Анна завмерла біля відкритого холодильника, розглядаючи порожню середню полицю. Ще вранці там слухняно чекали своєї години дві баночки червоної ікри, слабосолена форель і нарізка дорогого хамону — все те, що вона купила до ювілею свого батька.
Тепер же на склі самотньо лежали дві пачки найдешевших сосисок у вицвілій пластиковій упаковці.
Тамара Петрівна, свекруха, навіть не повернула голови, продовжуючи неквапливо мити руки під краном.
— Не треба так дихати, Анно, ніби у тебе астма почалася, — рівним, буденним тоном промовила жінка, витираючи пальці рушником.
— Твої батьки — прості люди, селяни, з-під Полтави. Їм ці надмірності ні до чого, тільки шлунки від незвички зіпсують. Відвариш картоплю, обсмажиш ці нарізані сосиски — чудовий стіл для сільських гостей.
А моєму Віталіку, молодшому, потрібні білки. Він готується до сесії, організм виснажений. Я все цінне склала в сумку, йому це потрібніше.
У Анни потемніло в очах. Вона три тижні брала важкі нічні зміни в клініці, свідомо відмовляючись від відпочинку, щоб заробити на цей прийом.
Їй до болю хотілося показати батькам, які не були в Києві три роки, що у неї все гаразд, що її цінують і вона може дозволити собі зустріти їх на найвищому рівні.
Її батько все життя керував великим агропідприємством, мати виховувала дітей, вони ніколи нічого не просили, але Анна вперто не брала у них ні копійки, намагаючись довести чоловікові, що сама здатна міцно стояти на ногах.
— Тамара Петрівна, це куплено на мої особисті гроші, — голос Анни вібрував від стримуваного гніву. — Сергій на цей стіл не дав ні гривні.
Поверніть продукти на місце. Моєму батькові сьогодні виповнюється шістдесят років.
Свекруха обернулася, і її обличчя миттєво втратило удаваний спокій. Очі звузилися, перетворившись на дві колючі щілини.
— І що, тепер перед ними на задніх лапах ходити? — процідила вона. — Мій Сергій через твої панські замашки має почуватися неповноцінним?
Скажи спасибі, що я взагалі прийшла допомогти тобі прибратися перед їхнім приїздом. Запам’ятай: у цій родині інтереси мого молодшого сина завжди будуть на першому місці.
У цей момент у передпокої задзвеніли ключі. Додому повернувся Сергій. Швидко оцінивши обстановку за застиглою позою дружини та стиснутими губами матері, він слухняно став на той бік, до якого звик з дитинства.
— Анно, ну чого ти знову крик піднімаєш? — невдоволено буркнув чоловік, кидаючи куртку на пуф. — Мама справу говорить. Твій батько під свою домашню наливку за милу душу ці сосиски з’їсть і різниці не помітить.
Навіщо цей пафос з ікрою? Віталіку зараз дійсно важко, йому треба нормально харчуватися. Досить влаштовувати драму.
Якщо зараз почнеш псувати мамі нерви, я просто умию руки і за стіл з тобою взагалі не сяду.
Це був відкритий, цинічний уд.р у спину. Людина, з якою Анна прожила три роки, без тіні сумніву вважала її близьких людьми другого сорту.
Анна глибоко зітхнула, змушуючи себе заспокоїтися. Замість криків і сліз на її обличчі з’явилася дивна, лякаюче спокійна посмішка.
— Добре, Сергію, — тихо відповіла вона. — Нехай буде по-твоєму. Не треба скандалів перед святом.
Тамара Петрівна тріумфально хмикнула, переможно поглянувши на сина. Вона швидко підхопила важку термосумку, що стояла біля ніг, але на тумбочці у передпокої залишилася її громіздка шкіряна сумка. Свекруха метушливо попрямувала до виходу, кинувши на ходу:
— Сергію, допоможи мені мішок з картоплею до ліфта донести, а то спину прихватило.
