Я виростила доньку і сина. Вклала в них усю душу, щоб стали хорошими, порядними людьми. Дітки були моєю віддушиною, росли слухняними, чесними й вихованими хлопцями.
У мене й сумніву не було, що на пенсії рідні про мене подбають. Зараз мені 67 років, і я бачу, що дітям я зовсім не потрібна, хоча зробила для них дуже багато. Синові – 45, доньці – 40, в обох сім’ї, підростають троє онуків.
Мені залишається лише гірко згадувати минуле… Із чоловіком ми розлучилися 20 років тому. Спершу все було як у людей, а потім випивати почав і руку піднімати на мене і на дітей. Терпіти це я не стала.
Сама поставила сина і доньку на ноги і вирішила допомогти їм із житлом. Вони в мене вже дорослі були, коли я наважилася і поїхала на заробітки за кордон. На весілля сину подарувала квартиру в місті.
Сама залишилася з донькою в селі. У всякому разі біля рідної кровинки легше старість зустрічати, ніж поруч із невісткою. Хоча дружина сина мені гарною дівчиною здалася, працьовитою, доброю, завжди ввічлива і привітна.
Я продовжувала допомагати їм чим могла. Далі ми з молодшенькою взялися за капітальний ремонт нашого житла. Усі гроші із заробітків у нього вклала. Тим часом у доньки наречений з’явився.
Після весілля вона привела зятя до нас у хату, і вони обидва взялися за господарство. Поки я вкотре була на заробітках, молодята повідомили, що збираються відбудувати другий поверх у будинку.
Я припустила, що це для мене. Щоб ми жили разом, коли повернуся. Тоді ми це не обговорили, про що я зараз дуже шкодую. Ось я й продовжувала тяжко працювати, відкладала кожну копійку, щоб дітям переслати.
Думала, повернуся, та заживемо всі дружно. Я-то на пенсії, буду онуку балувати, троянди вирощувати на продаж, господарювати – діти завели кроликів і перепелів. А вийшло все зовсім не так, як я мріяла і планувала.
Я вирвалася до доньки у відпустку на кілька тижнів. Подумувала навіть повернутися назовсім – здоров’я вже не те, стала швидко втомлюватися, та й будинок нарешті добудували. Але що я бачу після приїзду?
Зять уявив себе єдиним господарем у моєму власному будинку. Мало сказати, що мені були не раді… Вирішила я запросити в гості своїх подруг. Не бачилися півроку, скільки новин накопичилося, та й скучила неймовірно.
Зять же відмовив мені навідріз – мовляв, не найкращий зараз час для посиденьок. Донька стала на бік чоловіка і не заступилася. Як мені було гірко й прикро, не передати словами.
Іншого дня злягла я з самого ранку – тиск підстрибнув, а пігулки закінчилися. У нашій місцевій аптеці потрібні не продають. Рецепт на руках, попросила зятя з’їздити в місто. Сама не можу, голова обертом, на ногах не стою.
Куди в такому стані автобусом цілу годину кістьми торохтіти по вибоїнах? А в зятя машина. Ледве вмовила до обіду – з незадоволеним обличчям зволив-таки виручити тещу.
Я завжди була людиною міцною, а тут відчула себе такою безпорадною і нікому не потрібною. Син із невісткою теж засмутили. Не знайшли вільної хвилинки за цілих два тижні, щоб покликати мене в гості.
Нізащо не повірю, що були так зайняті. Ну як так, мама ж рідна приїхала! Так ось і виходить – віддаєш усю себе без залишку, а в підсумку ти зайва, всіма забута, покинута. Тепер мені потрібно вирішити, як вчинити.
Якщо повернуся за кордон, у мене в запасі є ще кілька років, щоб заробити собі на квартиру, але тут, удома, на мене не чекають рідні діти. Мені нема до кого повертатися. Чому ж вони так зі мною вчинили?
