Якось буденно все сталося. Без сліз, умовлянь і нервів. Батько присів переді мною, чотирирічним, обійняв ніяково і змазано поцілував у щоку.
– Прощавай, сину…
Підхопив свою легку коричневу валізу зі шкірозамінника, ще раз уважно подивився на маму і пішов.
Тільки після того, як зачинилися двері, вона опустилася на кухонну табуретку і сховала обличчя в долонях.
– Ось і все…
Видихнула.
Мене потягнуло до вікна – подивитися з висоти третього поверху на батька: може, те, що зараз відбувається, не насправді? Раптом він стоїть біля під’їзду, дивиться вгору, і посміхається?
Ні, швидким кроком батько віддалявся в бік зупинки. Похмурі плечі в білій сорочці від дрібного вересневого дощу промокли, і виглядав він від цього ще більше загубленим.
Нікчемним.
Біля дороги раптом зупинився і я подумав, що ось тут і закінчується ця дурна гра. Відчинив вікно і зібрався було помахати рукою, мовляв, повертайся, татку! Але ковзнув по підвіконню і …
Останнє, що я пам’ятаю з того дня, – мамин крик, що проникає до самих кісточок…
Слово “розлучення” я почув набагато пізніше. А його сенс зрозумів приблизно років у чотирнадцять. Так, адже треба обов’язково сказати, що тоді я не впав із вікна – мама кричала з іншої причини.
Щоб я не зупиняв батька.
Потім вона кричала, щоб я не плакав від туги за ним. Потім – щоб навіть не згадував…
Не згадував про те, що в мене взагалі є батько…
Найстрашніше в усьому цьому – вона змогла вселити мені, що так воно і є. Адже це він пішов, залишив нас, кинув. Тому – негідник…
Навіщо мені це було потрібно знати? У мене немає відповіді на запитання. Не подумайте, моя мама – чудова. Можливо, що в її думках я просто став інструментом нелюбові. Або – помсти за розставання.
Загалом, досить швидко батько просто зник із моєї пам’яті. На цілих дванадцять років.
Я мало чим відрізнявся від інших підлітків. Але я не був шибеником у повному сенсі цього слова – непогано вчився і навіть вважався активістом у школі.
Планував вступати до юридичного. Але компанія і двір свою справу робили. А ще озлобленість через часті формулювання між інших батьків у школі на кшталт “безбатченко” – чого з нього взяти? Звідси і черствість. І цинізм.
До 16 років я часто не ночував удома. Доводилося бувати і в підвалах, і на занедбаних будівництвах. Але матері дзвонив завжди, попереджав, щоб не хвилювалася.
І цього разу зателефонував.
Стрілки на великому вокзальному годиннику показували десять хвилин одинадцятої вечора. Не ночі – вона для мене починалася набагато пізніше.
– Привіт, мамо. Не чекай мене сьогодні…
– Із тобою, сину, дехто поговорити хоче…
І тут мене буквально паралізувало. Голос я впізнав одразу. Батько.
– Привіт, рідний мій…- каже.
Цунамі в душі виникло за частки секунди. Хоча, можливо, моя злість маскувала зовсім інші почуття…
– Рідний??? Який я тобі рідний?! У мене 12 років батька не було! Чому він зараз має з’явитися? Пішов геть з нашої квартири!..
Нічого не дав йому сказати, відповісти. Повісивши слухавку, важко дихаючи, намагаючись проковтнути величезну грудку в горлі, я повільно відчинив двері і побіг!
Побіг додому. Може, встигну…
Залізничний вокзал розташовувався за півгодини ходьби від будинку, і бігом цю відстань можна було подолати хвилин за п’ятнадцять.
На сходинках підземного переходу спіткнувся, впав на очах рідкісних вечірніх перехожих, які дивилися на мене якось із запитанням. Та плювати на всіх!
– Чого втупилися? – закричав на всю міць.
А сльози вже лилися по щоках, проробляючи звивисті стежки від очей до підборіддя. Спробував розмазати їх брудними від падіння долонями… Стало ще помітніше, що плачу. Як дівчисько…
Піднявся, зітхнув, зробив три кроки і знову припустив у бік будинку.
Встигнути б.
…Метрів за сто побачив червоні ліхтарі таксі, що від’їжджало. А на задньому сидінні – той самий понурий силует у білій сорочці…
Але, як і раніше, бігом злетів на поверх, адже, може, помилився. Перед дверима в передпокої притулилася до стіни матір, яка плакала.
– Навіщо ти так із ним? – зітхнула.
– Це я-то навіщо? Я? – слів більше не було – їх забрав мій нескінченний, як тоді здавалося, біль. Краще б я впав із того підвіконня!…
Уже потім, за кілька днів, мама розповіла мені, що всі ці роки вона з батьком розмовляла по телефону й листувалася, мої фотографії йому надсилала. Хвалилася – який великий, самостійний і розумний син у нього виріс. Добрий і розуміючий. А я он який виявився, “пішов геть”…
Я, виходить, винен у всьому…
Погано з провиною жити. Але ще п’ятнадцять років минуло з цим відчуттям.
