Моє найбільше бажання в житті – жити за кордоном. Вдома я не можу розкрити себе як людина, як професіонал та як матір. Я боюсь за майбутнє нашої родини. Зарплата чоловіка падає щомісяця.
І не в тому сенсі, що її дають менше, а через те, що ціни зростають буквально щодня. Купити свіжі продукти хоча б середньої категорії стає все важчим і важчим. Поїхати на відпочинок можна, якщо довго відкладати гроші.
А ще треба допомагати батькам, робити якісь заощадження на чорний день, ремонт у будинку, оновлення машини. Як не крутись, нічого не виходить. І, гадаю, навряд чи ситуація покращиться в найближчому майбутньому.
А ось моя сестра свого часу не злякалася. Познайомилася з іноземцем, зустрічалася, вийшла заміж і полетіла до іншої, чужої країни. Вона навіть не стала домогосподаркою. Працює, щоправда, в офісі, але як усі.
Отримує відмінну зарплату, їздить відпочивати на моря. На потреби сім’ї вона віддає близько третини заробітної плати. Так вони домовились. Решта в її повному розпорядженні. У них гарний будинок, машина.
Немає поліклініки, за якою вони закріплені, але є сімейний лікар, якому вони платять. І, знаєте, так, мені здається, навіть зручніше. Ні черг, ні сварок з іншими відвідувачами. Натомість уважне ставлення та людяний підхід.
Діти навчаються у приватній школі. З однокласниками іноді виникають якісь проблеми, але, за нашими мірками, це дрібниці. Згадайте, як школярі билися, кидалися камінням в один одного в часи нашої молодості? Ось це проблема.
А дитину можуть привести до директора, навіть якщо та назвала огрядну дівчинку якимось поганим словом. Там за цим стежать. Мій чоловік працює водієм. Часто йому доводиться завантажувати товари, доставляти якісь документи та інше.
Сестра каже, що це неприпустимо. Мовляв, його шеф має сплатити кожне зайве завдання, причому дуже непогано. Принаймні в її країні так. Інакше засудять. І ставлення там більш людяне. Посмішка не викликає агресії.
Дорослі люди можуть добиратися на роботу на велосипеді, і ніхто не назве їх жебраками, не знущається. Ціни на продукти, як я дізнавалася, такі самі, як у нас. Деякі позиції навіть можуть бути дешевшими.
Але за якістю цих продуктів у нас велике відставання. Сестра з чоловіком звуть нас до себе. Пообіцяли допомогти з документами та житлом на перший час. Я ще зі шкільних часів пам’ятаю, що іноземні мови мені давалася легко.
Діти, знову ж таки, не проти. Я вся в передчутті. Проблема із чоловіком. Він просто не хоче їхати до іншої країни. Каже, коріння. Батьківщину не обирають. І таке інше. Але, якщо тут ми не впораємося, чому б не спробувати там?
Знову ж таки, ми нічого не втратимо. Просто тому, що нам нема чого втрачати. Продати квартиру та зняти ті копійки з банківського рахунку. Все. За словами сестри, через півроку ми згадуватимемо наші переживання і сміятимемося.
Вона каже, що спочатку теж довго не могла зрозуміти, які гроші в неї в руках. Перша заробітна плата була шоком. Нічого, потім звикла. А ми хоч і отримуємо тисячі, але надто вже швидко вони витрачаються.
Свекруха теж не в захваті від моєї ідеї. Не хоче відпускати сина та онуків. Говорить, тут наше місце. А я, мовляв, якщо так хочу їхати, то можу прямо зараз летіти, але без чоловіка та дітей.
Каже, щоб я там працювала, а гроші надсилала сюди. Чудовий план. Не розумію, як можна настільки не хотіти змінити своє життя на краще? Адже зрозуміло, що для нас гідного майбутнього тут немає.
А потім що? Жити на злиденну пенсію та їздити у трамваї безкоштовно? Зрання їхати, щоб встигнути на ринок, купити картоплі? Я цього не хочу. Я впевнена, що після переїзду наше життя зміниться на краще.
