– Твої друзі їдять і відпочивають за наш рахунок, – дорікнула Валентина чоловікові. – Самі навіть пачки печива не привезуть!
– А що такого? – не зрозумів Юрій. – Ми ж майже сім’я!
– От і обслуговуй свою сім’ю сам!
***
У суботу Валентина з чоловіком вибралися на дачу, до сезону підготуватися і шашликами побалуватися. Справ накопичилося чимало: пил протерти, веранду підмести, стіл накрити, мангал почистити, вугілля розпалити заздалегідь, салати нашаткувати…
До обіду Валентина вже вибилася з сил…
– Юро, – крикнула чоловіку, який у гамаку лежав із газетою, – допоможи хоч стіл винести!
– Зараз, зараз… – буркнув він, не відриваючись від читання.
Валентина зрештою сама стіл витягла. Важкий, ледве впоралася. І раптом подумала, а чому це я одна все роблю? Хотіла обуритися, але не встигла, за парканом просигналила машина. Зі знайомої тачки вилізли Ігор зі Світланою, друзі Юри. Як завжди, з порожніми руками.
– Ти що, покликав їх до нас? – здивувалася Валентина.
– А що такого? – здивувався Юрій. – Це ж наші найкращі друзі, майже сім’я!
– Так, сім’я голодних білок-жебраків, – подумала Валентина з незадоволенням.
Минулого разу вона півдня на ногах стояла, готувала, поки гості обговорювали свій новий телевізор. Потім Світлана ще й залишки салату додому упакувала зі словами:
– А що пропадати добру!
Але ж цей салат Валентина з дорогих креветок робила…
А минулого місяця Ігор хвалився, що путівку в Туреччину купив. А на шашлики, як завжди, ні копійки не дав.
– Ми ж у гості прийшли, а не в ресторан! – сміявся він.
У Валентини ж язик не повернувся сказати, що вона витратила на сьогоднішній стіл останні їхні з Юрою гроші, і тепер, щоб дожити до зарплати, доведеться залізти в заначку.
Ігор Юрія по плечу ляснув.
– Ну що, чоловік, шашлик будемо смажити? Я так скучив за твоїм фірмовим!
– Звичайно-звичайно, – Юрій пожвавився. – Валя вже все приготувала.
– Ой, Валечко, – Світлана солодко проспівала, – ось добре у вас! Усе готово, навіть возитися не треба! Краса яка!
І тут щось усередині Валентини клацнуло. Возитися не треба… А хто їм забезпечив м’ясо, салати, мангал? Хто зранку на ногах, хто гроші витрачав і ледь спину не надірвав?
– Сідайте за стіл, – сказала вона, намагаючись тримати голос рівним. – Зараз усе подам.
Ігор і Світлана розсілися в кріслах задоволені. Нову машину обговорювали, відпустку в Туреччині, ремонт у квартирі…
– Грошей у них вистачає, це видно, – подумала Валентина. – А на шашлики скинутися – що ви, ми ж у гості прийшли!
Юрій возився з мангалом, м’ясо перевертав. Валентина салати подавала, хліб нарізала, напої розливала. Гості їли, хвалили, добавки просили, а вона все стояла, подавала, прибирала.
Надвечір гості зібралися додому. Світлана, як завжди, заглянула в холодильник.
– Ой, а можна залишки салатиків із собою взяти? А то завтра неділя, лінь готувати буде.
– Звісно, звісно, – Юрій закивав. – Бери, Свєтко, все одно пропаде.
Валентина мовчки дивилася, як Світлана пакує в контейнери залишки їжі. Всі залишки. До останньої гілочки кропу. Навіть останній шматочок дорогого сиру прихопила.
Залишили гості тільки гору брудного посуду, недоїдки на столі й порожні пляшки. Валентина стояла на веранді й дивилася на цей розгром. Усе тіло нило від втоми. Юрій уже розвалився в кріслі задоволений.
– Добре посиділи, правда? Давно ми так не відпочивали.
Відпочивали… Валентина сіла за стіл, відчуваючи, як підкошуються ноги. Ця історія повторювалася вже багато років, відколи вони купили дачу.
Ігор зі Світланою налітали голодною сараною, вимагали обслуговування, немов тут був їхній особистий санаторій. Стільки років вона це терпить. І що змінилося?
Нічого. Ігор із дружиною багатіють, купують нові машини, їздять у відпустку. А вона стоїть біля плити, витрачає свої гроші, надриває спину.
– Юро, – покликала вона чоловіка тихо. – Іди сюди.
– Що? – він неохоче піднявся.
– Дивись, – Валентина показала на порожній холодильник. – Бачиш що-небудь?
– Ну… порожньо. І що?
Голос у Валентини тремтів, але не від злості, а від втоми. Такої глибокої втоми, що хотілося лягти й не вставати.
– А знаєш, скільки я сьогодні витратила?
