Я завжди дуже сильно хвилююся за сина. А він геть від рук відбився. Думає, що вже дорослий. От нещодавно стала така історія, яка мене ледь до лікарні не довела. Син гуляв десь і мав повернутися до певного часу.
Їхати десь хвилин 40. Минуло півтори години. Син каже, що майже вдома. Минула ще година. Знову набрала сина, чую сміх, шум і гам. Він знову сказав, що скоро буде.
Через 20 хвилин тремтячими руками беру телефон. Абонент не в мережі! І що мені робити, куди дзвонити? Рідний син, навчається ще в 11 класі. Вже думає, дорослий. Ну так. А я, отже, дурна жінка. І просто нічого не розумію.
Добре, хоч дочка не така. Вона одружена, сама готується стати матір’ю. Так, колись вона додому напідпитку прийшла і отримала скандал, з перерахуванням усього, що я про неї думаю. Але вона бодай злякалася.
Потім тиждень надвір не виходив. Причому я вже про ситуацію забула через два дні. А вона пам’ятала і зробила висновки. А от з сином зовсім інша справа. 17 років, а на вигляд здорова штахета. Худий, хитрий.
Добре хоч не злий. Ні, вчиться він нормально, нарікань немає. Але відчув хлопець волю. Завів собі подругу, друзів має багато. А працювати якось не хочеться. Та й добре, рано ще. Але сидів би вдома, готувався б до університету.
Так ні, що не день — то гулянки. Енергії у нього хоч греблю гати, спить по пару годин у будні, а у вихідні може провалятися в ліжку до третьої дня. Розпорядок дня просто клас. Серце вже стукає, як у кролика.
Стає важко тримати себе в руках. Виникає бажання просто обдзвонити всі морги, дільничного тощо. Головою керують почуття, а не здоровий глузд. Аж тут стукіт у двері. Прийшов таки. Задоволений стоїть, усміхається.
Щось у кишені, руки порожні. Але частину обличчя приховує шарф. Старий прийом. Думає, я не здогадаюся, що від нього смердить чимось. Доведеться провести допит. Інакше піде до своєї кімнати і ляже спати.
А на ранок я вже заспокоюся. Спитала де був, з ким. Нагримала, що може робити, що хочеш, але тільки коли житиме окремо. Звичайно ж почав казати, що все добре, просто гуляв із друзями, а телефон просто сів.
Син зняв шарф і, на мій подив, запаху ніякого не було. Очевидно, шарф використовувався як маска. Але це ще не все. Спитала, що в кишені. І тут я побачила маленький, кволий букетик.
Такі бабусі часто продають біля великих супермаркетів. А я люблю квіти. Ні, раніше він мені міг принести там шоколадку чи морозиво. Але квіти ніколи. Він і подругам своїм їх не дарує. Вважає дурним витрачанням грошей.
Треба ж який уважний. Ну ось і все, я знову почуваюся добре. Нехай іде син, хай спить. Ну, подумаєш, прийшов пізно. Бог з ним, з телефоном, який увімкнувся хвилин через п’ять у його кімнаті.
І що на куртці якась дірка, треба буде зашити. І що під шарфом я помітила щось дуже схоже на засос. Головне, що він уже вдома. В безпеці. Сам собі чогось на кухні знайде. Потрібно вже замислитись над інститутом.
Куди піде? І скільки зараз коштує квартиру винайняти невелику? Турбот тільки стає більше. Ось із донькою такого не було. Якось з нею мені пощастило, а от з сином-гулякою ні.
