Ірі сорок один рік, і вона досі не знала, як сказати матері «ні» так, щоб потім не відчувати себе винною.
Ні, звичайно, формально вона говорила.
— Мамо, я сьогодні не можу приїхати.
— Мамо, у мене робота.
— Мамо, я втомилася.
Але мати відразу починала дихати в трубку якимось особливим чином. Навіть не плакала. Просто мовчала так, що в Іри всередині все хололо.
— Добре, — говорила мати слабким голосом. — Значить, я це заслужила. Значить, так тебе виховала. Я погана мати, що вже тепер.
І все.
Іра вже їхала.
З ліками, продуктами, грошима, тонометром, новими капцями для батька, батарейками для пульта і відчуттям, що знову потрапила на старий гачок, який сама ж і носить у зубах.
Батьки були літні, але не безпорадні. Батько ходив до магазину, коли хотів таємно купити собі тютюнових виробів. Мати чудово могла наводити порядок у шафах, якщо шукала старі фотографії чи документи для пільг.
Але варто було Ірі сказати, що вона затримається, як обоє одразу перетворювалися на сиріт на крижині.
— На тебе вся надія, — говорила мати. — Насті важко, у неї сім’я, діти, їй ще жити й жити.
У Насті справді були діти. Двоє. Чоловік, щоправда, теж був, і няня приходила тричі на тиждень, і квартира у Насті була нова, світла, наполовину куплена батьками.
Іра жила в однокімнатній квартирі на околиці, яку виплачувала сама. У відпустці за кордоном не була жодного разу. Одяг купувала обережно, зі знижками. Зате батькам щомісяця переказувала гроші.
— Ти ж одна, — казала мати. — Тобі багато не треба.
Коли Іра чула ці слова, їй хотілося запитати: а хто вирішив, що їй нічого не треба? Хто взагалі записав її до людей без бажань?
Але вона мовчала.
Тому що хороші дочки не торгуються з хворими батьками.
Настя була іншою.
З дитинства — легка, струнка, красива. Художня гімнастика, потім танці, сукні з блискітками, банти, конкурси, фотографії в рамочках. Мама носилася з нею, як з порцеляновою статуеткою.
— Настуся виступає.
— Настусі не можна нервувати.
— Настусі потрібна нова сукня.
— У Настусі репетиція.
Іра в цей час мила посуд, бо «ти вже доросла».
Навіть тепер, коли їм обом було за сорок, у батьківській квартирі все залишалося як і раніше.
Настя приїжджала красива, з зачіскою, з коробкою тістечок. Мати сяяла.
Іра приїжджала з пакетами з аптеки. Мати казала:
— Ти не той сир взяла. Я просила м’який.
* * *
Сімейне свято влаштували на честь ювілею батька. Сімдесят п’ять.
Іра приїхала зранку. Накривала стіл, нарізала салати, запікала курку, тричі бігала до магазину, бо мати то згадувала про лимони, то про мінералку, то про улюблену татову ковбасу.
Настя приїхала близько шостої.
У білому костюмі, з тонким золотим браслетом, з дітьми та чоловіком. Діти одразу побігли до телевізора, чоловік сів до батька обговорювати машини, Настя поцілувала матір у щоку і сказала:
— Мамочко, як у вас гарно.
Мати ледь не розплакалася від щастя.
— Настусю, сідай, ти, мабуть, втомилася.
Іра стояла біля плити з гарячою сковорідкою в руках і дивилася на це ніби крізь скло.
Коли всі сіли за стіл, батько урочисто кахикнув.
— Ми з мамою тут подумали, — сказав він. — Настя, донечко, ви з Дімою давно нікуди не їздили. Ми вирішили подарувати вам поїздку.
Мати дістала конверт.
— У Таїланд, — сказала вона, сяючи. — На двох. З дітьми посидимо, звичайно.
Настя красиво ахнула, притиснула долоні до губ.
— Мамочко… тату… ви що!
Іра відчула, як у неї німіють пальці.
Таїланд.
Вона жодного разу не була за кордоном. Жодного разу. Навіть у Туреччині. Навіть у найпростішому готелі з видом на басейн, де вранці можна не бігти до аптеки, а просто їсти фрукти й дивитися на море.
Мати повернулася до неї:
— Ірочко, передай, будь ласка, серветки.
Іра передала.
