У нас у селі жила Катерина. Будинок у неї міцний, а от жіночого тепла Бог не дав. Її чоловік, хай спочиває з миром, пот.нув, коли їхньому синочку, Віті, ще й п’яти років не виповнилося.
Катя залишилася сама. Ніяких родичів, тільки натруджені руки та материнське серце, яке заради своєї кровиночки готове на будь-які муки.
Вітя ріс розумним хлопчиком, але аж надто не привченим до сільської праці. Катерина його жаліла, берегла від важкої роботи. Сама, бувало, на фермі спину надриває, а прийде додому — посміхається:
«Вчися, синку, читай книжки, щоб людиною стати, щоб не в гної все життя копатися». І тягнула вона його, ой як тягнула!
Сама десять років в одному зимовому пальті ходила, комір так стерся, що дивитися боляче, а Віті то курточку нову на ринку в райцентрі дістане, то черевики гарні.
Але головною опорою, годувальницею і, не побоюся цього слова, подругою для Катерини була корова. Звали її Майка.
Господи, що це була за корова! Очі величезні, темні, добрі-добрі, так прямо в душу дивляться, а розумна — ну просто як людина, тільки говорити не вміє.
Катерина розмовляла з нею, як із сестрою. Приходила, бувало, до хліву після важкого дня, притискалася чолом до теплого боку Майки й тихо плакала, скаржилася на втому.
А Майка важко зітхала, жувала сіно й шорстким язиком лизала Катерині солоні щоки. Заспокоювала. Молоко у неї було солодке, густе. Цим молоком Катерина й Вітьку вигодувала, і на базарі копійку заробляла, тим і жили.
Минав час. Виріс Вітя, школу закінчив і поїхав у велике місто, вступати до інституту.
Вступив. Яка ж це була радість! Катерина від радості напекла пирогів на всю вулицю. Та тільки навчання виявилося справою дорогою.
Перший рік якось протрималися: Катерина порося продала, картоплю мішками здавала. А на другий рік настала біда. Після першого року його зняли з бюджету. Ось одного разу Вітя подзвонив мамі на її старенький кнопковий телефончик — вона його в хустинці на комоді берегла, щоб тільки від синочка звістки отримувати — і каже: «Мамо, треба платити за навчання. Якщо через місяць грошей не перекажеш — відрахують.
А я тут у люди вибиваюся, перспективи в мене, розумієш? Не можу я назад у село, у цю багнюку…»
Від цих слів у Катерини аж земля з-під ніг пішла. Вночі вона не спала. Я на світанку зайшла до неї — тиск поміряти, вона ж на голову скаржилася. Заходжу, а вона сидить за столом, на старенькій клейонці, руки схрестила, бліда вся, як полотно, і дивиться в одну точку.
– Що сталося, Катерино? – питаю, а мене аж у жар кинуло від поганого передчуття.
– Майку продаватиму, Семенівно, – відповідає тихо. – Покупці з сусіднього району приїдуть. На м’ясо забирають. Більше ніде мені таких грошей взяти, а Вітеньці вчитися треба.
Як тільки я це почула, у мене з рук випав тонометр. Майку?! Та як же так? Вона ж для неї як член родини! Але хіба можна переконати материнське серце, коли дитині потрібна допомога?
Того дня, коли за Майкою приїхала важка вантажівка, небо над селом наче свинцем налилося. Падав дрібний, колючий осінній дощ. Я прийшла підтримати Катерину.
Ми стоїмо біля хвіртки. У двір заїжджає цей страшний залізний кузов, від якого тхне дизелем і чужою, холодною см..тю.
Майка відразу все зрозуміла. Тварини, вони ж чуйні, вони біду шкірою відчувають. Коли чужий чоловік у брудній кофті накинув їй на роги товсту мотузку і потягнув до дощатого настилу кузова, корова впиралася копитами в розмоклу землю.
Вона повернула свою велику голову до Катерини й видала такий звук… Господи, це було навіть не мукання. Це був стогін. Глухий, відчайдушний, сповнений туги й нерозуміння: «За що ти мене віддаєш?».
Катерина стояла ні жива, ні м..тва. Вона сховала свої обвітрені, почервонілі від холоду руки в кишені старої куртки, згорбилася так, ніби відразу постаріла на двадцять років.
По її щоках текли сльози, змішуючись з дощем, але вона не видала ні звуку. Лише дивилася, не відриваючи погляду, як Майка заганяють у вантажівку.
Грюкнув важкий металевий борт. Заревів двигун. Вантажівка повільно поповзла розмоклою сільською вулицею, залишаючи за собою глибокі колії. А Катерина все стояла біля відкритих воріт і дивилася їй вслід.
