Я навіть раніше й не думала, що характер моєї дитини може повністю змінитися через вплив іншої людини. Мій син завжди був дуже відкритим і добрим зі мною. І не тільки в дитинстві, а й у коли виріс. Поки він не одружився, ми зустрічалися, ділилися новинами, допомагали одне одному.
Ну, в межах розумного, зрозуміло, але після того, як у його житті з’явилася кохана, все пішло шкереберть. На весілля батьки невістки подарували квартиру. Однокімнатна, у спальному районі, зате своя, та й такий-сякий ремонт там був. Я сама не бачила, але син показував фотографії.
На жаль, після того, як не стало мого чоловіка, мені особливо було не розгулятися. Тож я “відбулася”, подарувавши нареченій більшість своїх особистих прикрас. Я так прямим текстом і сказала, що якщо є бажання, вона вільна переплавити їх в один виріб, я проти не буду.
Між нами кажучи, невістка – дівчина з характером. Я бачила, як вона заглядала в конверти від гостей, рахуючи, хто скільки приніс. Тож там, що називається, палець до рота не клади, відкусить. З іншого боку, напевно, вона буде гарною дружиною, якщо в неї такий скупий характер.
Бо сучасні жінки, навпаки, витрачають гроші чоловіка, як самі вважатимуть за потрібне, а потім розлучаються, відбирають половину всього майна і йдуть шукати нового претендента. Для сина я такого, звісно, не хотіла б. Через півроку їхнього шлюбу невістка обмовилася, що не хоче заводити дитину.
Принаймні в тому разі, якщо її доведеться виховувати в однокімнатній квартирі, а що робити, не знає. Кредити – це суцільний обман, а коли вони зароблять на більшу квартиру, це питання, адже мій син поки що не став великим начальником.
Я живу в приватному будинку, який почав будувати колись мій покійний нині чоловік. Коробка-то стоїть, але ремонту в ній практично немає. Тож доводиться якось виживати, особливо взимку, адже на опалення всієї житлоплощі в мене просто немає грошей.
Ось невістка і запропонувала, щоб я продавала цю непотрібну коробку і купувала собі однокімнатну квартиру, а решта грошей би пішли на їхнє розширення в плані нерухомості. А там, дивись, і діти підуть. Бачите, яка ділова хватка в моєї невістки?
Свекруха нехай переїжджає в маленьку квартирку, а вони, подивися, знімають усі вершки, а потім, можливо, і ту квартирку відберуть, а я вирушу прямо в будинок для літніх людей. Якщо раніше б я, може, задумалася над її пропозицією, якщо вони допомагатимуть раз матеріально, то зараз – ні.
З такими людьми, як моя невістка, каші не звариш, обдурить. Син приходив до мене після цієї розмови кілька разів. І натякав, що, можливо, я подумала б над пропозицією невістки. Навіщо мені великі хороми, якщо можна жити за коштами, та й за квартиру платити менше буде.
Але я завжди йому відмовляла. Наше містечко зараз якраз почало розвиватися. І через років 5 чи 10 ціни на нерухомість тут гарненько піднімуться. Мій будинок більше не буде розташовуватися на околиці, тож продати його зараз – справа невигідна.
Я було заїкнулася про те, щоб помінятися. Нехай їхня сім’я переїжджає в мій будинок, а я переїду до них. Виходить те саме, хіба ні? Але тут уже невістка не згодна на розмін. Їй не подобається сама ідея того, що вони муситимуть ремонтувати будинок, поки я займу подаровану квартиру без вкладень.
Вона не хоче жити в дискомфорті, навіть якщо в довгостроковій перспективі такий варіант буде більш вигідний. Ось така людина, щоб ви розуміли. А кілька тижнів тому я прихворіла. Лежала, не могла піднятися з ліжка. Треба було купити ліки, а в мене температура, кашель, голова болить.
Я зателефонувала синові, попросила його приїхати. Сподівалася, що він ще й якихось продуктів захопить із собою про всяк випадок. Я ж розумію, що в молодих часу немає, а готувати собі я не могла. Та й раніше б це питання взагалі не розглядалося. Син би одразу примчав і допоміг би мені, але не тепер.
Він приїхав тільки наступного дня після мого дзвінка. Заварив жарознижувальний чай, залишив половину пластинки аспірину, протермінованого, напевно, бо він був навіть без пачки. Подивився на мене, знизав плечима і пішов. Приходила моя подруга і принесла все необхідне.
Але якби не вона, то що? Син усе життя був для мене другом, помічником. Я була впевнена в ньому на 1000 %. І варто було йому одружитися, як ми стали чужими. Материнське серце не можна змінити, і для мене він так само залишається єдиною дитиною, яку я дуже сильно люблю.
Але інша, раціональна, частина мене підказує, що більше таких стосунків, як у нас були раніше, не буде. Мабуть, це та сама частина дорослішання, в якій він зробив вибір між мною і своєю дружиною. І вибір був зовсім не на мою користь.