Потім мила посуд. Довго. Мовчки. Вода була гаряча, тарілки ковзали в руках, з кімнати долинав сміх. Настя розповідала, як їм пощастило, що батьки такі турботливі.
Іра ледь не розбила келих.
Після свята Настя раптом сказала:
— Давай я тебе підвезу. Нам по дорозі.
Іра хотіла відмовитися. Потім подумала: чому б і ні. Нехай хоч раз зробить щось корисне.
У машині спочатку мовчали. Місто пливло за вікнами, мокре, жовте від ліхтарів.
Настя увімкнула тиху музику.
— Ти сьогодні якась… — почала вона.
— Яка?
— Не знаю. Зла.
Іру прорвало.
— А ти б яка була? Тобі дарують путівку до Таїланду, а я з ранку салати ріжу. Тебе все життя люблять, трясуться над тобою, все тобі. Квартира, гроші, відпочинок, діти на батьків. А я повинна бути корисною. Завжди. Мамина аптека, татові лікарі, твої діти, продукти, гроші. Ти взагалі хоч раз замислилася, що я жива людина?
Настя не відповіла.
Іра вже не могла зупинитися.
— Ти приїжджаєш на все готове, посміхаєшся, і мама тане. А я приїжджаю з ліками — і мені кажуть, що сир не той. Ти хоч раз мамі тиск вимірювала? Хоч раз з батьком у черзі сиділа? Хоч раз скасувала свої плани, бо в мами «серце»?
Настя стиснула кермо.
— Думаєш, мене любили? — раптом запитала вона.
Іра ледь не розсміялася.
— Серйозно?
— Так.
— Настя, тобі щойно подарували Таїланд.
— Я ненавиджу Таїланд, — сказала Настя.
У машині запала тиша.
— Що?
— Я ненавиджу море. Спеку. Пальми. Липке повітря. Я хочу в Італію. У музеї. У Флоренцію. У Рим. Сісти в кафе на старій площі й нікуди не поспішати. Але мамі подобається думати, що я дівчинка з картинки, якій потрібен пляж, купальник і красиві фото.
Іра повернулася до неї.
Настя дивилася на дорогу. Її обличчя було напруженим, незнайомим.
— Ти думаєш, я сама хотіла займатися гімнастикою? — запитала вона. — Я її ненавиділа. У мене досі болить коліно, якщо довго ходжу на підборах. Лікар сказав, що це наслідки . Танці я теж ненавиділа. Я хотіла гітару. Пам’ятаєш?
Іра мовчала.
— Звичайно, не пам’ятаєш, — посміхнулася Настя. — Мені купили сукню для конкурсу. Червону, з блискітками. А я хотіла динозаврів, коли була маленькою.
Мені дарували Барбі. Я хотіла коротку стрижку, мама плакала: «Ти хочеш мене вб.ти, у тебе таке волосся». Я хотіла вступити на історичний факультет, тато сказав: «Красиві дівчата повинні йти туди, де люди».
Я пішла на туризм. Втекла з дому у вісімнадцять до першого чоловіка, який сказав, що я можу бути такою, якою хочу. Він потім бив кулаком по стіні біля моєї голови і перевіряв телефон. Я три роки після нього у психолога збирала себе.
Іра сиділа нерухомо.
— Чому ти мамі не сказала? — вичавила вона. — Вона б за тебе…
Настя коротко засміялася.
— Порвала? За мене? Іро, ти справді в це віриш?
Іра хотіла відповісти. Не змогла.
— Мама не любила мене як людину, — тихо сказала Настя. — Вона любила картинку. Вдалу дочку. Красиву. Жіночну. Всі захоплюються. Я була її вітриною. Ти була її робочою конячкою. Нам обом дісталося, просто по-різному.
Іра відчула, як всередині щось тріскається.
— Зручно говориш, — сказала вона хрипко. — Якщо вони такі погані, то чому ж ти береш квартири, гроші, поїздки?
Настя різко звернула на узбіччя, зупинилася.
Повернулася до Іри.
— Тому що заслужили, — відрізала. — Після всього, що вони зробили зі мною і з тобою, вони заслужили бути використаними.
Думаєш, я поїду в їхній Таїланд? Ні. Я продам путівку, додам свої гроші й полечу в Італію. А фотографії з пальмами в згенерую, якщо мамі так треба.
Іра втупилася в неї.