Як тільки двері за ними зачинилися, Анна кинулася до залишеної шкіряної сумки свекрухи. Вона прекрасно знала звички Тамари Петрівни: все найцінніше та завжди перекладала у внутрішні відділення, щоб «не пом’ялося і не потекло».
Блискавка піддалася з тихим тріском. На дні сумки, загорнуті в чисті серветки, лежали заповітні баночки з ікрою та вакуумні упаковки форелі.
Діючи зі швидкістю хірурга, Анна повернула делікатеси на кухню. Замість них вона засунула в дорогу сумку свекрухи ті самі дешеві сосиски, попередньо зламавши їх навпіл, щоб вони пустили липкий сік.
Туди ж потрапив старий пластиковий контейнер із недоїденим вчорашнім рагу, яке Анна збиралася викинути.
Кришку контейнера вона навмисно закрила нещільно. Ледь застібнувся замок сумки, у коридорі знову пролунали кроки чоловіка.
— Мама сумку забула, — буркнув Сергій, забираючи річ і знову ховаючись за дверима.
Анна повернулася до плити. Справжня причина такої «турботи» свекрухи про білок для Віталіка з’ясувалася вже через десять хвилин.
На кухонному столі залишився лежати планшет Сергія, синхронізований з його телефоном. Екран мигнув, відобразивши повідомлення в сімейному чаті від молодшого брата: «Мамо, ну що, забрала в неї ікру та рибу? Батьки Карини будуть з хвилини на хвилину. Її батько — заступник міністра, нам не можна зганьбитися з порожнім столом.
Скажемо, що самі все в елітному гастрономі купили».
Анну охопило крижане презирство. Ніякої сесії не було. Свекруха просто обікрала її, щоб замилити очі багатим сватам улюбленого синочка, паралельно принизивши батьків Анни.
Через пів години приїхали Петро Степанович і Валентина Іванівна. Літні, втомлені після дороги автобусом, але зі щасливими, теплими посмішками.
Батько дбайливо тримав у руках старий дерев’яний футляр, а мама простягнула Анні домашній пиріг. Анна обійняла їх так міцно, ніби намагалася сховатися від усього пережитого за день кошмару.
Сергій на той момент уже сидів у кімнаті. Коли гості увійшли до вітальні, його погляд впав на стіл, і обличчя чоловіка витягнулося.
У центрі на кришталевій тарілці сяяла ікра, поруч рівними скибочками лежала форель, а аромат хамону заповнював кімнату.
— Ти звідки це взяла? — прошипів Сергій, перехопивши Анну у вузькому коридорі, поки батьки мили руки. — З яких схованок витягла? Вирішила нагадати мені про мої борги?
— Смакуй, Сергію, адже сьогодні у нас свято, — лагідно відповіла Анна, проходячи повз нього з гарячою стравою.
За столом Сергій поводився зухвало. Він демонстративно ігнорував делікатеси, гучно зітхав і раз у раз кидав уїдливі репліки.
Коли Петро Степанович спокійно поцікавився у зятя його успіхами на роботі, Сергій відкинувся на спинку стільця й усміхнувся:
— Та куди ж мені до ваших успіхів, Петре Степановичу. Ми міські люди, працюємо головою, копійки рахуємо. Це у вас там, у селі, можна такі столи накривати.
Правда, навіщо так витрачатися, не розумію. Моя мама завжди каже: треба жити за своїми можливостями, а не корчити з себе панів, якщо з простого району родом.
Валентина Іванівна розгублено подивилася на дочку, а Петро Степанович лише уважно, важким, проникливим поглядом подивився на зятя, але промовчав.
У цей момент тишу розірвав оглушливий дзвінок телефону Сергія. На екрані світилося: «Мама». Очікуючи почути переможний звіт про те, як Віталік підкорив міністерську родину, Сергій з усмішкою увімкнув гучний зв’язок.
Але з динаміка пролунав не просто голос, а пронизливий, задиханий крик Тамари Петрівни, що переходив у хрип:
— Сергію! Ця… твоя… мене знищила! Зганьбила перед усіма! Ми сіли за стіл, Леонід Аркадійович, батько Карини, сидить, такий собі важливий… Я з гордістю відкриваю сумку, кажу: «Ось, делікатеси прямо з Європи для дорогих гостей!»
