Рівно три роки тому я переїхала до іншого міста, почуття невпевненості чи нещастя та самотності переслідували мене зі школи, але після заміжжя та появи дитини все припинилося, а з переїздом повернулося в рази сильніше. Перша причина — це переїзд до неприємного мені району.
Волею долі я мала там опинитися два рази, але на третій довелося переїхати через роботу, покинути це місце не можу – договір про співпрацю не дозволяє мені звільнитися чи переїхати – це я називаю добровільним рабством. Нове начальство, нове суспільство, купа заздрісників та пліткарів.
З чоловіком тепер ми працювали разом, навіть в одному кабінеті і не розлучалися ні на хвилину. Я довела себе до того, що йшла на роботу і поверталася додому завжди в сльозах, я почала ненавидіти і роботу, і це місце загалом усіх колег і жителів цього міста.
Як підсумок, жахливі головні болі довели мене до лікарні, де ізолювавши мене на добу вирішили проблему. Хоча спочатку схопилися за голову і не розуміли, що зі мною, всі аналізи були позамежними, а я навіть очей відкрити не могла.
Пробувши ще два тижні, в ізоляторі лікарні мене виписали, але діагноз писати не стали, а порадили звернутися до психолога, сказавши, що у мене сильний розлад. Але це досить дороге задоволення і повний курс лікування я не пройшла, але трохи з собою розібралася.
Через кілька місяців після цього я зустріла чоловіка, який став моїм коханцем. Ці стосунки вбивали мене день у день, тому що я себе з’їдала думкою, що я зрадниця, але бажання бути з ним було вищим за мене. Поряд з ним я відчувала приплив сил.
Я змінилася, як кажуть розквітла, труднощів для мене більше не існувало, мені все давалося легко і просто, кар’єрний ріст, повага колег, зовнішність, дитина і дім, на все вистачало часу, і я стала впевненою в собі. Все було добре, крім почуття провини, самобичування, як перетворилося на огиду до себе.
Я відпустила все на самоплив. З цим чоловіком я бути разом назавжди не можу, та й не хочу, я поважаю і люблю свою сім’ю, але розійтися досі не вистачає сил, він потрібен мені як частина життя, як повітря. Так трапилося, що одна ситуація змусила несподівано перервати все без пояснень.
Тоді я зламалася остаточно, життя зупинилося, я навіть описати цей стан не можу, нічого не треба, життя не треба, просто хочеться, щоб всі дали спокій, нічого не виходило. Нічого. Все валилося з рук. Я потрапила в аварію, втратила посвідчення водія, чоловік нарвався на величезний штраф.
Все пішло шкереберть, і клубок цих подій не припиняється і зараз. Все проти мене, як багато років тому. Я катастрофа! Я – жахлива мати, яка майже не приділяє часу дитині, яка стала дозволяти собі лаятися на її очах із батьком. Я жахлива дружина, все розвалила своїми руками, все своє життя.
Та й взагалі, мені не щастить все життя, знаю є приклади доль набагато гірших за мою, розумію кожен вчинок того чоловіка, розумію, що себе за все звинувачувати не можна. Все розумію, але сама себе змінити не можу. Я втомилася вічно боротися і доводити всім, що я краще.
В мене більше не має сил намагатися себе переробити, тому що всім важко зі мною, навіть мама, завжди мною незадоволена, і пріоритет у допомозі віддає сестрі, бо у неї доля гірша – чоловік пішов, а в мене чоловік іноді, як покарання.
Два роки я тягла сім’ю після переїзду на своєму горбі, працюючи на трьох роботах, не можу йому багато чого забути, ставлення до мене, якого я просто не очікувала. Я розумію, що повинна народити другу дитину, що одному синочку важко буде в житті, та й за віком пора, але я боюся.
Я боюся, що з першим сином щось станеться, у мене завжди думка в голові, що він залишиться без мене, що він повинен бути готовим до цього, мені здається, що він найобділеніша дитина, що у всіх все краще ніж у мене, а я ніколи нічого не доб’юся, хоча намагаюся щось зробити і змінити.
Можна багато писати, багато страхів, багато сумнівів, багато нюансів щодо мами та родичів, на роботі, з друзями, яких майже не залишилося, з чоловіком, зі мною. Найстрашніше, що я не розумію, з чого почати правити свою голову, іноді мої нав’язливі ідеї переходить у параною.
Я навіть можу ніч не спати, думаючи про те, що буде далі, і як жити, адже я так утомилася жити, але знаю, що синові без мене буде дуже складно. А от син чомусь ніяк мене з цього стану вивести не може. Мені б у нього з головою втекти, але я розумію, що потім не зможу його відпустити. Я не хочу, щоб він від мене втомлювався.