Вона дістала калькулятор, почала рахувати тремтячими пальцями:
– М’ясо – тисяча. Овочі – двісті. Хліб, соус, спеції – сто . Вугілля – двісті. Напої – триста. Салати – триста. Плюс бензин сюди-назад. А вони приїхали на дорогій машині і не могли на м’ясо скинутися!
– Валю, ну що ти… – Юрій засопів. – Вони ж друзі наші, у гості прийшли, незручно в них гроші просити.
– Незручно? – Валентина підняла на нього втомлені очі. – А мені зручно одній усе готувати, прибирати, свої гроші витрачати? Мені зручно, що в мене спина болить, ноги гудуть, а я все стою біля плити?
Вона встала, повільно обійшла веранду. Порахувала в розумі, скільки разів вона готувала для цих “друзів”, скільки грошей і сил витратила. А що натомість? Порожні компліменти та недоїдки в холодильнику.
– Знаєш що, Юрію, – сказала вона, і в голосі зазвучала така твердість, що чоловік здригнувся. – Досить, більше такого не буде.
– Чого не буде? – він не зрозумів.
– Щоб я одна всіх обслуговувала. Щоб приходили з порожніми руками, все дочиста забирали. Більше не буде.
Щось у її тоні змусило Юрія насторожитися.
– Та що ти кажеш… Ігор хороший чоловік, Свєтка теж нічого. Просто вони не звикли…
– Не звикли? – Валентина різко обернулася. – За весь цей час вони жодного разу, чуєш, жодного разу не принесли навіть пачки печива, навіть пляшки води, не запропонували допомогти з прибиранням!
– Але вони ж дякують тобі… хвалять…
– Від їхніх похвал мені легше не стало! – Валентина жбурнула губку в раковину. – Від їхніх подяк гроші в гаманці додалися? А знаєш, скільки разів вони нас у ресторан запросили за всі роки дружби? Жодного разу. А скільки разів до себе додому кликали? Теж нуль.
– Ну в них квартира маленька…
– А в нас що, палац? Але ми ж знаходимо місце для них! – Валентина рішуче обернулася до чоловіка. – Усе, Юрію. Більше такого не буде ніколи. Хочете шашликів – влаштовуйте їх самі, а я посиджу поруч.
***
Тиждень минув напружено. Юрій мовчав про дачу, мабуть, сподівався, що дружина відійде. А Валентина, навпаки, міцніла у своєму рішенні. Щодня вона згадувала суботній вечір, і злість дедалі сильніше розгоралася в ній.
У п’ятницю Юрій спробував заговорити:
– Валю, а може, завтра на дачу махнемо? Погоду гарну обіцяють.
– Махнемо, – погодилася вона. – Тільки врахуй, продукти купуєш сам і готуєш теж.
– Та облиш ти… – він не повірив. – Жартуєш, чи що?
– Анітрохи не жартую.
У суботу Валентина прокинулася як зазвичай, але збиратися на дачу не стала. Сіла з книжкою в крісло.
– Ти чого не збираєшся? – здивувався Юрій.
– А навіщо? Продукти ти не купив, готувати не збираєшся. Мені там робити нічого.
– Та купимо там, у селищі…
– Купуй, я не проти.
Приїхали на дачу до обіду. Юрій покрутився ділянкою, перевірив, що та як. Валентина сіла на веранді з в’язанням.
О третій годині під’їхали Ігор зі Світланою. Як завжди, з порожніми руками.
– О, а ми не запізнилися? – Світлана весело помахала рукою. – Де наші фірмові шашлички?
– Поки ніде, – спокійно відповіла Валентина, не відриваючись від в’язання.
– Як ніде? – не зрозумів Ігор. – А м’ясо де?
– А м’ясо треба було купити. Хто хотів шашлик, той і купує.
Ігор і Світлана переглянулися здивовано.
– Валю, ти чого? – Світлана невпевнено засміялася. – Жартуєш?
– Анітрохи. Холодильник порожній, мангал холодний. Хочете їсти – ласкаво просимо в магазин.
Юрій почервонів до коренів волосся.
– Валю, ну що ти робиш… Гості ж прийшли…
– Гості, які хочуть їсти, мають про їжу подбати. Елементарно.
– Але ми ж… – почав Ігор розгублено. – Тобто… ми звикли… зазвичай ти…
– Зазвичай я була дурною, – відрізала Валентина. – Тепер порозумнішала.
Світлана схопилася з крісла з обуренням.
– Знаєш, якось це… негостинно! Ми ж до друзів прийшли, а не в ресторан!
– Друзі один одному допомагають, – не піднімаючи голови від в’язання, відповіла Валентина. – А ви стільки років тільки брали, тепер будете віддавати.
– Та що з тобою стало? – обурився Ігор. – Ми ж завжди так дружили! І раптом ти за якісь копійки…
– За копійки? – Валентина нарешті підняла голову. – Три тисячі за один раз – це копійки? А якщо помножити на кожні вихідні?
