Життя в районному центрі не дуже цікаве, я вам скажу. Зайнятися, по суті, нічим. І в театр не сходити, і концерт не послухати. А в юності я дуже любила такий вид розваг. Іноді вдавалося виїхати в місто, відпочити. Але це відбувалося не часто.
Закінчивши школу і вступивши в педагогічний інститут, я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Красень, підтягнутий, тільки з армії, але ні копійки власної не мав.
Його мати була директоркою нашої школи. Так що він цілком міг би попросити у неї трохи грошей, щоб ми поїхали в місто жити в орендованій квартирі.
Не подумайте, утриманкою бути я не збиралася. По-перше, у мене були невеликі власні заощадження. На пару місяців орендної плати точно б вистачило.
А по-друге, я дуже хотіла піти на роботу. Це дуже корисний досвід, крім того, мені сильно хотілося спілкуватися з містянами, дізнатися, які вони, і так далі. Коротше кажучи, енергії і цікавості було хоч відбавляй.
Але недовго тривало щасливе життя. Пару раз ми ходили в кіно, один раз на виставку і ще начебто кудись. Природно, сірі будні теж присутні, але навіть вони проходили цікавіше, ніж в рідному селі.
І одного разу я зрозуміла, що чекаю дитину. Не буду вдаватися в подробиці, як саме я це дізналася, просто був такий факт.
Ми повернулися додому, до Сергія і його матері. Вона по-швидкому влаштувала мене вчителькою в школу. Так було зручніше всього, адже я могла сидіти в декреті, поки мій цивільний чоловік здобував якісь гроші.
За 2 місяці до народження Галини ми розписалися. Весілля, як ви можете зрозуміти, не було. Я ледве стояла на ногах.
Потім народилася ще одна донька, яку ми назвали Зоряна. Настали важкі часи: чоловік ніяк не може знайти постійну роботу, тільки бігає по шабашках на вічних будівництвах різноробом.
Пристрастився до міцних напоїв, ночами плакав, а ввечері кричав на мене і дуже себе жалів. Днем спав, поки я працювала в школі.
Відповідь прийшла якось сама собою: потрібно виїхати на заробітки. В Польщу. Грошей немає, життя теж. Авось це щось та змінить.
Перший раз я поїхала на 3 місяці. Це була казка. Я вдома працювала втричі більше. Потім ще на три місяці і втретє на півроку. Купила дівчаткам одяг, якусь техніку. Не забула і про свекруху з чоловіком.
Але мати мого судженого щось перестала зі мною спілкуватися. Справа в тому, її синуля сумує, а внучки не бачать матір. А у Сергія ж золота медаль! На мою відповідь, що медаль (у школі, де його мати – директриса) в житті мало чим стане в нагоді, вона тільки роздувала щоки.
Природно, я поїхала і в четвертий раз. На цей раз на 2 роки. Там у мене вже з’явилися подруги, квартирка і постійна робота.
Не можна сказати, щоб я себе жаліла, але, скажу чесно, хоча б раз на місяць мені вдавалося вийти в кіно, театр або ще якісь заходи. Грошей вистачало і на відкласти, і на життя.
За мною навіть почав бігати місцевий кавалер: чоловік, на півроку молодший за мене, який клявся в любові при кожному зручному випадку. Я, звичайно ж, ні на що не погоджувалася, навіть не дозволяла собі фліртувати з ним.
Але пора їхати додому, і в той момент мені було навіть якось сумно. А по приїзді мене чекав справжній сюрприз. Ніхто мене не зустрів не те що на вокзалі, а навіть біля будинку.
Сяк-так відкривши хвіртку, увійшовши з сумками в руках, я побачила чоловіка. Той щось святкував з місцевими гультіями. Після жахливого скандалу я пішла в будинок і побачила, що мої діти цураються мене.
Виявляється, бабуся наспівала їм, що я погана мати, гуляю з новим татом, а їх не люблю. Тепер діти тільки жадібно дивилися на гостинці, а мене, як ніби не помічали.
Я навіть не змогла нічого сказати. Як тут свекруха почала виштовхувати мене з дому, мовляв, така невістка їй не потрібна. А Сергій собі краще знайде. Діти навіть не вийшли попрощатися.
Тиждень я пожила у подруги, купувала їжу на нас двох і дала їй трохи грошей зверху. Я зрозуміла, що мене тут більше нічого не тримає. Купила небагато речей, зайнялася якимись стоматологічними проблемами і поїхала. За кордоном я прийняла залицяння свого нового кавалера. І до сих по ні про що не шкодую.
Працюю вже не прибиральницею, а вчителькою малювання в одній з місцевих шкіл. Дуже прив’язалася до своїх учнів, дуже. Пару місяців назад знову приїжджала до колишнього чоловіка, підписати деякі папери.
Свекруха розповіла мені, що за її сином жінки бігають табунами, а діти мене знати не хочуть. Що ж, хоч в чомусь вона мала рацію: дівчатка дійсно відмовилися від мене як від матері.
Польща стала моїм новим домом, а Лешек – новим коханням. Якщо Бог закриває перед вами двері, то десь для вас відкривається вікно.