Лізу туди… а там смердючі, злиплі сосиски по акції та рагу з контейнера! Все це вивалилося прямо на штани Леоніда Аркадійовича! Карина в сльозах, її батько накричав на нас, назвав жебраками-шахраями, вони пішли і заблокували наші номери!
Весілля не буде! Вижени цю сволоту, Сергію.
Сергій підхопився, перекинувши стілець
Його обличчя почервоніло, в очах застигла глуха, нестримна лють. Він зробив крок до Анни, замахнувшись рукою:
— Ти що влаштувала?! Ти брату життя зламала! Швидко зібрала свої речі і йди геть звідси! Щоб ноги твоєї в моїй квартирі не…
Договорити він не встиг. Важка, мозолиста рука Петра Степановича залізним хватом перехопила зап’ястя зятя в повітрі. Сила у літнього керівника агрокомплексу була така, що Сергій миттєво охнув і присів, втрачаючи гордовитість.
— Руку опусти, — тихо, але з такою силою промовив тесть, що у Сергія по спині пробігли мурашки. — І тон збавь, поки я тобі його насильно не збавив.
— Та ви хто такі?! — завив Сергій, намагаючись вирватися. — Це моя квартира! Забирайтеся геть, сільські бродяги!
Петро Степанович спокійно розтиснув пальці, поправив рукави сорочки й підсунув до себе той самий дерев’яний футляр. Повільно відкривши його, він дістав пачку офіційних документів зі свіжими печатками й поклав їх прямо перед Сергієм.
— У твоїй квартирі, кажеш? — Петро Степанович надів окуляри. — Три роки тому, коли ви розписувалися, я не став влаштовувати показуху, щоб не зачепити твого чоловічого самолюбства.
Цю квартиру в новобудові купив я. І оформлена вона виключно на мою дочку, Анну. Ти жодних прав не маєш.
Сергій завмер, вдивляючись у рядки. На документах чітко було вказано ім’я Анни, а покупцем і платником виступав Петро Степанович.
— І ще одне, Сергію, — додав батько, акуратно складаючи папери назад. — Батько тієї нареченої, Леонід Аркадійович із міністерства…
Його відомство зараз узгоджує оренду земель під наші нові елеватори. І він прекрасно знає моє ім’я.
Я думаю, одного мого дзвінка йому вистачить, щоб пояснити, хто саме намагався обдурити його дочку дешевими сосисками.
Сергій бліднув на очах, переводив дикий, сповнений жаху погляд з тестя на Анну. Нахабний, самовпевнений чоловік за мить перетворився на переляканого хлопчика.
— Анно… ну я ж не знав… Мама просто запалилася, ти ж розумієш, вона переживає за Віталіка… — заїкався він, намагаючись схопити її за руку. — Ми ж чоловік і дружина, давай просто поговоримо, обговоримо все…
Анна мовчки підвелася зі свого місця, пройшла до передпокою і настіж розчинила вхідні двері.
— Збирай речі, Сергію, — спокійно й крижаним тоном промовила вона. — Твоя мама якраз чекає на тебе. У тебе рівно п’ять хвилин, поки тато не набрав Леоніда Аркадійовича.
Через три хвилини Сергій, тягнучи за собою наскоро застебнуту валізу і спотикаючись у дверях, вивалився на сходову клітку.
Наостанок Анна кинула йому вслід другу пачку дешевих сосисок, що залишилася на кухні.
— Передай братові. Йому це більше знадобиться для навчання.
Двері зачинилися з клацанням, відрізавши три роки брехні та принижень. У квартирі стало дивно легко дихати.
Петро Степанович не поспішаючи налив собі та дружині домашньої настоянки, взяв ложку, підчепив ікру і з доброю посмішкою подивився на дочку:
— Ну що, рідна, з днем народження мене? Давайте нарешті нормально повечеряємо в сімейному колі.