– Ну гаразд, гаразд… – Юрій метушився між дружиною і друзями. – Я сходжу в магазин, куплю чого-небудь…
– Купуй, – погодилася Валентина. – Тільки готувати і прибирати будеш сам. Я сьогодні відпочиваю.
– А якщо… Якщо ми допоможемо? – невпевнено запропонувала Світлана.
– Допомогти можете. Ласкаво просимо до плити.
Але ніхто не рушив із місця. Усі дивилися на Валентину, як на божевільну. Світлана спробувала взяти інший тон:
– Слухай, а що сталося? Може, ми щось не так зробили? Може, образили чимось?
Валентина подивилася на неї довгим поглядом.
– А ти як думаєш? Стільки років приїжджаєте з порожніми руками. Я готую, купую, прибираю, а ви їсте і забираєте залишки додому. Тобі здається, це нормально?
– Ну… ми ж не просили тебе це робити…
– Точно, не просили. Ну от я й не буду для вас старатися.
Валентина відвернулася, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
***
Юрій, червоний як рак, поїхав у магазин один. Повернувся за годину з пакетами продуктів, але без вугілля для мангала.
– Юро, а вугілля де? – запитав Ігор.
– А… забув. Зараз поїду ще раз.
До того моменту, як вугілля було куплено, настрій у всіх трьох став паршивим. Юрій злився на дружину, Ігор і Світлана явно образилися через холодний прийом.
– Ну що, будемо смажити? – невпевнено запитав Ігор.
– Давайте, – Валентина навіть не підняла голови.
Вони втрьох почали возитися з мангалом. Юрій пихтів із вугіллям, Ігор намагався розпалити вогонь, Світлана невміло різала овочі. У них нічого не виходило.
– Вогонь не розпалюється! – злився Юрій.
– А ти папір підклади, – не відриваючись від в’язання, підказала Валентина.
– Де взяти папір?
– У хаті пошукай.
Нарешті вогонь розгорівся, але слабо. Поклали м’ясо. Юрій відволікся, заговорив з Ігорем про риболовлю, і шашлики підгоріли з одного боку.
– От же! – вилаявся він. – Валю, а як ти перевертаєш?
– Акуратно.
– А коли?
– Коли потрібно. Стежити треба.
Але вони не стежили. Балакали, пили пінне. Світлана намагалася допомогти, але тільки заважала. У підсумку половину шашликів спалили, половину недосмажили.
– Їсти це неможливо, – засмутилася Світлана, куштуючи м’ясо.
– Зате досвід отримали, – філософськи зауважила Валентина. – Наступного разу краще вийде.
– Якщо буде наступний раз, – буркнув Ігор.
До вечора всі були роздратовані й голодні, замість свята вийшов суцільний безлад. Ігор і Світлана зібралися додому раніше.
– Ну… до побачення, – холодно попрощалася Світлана.
– До побачення, – ввічливо відповіла Валентина. – Заходьте як-небудь. Тільки попереджайте заздалегідь і продукти із собою беріть.
Коли гості поїхали, Юрій обурився:
– Ти розумієш, що наробила?! Я завтра їм в очі дивитися не зможу! Ти їх зганьбила, виставила жебраками!
– А вони хто? – спокійно запитала Валентина. – Приїжджали, відпочивали і їли на халяву. Жебраки і є! Думаєш, мені нормально було стільки років служницею при них бути?
Юрій сів навпроти, спробував узяти примирливий тон.
– Гаразд, припустимо, ти маєш рацію. Але можна було по-іншому висловитися… Делікатніше…
– Як по-іншому? – Валентина втомлено подивилася на чоловіка. – Натякати? Так ви ж натяків не чуєте.
Валентина встала, почала збирати зі столу брудний посуд.
– Що ти робиш?
– Збираю посуд, щоб ти його помив.
– Я?! Так це треба воду гріти!
– Чудово, у тебе попереду вся ніч, Попелюшко. І мангал заразом прибери.
Валентина всучила чоловікові стопку тарілок, яку той від несподіванки ледве втримав.
– І знаєш що, милий, – додала вона, витираючи руки. – Наступного разу, коли захочеш когось запросити, спочатку зі мною порадься. І одразу обговори умови, хто що купує, хто готує, хто прибирає. Інакше, як і сьогодні, тягнути тобі все на своєму горбу.
***
Минуло півроку. Ігор і Світлана більше на дачу не приїжджали. Спочатку телефонували, намагалися помиритися, але коли зрозуміли, що халява скінчилася назавжди, зникли. Валентина не засмучувалася.
Юрій поображався на дружину, але потім зрозумів, що грошей у сім’ї стало набагато більше.
– Я й не думав, що в нас стільки йде на ці посиденьки, – сказав він дружині з подивом. – Ти була права!
Валентина нічого не відповіла. Можна було сказати “я ж казала”, але навіщо? Юрій і без того, нарешті, отримав урок.Спеціально для сайту Stories
