитре, – почухавши потилицю, прокоментував його жалюгідний урожай сусід і друг Микола Федорович.
– Та що не так? Я ж їх і підгортаю, і підгодовую, і сорти врожайні беру, і поливаю, і кожну травинку висмикую, щоб росли, а вони ніяк, – злився Дмитро.
У Катерини ж Павлівни овочі росли – міцні, красиві, ароматні.
Огірочки з колючими пухирцями так і хрустіли на зубах, помідори радували солодкою м’якоттю, картопля як з одного штампа, одна до одної, та ще й розсипчаста, редиска соковита, прозора, кабачки та гарбузи валялися по городу, наче снар.ди.
Якось років три тому Дмитро Олексійович поскаржився на свою біду Катерині Павлівні. Та йому й сказала, щоб приходив, покаже, як з городом справлятися.
Вона з недавнього часу теж жила сама. З чоловіком давно розлучилася, дочка рано заміж вискочила та в місто поїхала. Але Катерина Павлівна не сумувала.
Її головною любов’ю став город, який вона пестила й плекала…
Втомившись бігати за Дмитром, Катерина в праведному гніві плюнула, відкинула палицю й пішла назад.
– Та хай ти подавишся моїми огірками, – бурчала вона собі під ніс.
Повернувшись додому, вона грізно поглянула на Буяна. Пес злякано скрикнув і, наче маленька бджілка, вскочив у будку, якось швидко втиснувши туди свій товстий зад, з яким зазвичай демонстративно мучився, втискуючись у тісному просторі будки.
– І ось за що я тебе годую, га? Навіть не пискнув, не те, щоб голос подати. Ти навіщо цього в город пустив, га?!
З будки на господиню дивилася філейна частина пса.
І вона була недалека від істини…
*****
Дмитро тоді чесно слухав Катерину, прислухався, так би мовити, до слів досвідченої городниці. Тільки от у нього знову нічого не вийшло.
А огірочки у Катерини знатні. Вона ж його пригостила, він скуштував і зрозумів, що нічого смачнішого не їв.
Він ще кілька разів приходив до Катерини, брав насіння, записував, що і коли робити, та все марно. А огірочків дуже вже хотілося, просто нестерпно.
Дмитро пробував купувати огірки у Катерини, та вона йому багато не продавала. Їй самій їх не вистачало. Вона ж робила заготівлі на зиму, і не тільки для себе, а й для доньки старалася.
Ось і вирішив він з Буяном подружитися. Як мимо будинку Катерини йде, так він то ковбаску, то котлетку прихопить, Буяну. Рік так пса підгодовував, той уже його зустрічав, привітно виляючи хвостом.
Як огірочки у Катерини почали дозрівати, Дмитро підглянув, як вона відлучилася з двору, і побіг на город. Буяну кинув ковбаски, той помахав хвостом і влігся на сонечку.
Тоді Дмитро захопився. П’ять штук прямо там з’їв, ну і в кишені насунув. Так з надутими кишенями й вийшов за город, щоб через хвіртку не йти.
А Катерина, повертаючись із магазину, вирішила зайти з городу, подивитися, так би мовити, по дорозі, що там коїться. Ну й зіткнулися вони, тільки Дмитро із городу, а Катерина в город.
Зіткнулися й замовкли. Першою отямилася Катерина:
– Ти що ж, це, твориш?! Нумо, вивертай кишені! – закричала вона на Дмитра.
– Катю, пробач, заради Бога! Біс спокусив! Дуже вже у тебе огірочки солодкі, – чоловік склав руки на грудях і покаянно схилив голову.
– Ти ж, не просто так зайшов. Ти все продумав, і собаку підгодував, і за мною стежив, – сипала звинуваченнями Катерина, – я ж тобі й так щоразу просто так даю, а тобі все мало?
– Я твої огірочки готовий відрами їсти, – раптом з образою в голосі гримнув Дмитро Олексійович.
– Значить так, ще раз на мої огірки зазіхнеш, я тебе…!
Катерина Павлівна відштовхнула Дмитра і зайшла в город.
– А як же огірки? – запитав їй услід чоловік, так і не вивернувши кишені.
– Та йди ти! – махнула рукою Катерина.
Тоді дісталося й Буяну, але той так і не зрозумів, за що. Дмитра він вважав доброю людиною, господиню любив, у двір чужих не пускав. Ось і було йому незрозуміло, з чого господиня така похмура.