В армії відслужив, одружився, дочка на світ з’явилася. Якось вона в мене запитала – де мій тато, її дідусь? А що скажеш?
Нічого.
Але шляхи Господні – дивна штука. Туди приводять, куди і не подумаєш.
По роботі опинився в тому місті, де батько живе. Адреса його в мене з тієї, невдалої зустрічі після розмови з матір’ю, завжди при собі в блокнотику була. Не знаю навіщо – сподівався, напевно, що стане в пригоді.
Із вокзалу, з перших кроків пероном, кишеня з блокнотом горіла буквально. Долоню обпікав, у якій стискав його. Рішення прийняв – побачу батька цього разу. Обов’язково!
Три дні відрядження одним махом пролетіли – їхати завтра рано вранці. Але слово собі дав – виконувати треба. Зібрався, черевики начистив, навіть краватку начепив. Може, щоб сподобатися?
Таксі привезло до звичайної “хрущовки”. У дворі – дітвора, бабусі на лавочці. У цьому сенсі всі наші міста одне на одне схожі, не відрізниш. Постояв на розі – може, так побачу? Немає начебто обличчя знайомого. Рідного. Чого чекаю – незрозуміло. Боюся, значить.
Зважився, покрокував бадьоро до другого під’їзду – за номером квартири порахувати встиг, повз бабусь пройшов, привітався. Але на їхнє запитання в спину “ви до кого?” сил відповісти не знайшов.
На другий поверх піднявся – ось вони, двері дерматином оббиті. Уф, повітря в легені набрав, у дзвінок подзвонив. А в самого ноги назад відійшли, ніби бігти зібралися. Стояти! – кричу собі. За дверима, чую, кроки… Замок клацнув.
Відчинила приємна на вигляд жінка із сивиною в зачісці.
– Вам кого? – запитує.
Поки я слово підбирав – чи то батьком назвати, чи то на ім’я по батькові – в її очах упізнавання виникло. Рукою за серце взялася.
– Господи… Ігорьок…
І сльози бризнули.
– Адже він на тебе щодня чекає. Зараз хоча б у вікно дивитися перестав… Та що ж ти, заходь, – і двері ширше відчинила. – Зараз він із прогулянки повернеться – навколо будинку гуляє. От радості буде!
Сотні хороводів у голові емоції закружляли – і радість, що живий, і щастя, що чекав-таки. Не зважаючи ні на що.
– Ні, – відповідаю, – я його у дворі почекаю краще.
Розвернувся і через дві сходинки з під’їзду вбіг. Прилаштувався на низькому парканчику дитячого майданчика навпроти, чекаю, в обличчя вдивляюся.
…За плечима впізнав – тими самими, понурими, ніби тягар на собі несе. Або провину за щось. І за сльозами теж.
Батько зупинився метрів за десять, на дерево рукою сперся. Дивиться просто в очі, тільки підборіддя тремтить. І я не витримав.
– Тату…
І тут рвонув до мене, немов хлопця маленького заграбастав, притиснув. А сам у голос плаче.
– Синку. Синочку. Скільки ж я чекав на тебе. Як сподівався, що пробачиш…
– А я думав, що вибачення просити я маю, – вичавив із себе крізь сльози.
І світ дворовий притих раптом. Кола щастя, як по воді, до всіх докотилися. І навіть навчені життям бабусі, дивлюся, хусточки підіставали, носом хлюпають.
Батько відсторонився, усміхнувся і всі роки прожиті розтанули, талою водою з серця змилися. І треба-то всього було – приїхати. Просто як.
Під руку в під’їзд зайшли, у квартиру піднялися.
Усю ніч на кухні просиділи. Про життя своє розповідали. Тітка Валя, дружина батькова, стіл накрила, метушилася до півночі. Потім залишила чоловіків – мовляв, вам є про що поговорити – спати пішла.
А ми мовчали більше – надивитися один на одного не могли.
Але час, як на зло, пролетів швидко. А в мене поїзд рано. І ще в готель встигнути за речами.
На порозі обійнялися. Знову зі сльозами.
– Тепер, – кажу, – приїжджати часто буду. І онучку твою привезу.
Із цим відчуттям щастя і поїхав. З надією і любов’ю в серці. Адже рідну людину, яка, здавалося, загублена, знову для себе знайшов…
Як обіцяв, наступного свого приїзду до батька доньку взяв, із дідом познайомити. Щоправда, забігаючи наперед, скажу, що знайомство це зім’ятим вийшло.Спеціально для сайту Stories
Біля місця спочину…
Батько через тиждень після мого від’їзду пішов засвіти. Серце не витримало. Тітка Валя розповіла потім, що в нього хвороба невиліковна була, на чому тримався – невідомо. На очікуванні, може.
…Донька зірвані на галявині перед входом ромашки йому поклала.
– Привіт, дідусю, – усміхається. – Я тебе таким і уявляла – очі як у тата.
І погладила фотографію на пам’ятнику…
Любов, вона ж назавжди, вічна, незалежно від відстані між людьми, дурних і вигаданих обставин. Вона і в прощенні теж. Заради дітей. Заради себе…Спеціально для сайту Stories
