Моя свекруха – як мале дитя. Ось тільки в поганому сенсі цього слова. Доросла жінка, скоро виповниться 58 років, а поводиться вже дуже інфантильно. Мій чоловік – її єдиний син. У всьому її підтримує і просто любить свою матір. І, як мені здається, вона цим користується.
Я сама матір двох дітей. У планах завести третю дитину. І ментально я розумію, що в домі, як і в житті взагалі, в усьому потрібен порядок, але в моєї свекрухи інші погляди щодо цього. І іноді мене це просто бісить. Ми живемо всі разом, вп’ятьох, в одному великому приватному будинку.
Місця вистачає, в тісноті не сидимо, але очевидно, що житло завжди потребує чистоти й догляду. Кімнати, ванна, кухня. Оскільки я в декреті, прибирання будинку автоматично лягло на мої плечі. Чоловік приходить пізно з роботи, вечеряє і більшу частину часу проводить із дітьми.
Я вважаю, це правильно, тому що батько – така ж важлива людина в житті дитини, як і мама. Це основа нормальної сім’ї. Свекруха теж ходить на роботу, але більше як хобі, ніж для заробітку грошей. Вона була головною бухгалтеркою на місцевому заводі, а тепер працює на півставки.
Але замість того щоб приходити додому раніше, вона залишається на робочому місці й цілими днями точить ляси з місцевими співробітниками. Навіть на обід вона ходить тільки в місцеву їдальню, бо там годують безкоштовно, а ще це привід обговорити з кимось останні чутки та новини.
Прийшовши додому, вона не поспішає брати участь у житті свого сина чи онуків. Це я навіть не кажу про себе. Їй більше подобається зачинитися у себе в кімнаті й поставити телевізор на всю гучність, щоб був фон, а тим часом вона лежить на дивані й лазить в Інтернеті.
Вже не знаю, які важливі теми вона обговорює з місцевою публікою, але ніякої допомоги від неї дочекатися неможливо. Молодший син, і той може принести мені чистий рушник, якщо попросиш, а свекруха – зовсім інша натура. І добре, якби вона просто абстрагувалася від нас, своєї рідні. Так ні ж.
Ми не можемо, на жаль, їсти разом як нормальні люди. Чоловік на роботі, діти можуть піти до однокласників, тож кожен їсть, коли зголодніє. Єдине правило – витерти після себе крихти і змити залишки їжі під краном. Далі я сама помию, але для свекрухи ці правила неписані.
Вона залишає брудний посуд на брудному ж столі і йде у своїх справах. Завжди. Так вона звикла, і я не бачу передумов, щоб це якось змінилося. Якщо я прибираю в будинку, то в її кімнату принципово не заходжу. Навіть думати не хочу, який там бардак.
Свекруха за всі ці роки навіть не знає, як вмикається наш пилосос. Іноді бере, звісно, віник із совком і щось там підмітає, але це трапляється настільки рідко, що, мені здається, робить вона це лише для галочки. Речі сама собі пере, і на тому дякую. Загалом, такі ось справи.
Я скаржилася чоловікові на його маму, але він ніколи не сприймав мої слова всерйоз. Знизав плечима і просто відмахувався, мовляв, вона після смерті батька стала такою. Замкнутою і неговіркою. Звісно, тільки вдома. Бо на роботу вона ходить як на свято. Невже я їй так не подобаюся?
Але ж і до онуків у неї суцільна байдужість. Не пограє з ними, не купить якихось цукерок. Я думала, у бабусь це має бути на інстинктивному рівні, але, виявилося, не у всіх. Були в мене спроби поговорити з нею віч-на-віч, але бесіда перетворювалася на фарс, розмову жінки і скривдженої дівчинки.
У неї на все одна відповідь: ви живете в моєму будинку. Виходить, раз чоловік привів мене у свій дім, то тепер я маю не займатися нічим іншим, окрім як народжувати та їх обслуговувати. Свекруха впевнена, що дружина повинна займатися господарством і що це мені пощастило, бо є де прибирати.
При цьому вона докоряє мені, що я не працюю, хоч і молода, а вона у своєму віці все ще “ішачить”. І навіть докидає якусь копійку на продукти. Що там може докидати працівниця на виробництві на півставки, я не знаю. Грошима в нашій родині завідує чоловік, але сумніваюся, що багато.
Крім того, я ж не пред’являю їй перелік послуг, які виконую за весь день: готування, прибирання, прасування тощо? Так би можна було порівняти, хто з нас більше робить. Загалом, ні до чого конструктивного ми так і не дійшли. Вона гне свою лінію, що це їй треба було б з мене питати, раз я тут чужа.
Та й онуків свекруха не зобов’язана балувати, у них же батьки, бачте, є. Тож мій терпець вже уривається потихеньку, а зробити-то я нічого не можу. Що мені робити? Продовжувати поводитися, ніби нічого особливого не відбувається, і просто уявити, що в мене не двоє дітей, а троє?
І третя дитина явно “проблемна”. Або ж почати активну конфронтацію? Висловити все чоловікові, знову поговорити зі свекрухою, тиснути, поки щось не зміниться. Можливо, я зможу відстояти свою правоту і перестану бути домробітницею, або, хто знає, влаштую великий скандал. Але воно ж цього варте?