Цього року Дмитро терпів до останнього. Він навіть у інших огірки купував, але ні в кого не було таких, як у Катерини.
Збір урожаю огірків, можна сказати, вже добігав кінця, тож чоловік не витримав, і ноги самі привели його сюди. Однак Катерина, яка все ще ображалася на нього, відмовила.
Можливо, вона б і змилостивилася, і простягнула б Дмитру відерце, але все зіпсував Буян.
Почувши добру людину, пес радісно загавкав і завиляв хвостом. Катя, помітивши таке, розлютилася і помстилася відразу обом: одному ні огірка, другому ні ковбаски.
Після такого повороту подій Катерина підозрювала, що Дмитро не заспокоїться, і в неділю намагалася не відлучатися з двору.
Всього на кілька хвилин за ріг будинку забігла, щоб взяти щось з-під навісу, а цей вже з огірками в подолі тікає.
Дійшовши до хвіртки, Катерина зупинилася перепочити. До неї підійшла сусідка Валентина.
– Не наздогнала? – запитала вона.
– Та годі вже! Якби хотіла, я б пішла за ним додому і там йому влаштувала. А як глянула, як він підстрибує та огірки до грудей притискає, то якось шкода стало, – зізналася Катерина.
– Скільки вже один живе, як тут не пожаліти. І адже непоганий, здається, чоловік, а он що творить, – зітхнула Валентина.
Катерина сперлася на хвіртку і сказала:
– Я одного не розумію, чому в нього огірки та помідори не ростуть. Ось у Петра Васильовича грядки повні, він навіть Марію до них не підпускає, а тут… – і вона з досадою махнула рукою.
*****
Вже пізно ввечері, коли все було прибрано, Катерина втомлено сіла за стіл і налила собі чашку чаю. Вікно було відчинене. Вона пила чай невеликими ковтками, перекушуючи сухариками з родзинками, і прислухалася до звуків, що долинали з вулиці.
Ось чути суперечку Валентини з чоловіком, а трохи далі лунає сміх когось із молоді. Запізніла пташка щось прощебетала і замовкла.
У дворі Буян брязкає ланцюгом, неспішно прогулюючись туди-сюди. Ось, підійшов близько до ґанку. Щось гризе, хрумтить.
«Щось хрумтить?» — пронизала думка Катерину.
Тихо підвівшись з-за столу, вона навшпиньки пробралася до задніх дверей, таким же чином обійшла будинок і вийшла на ґанок.
На верхній сходинці ґанку сидів Дмитро.
Поруч із ним стояла миска з огірками, один із яких він захоплено їв. Біля нижньої сходинки, трохи осторонь, лежав Буян і гриз кісточку.
– Ти зовсім здурів, Дмитре?! – вигукнула вона.
– Та не галасуй, Катерино. Який вечір, чуєш? Краса, – мирно сказав чоловік, продовжуючи їсти огірочок, – краще сядь поруч, разом послухаємо.
Дмитро плеснув рукою по сходинці, запрошуючи Катерину. Чоловік і пес дивилися на жінку, чекаючи її рішення.
Після таких слів їй розхотілося лаятися, і вона присіла поруч із Дмитром. Між ними стояла миска з огірками. Катя машинально взяла огірочок і почала хрумкати.
– Валентина знову на Сергія кричить, – прокоментував розмову, що долинала, Дмитро.
– Так, – підтримала Катерина.
– А Буяну треба будку побільше, а то й вольєр теплий змайструвати, – продовжив чоловік.
Тут Катерина з чогось захихикала.
– Що такого смішного я сказав? – здивувався Дмитро.
– Та, так. Згадала, як ти з огірками втікав, – не в силах перестати сміятися, відповіла Катерина.
На теплий літній вечір опускалася нічна завіса, а вони сиділи й розмовляли так, ніби прожили разом сто років.
У мисці залишився останній огірок. Одночасно потягнувшись за ним, їхні руки зіткнулися, завмерли і різко відсмикнулися.
Виникла незручна тиша. Буян встав, потягнувся, забряжчав ланцюгом. Дмитро взяв огірок і простягнув його собаці. Той понюхав частування, хитро подивився на них і смачно хрумкнув, відкусивши рівно половину.
З цього самого вечора в селищі народилася нова сім’я, в якій господиня вирощувала дивовижні огірочки, які обожнював господар.
А що Буян? А Буян повернувся до свого м’ясного меню, давши всім зрозуміти, що той огірочок був єдиним. Заради, так би мовити, любові та дружби.