Настя раптом втомлено потерла обличчя.
— Я не пишаюся собою. Просто я давно перестала чекати, що вони прозріють. Ти все ще чекаєш.
Іра відвернулася до вікна.
За склом була аптека, яскраво освітлена, зелений хрест блимав у темряві. Іра дивилася на нього і думала, що все її життя останніми роками було схоже на цей хрест: вічно чергувати, вічно рятувати, вічно бути відкритою для чужих потреб.
— Я думала, ти щаслива, — сказала вона.
— А я думала, ти сильна і тобі все одно, — відповіла Настя. — Ми обидві помилялися, мабуть.
До будинку Іри вони їхали мовчки.
Біля під’їзду Настя сказала:
— Іро, я тобі не ворог.
Іра відчинила двері машини.
— Мені треба подумати.
— Звичайно.
* * *
Вона думала три дні.
На роботу ходила, до батьків не їздила, телефон не брала. Мати дзвонила сім разів. Потім написала:
«У батька тиск. Я не розумію, що з тобою відбувається».
Іра дивилася на повідомлення і вперше не кинулася всіх рятувати.
Їй було боляче. Дуже.
Бо раніше все було просто: є улюблена Настя і нелюба вона. Несправедливо, прикро, але зрозуміло. Тепер виявилося, що любові в цій системі взагалі не було. Були ролі. Настя — красива лялька. Іра — зручна дочка.
І обидві, кожна по-своєму, досі розплачувалися за це.
На четвертий день Іра зателефонувала Насті.
— Ти справді летиш до Італії?
— Так, — обережно відповіла та. — Вже купила квитки.
— А батькам що скажеш?
— Що буду біля моря. Вони все одно відрізняють лише пальму від тополі.
Іра несподівано розсміялася.
Спочатку тихо. Потім голосніше. Настя теж засміялася в трубку.
Це був дивний сміх. Сльози стояли зовсім близько, але все одно стало легше.
— Слухай, — сказала Іра. — А як ти путівку продала?
— У мене є людина.
— У тебе на все є людина?
— Майже. А у тебе тепер є я.
Іра мовчала.
— Якщо хочеш, — додала Настя вже тихіше.
Іра заплющила очі.
— Хочу.
* * *
Вони почали не відразу з любові.
Спочатку — з практики.
Іра записалася до психолога. Взяла відпустку на тиждень. Перші два дні спала так, ніби відсипалася за всі десятиліття. Потім їла нормальну гарячу їжу, гуляла, купила собі гарну піжаму і вперше за довгий час не поїхала в неділю до батьків.
Мати спочатку плакала. Потім ображалася. Потім кричала, що дочки зовсім совість втратили.
Настя сказала:
— Мамо, ми приїдемо в середу. Обидві. На дві години. Якщо почнеш спектакль про серце — викличемо швидку і поїдемо.
Іра слухала це і не вірила, що так можна.
Виявилося — можна.
Через місяць Настя полетіла до Італії.
Іра ввечері сиділа вдома з чаєм, коли телефон запищав від відеодзвінка.
На екрані з’явилася Настя — майже без макіяжу, щаслива, у світлій сорочці, з вітром у волоссі.
— Іро! Дивися!
Камера здригнулася, показала площу, старі стіни, частину собору, голубів, вуличного музиканта.
— Я сьогодні три години ходила по музею, — базікала Настя. — Три години! І ніхто не сказав, що мені пора переодягнутися, посміхнутися або втягнути живіт. Я купила книгу про Караваджо, жахливо дорогу, але мені байдуже. А ще тут такі булочки, я зараз по.ру від щастя.
Іра дивилася на неї і раптом з подивом зрозуміла: ось яка вона. Не мамина лялечка. Не розпещена улюблениця. Жива, розумна, смішна, швидка, добра. Рідна.
— Ти класна, — сказала Іра несподівано для себе.
Настя замовкла.
Потім посміхнулася так ніжно, що Іра відчула клубок у горлі.
— Ти теж.
Іра відкинулася на спинку дивана.
За вікном йшов дощ. На телефоні світилася Італія. Попереду було багато складного: розмови, образи, терапія, нові правила, батьківські істерики, власні звички бути зручною.
Але вперше за багато років Іра не відчувала самотності.
У неї не було хороших батьків. Це вже не потребувало доказів.
Зате у неї, здається, з’явилася сестра.