Дивилася довго-довго, поки червоний вогник не зник за поворотом. У той момент мені здалося, що разом із цією машиною з двору поїхало саме життя.
Катерина немов втратила останню опору, ту невидиму ниточку, що тримала її на цій землі.
Вона переказала Віті все до копійки. Переказ зробила через нашу сільську пошту, собі навіть на хліб не залишила.
А через місяць Вітя приїхав на вихідні. Їхав на рейсовому автобусі з районного центру, вийшов на зупинці. Я якраз там була, чекала на автолавку з дівчатами.
Дивлюся — іде наш студент. Ситий, обличчя гладеньке, такий упевнений у собі. Куртка на ньому модна, а на ногах — білосніжні кросівки. Йде, калюжі з презирством обходить, кривиться.
Прийшов до матері. Катерина кружляє навколо нього, як бджілка: на стіл кидає і солоні грибочки, і огірочки, і запечену курку дістала. А він сидить, ногу на ногу закинув, і все якісь мудрі слова говорить: про «рівень життя», про «перспективи», про те, які в нього там з’явилися солідні знайомі.
– Мамо, ну що у вас тут за глухомань, – каже Вітя, колупаючи виделкою в картоплі. – Бруд навколо, нудьга. Я ось навчання закінчу, велику справу почну, не буду копійки рахувати. Нормальним життям заживу.
Говорить, а сам на матір навіть не дивиться. Соромиться він її простоти. Соромиться її старої кофти, її шорстких рук, цієї хати з низькими стелями. Сидить і не помічає найголовнішого. Не бачить, як схудла мати за цей місяць, як посивіла, як очі її запали. Не бачить, що вона кашляє глухо, надсадно, відвертаючись до печі.
І, знаєте, що найстрашніше? Він навіть не запитав про Майку. Не зайшов у хлів. Не помітив порожнього двору, де більше не мукає вранці корова, не пахне свіжим молоком і сіном.
Для нього зникнення цілої живої душі, яка його вигодувала, пройшло безслідно. Поїв, переночував на чистих простирадлах, а вранці поїхав назад. На прощання лише підставив щоку для поцілунку і кинув: «Ну, бувай, мамо, мені нема часу сидіти».
До зими Катерина злягла. Важко злягла. Спочатку здавалося, що це застуда, а потім перейшло у запалення легенів. Та й серце почало підводити.
Я до неї щодня бігала зі своїм чемоданчиком. Прийду, в хаті холодно — піч топити у неї сил не було. Розтоплю піч, дров принесу, уколи зроблю. У кімнаті пахне корвалолом, вогкістю і безнадією.
Катерина лежить під важкою ковдрою, стала маленькою, як підліток, дихає важко, з хрипом.
І чекає. Кожен день, вона вслухалася в шум дороги за вікном. Проїде сусід на старому авто— вона здригнеться, підніметься на ліктях: «Семенівно, поглянь у віконце, чи не Вітенька?». А в очах така надія б’ється, що дивитися нестерпно.
Її сусідка, Ніна, щовечора заходила. Катерина простягає їй свій старенький кнопковий телефон, руки тремтять:
– Ніночка, перевір, чи не дзвонив синочок? Може, я дзвінок не почула? Може, якусь кнопку не ту натиснула?
А Ніна дивиться на порожній екран, кусає губи і бреше, рятуючи материнське серце:
– Та дзвонив, Катя, дзвонив! Каже, у нього складні іспити, готується. Приїде, як тільки звільниться.
А я-то знала, що він не дзвонив. Я сама йому дзвонила, ледь додзвонилася. Кажу: «Вітя, мама погано себе почуває. Приїжджай, хоч на день, треба побачитися».
А у відповідь такий рівний, спокійний голос, без краплі хвилювання: «Валентино Семенівно, ну куди я поїду? У мене навчання, важливі справи. Ну що ви паніку розводите? Застудилася — так лікуйте, ви ж фельдшер. Нема у мене часу зараз по селах їздити». І гудки.
Знаєте, якби він накричав, якби злякався — це можна було б зрозуміти. Але ця спокійна, холодна байдужість, ця буденність, з якою він відмахнувся від матері… Це вд.рило сильніше за будь-який ляпас.
Настав січень. Морози вдарили сильні. Приходжу я до Катерини вранці — укол зробити, сердечко підтримати. Відкриваю двері, а в хаті порожньо. Ліжко холодне. У мене серце завмерло. Куди вона в такий мороз?
Вибігаю на ґанок. Вночі випав сніг, свіжий, пухнастий. І на ньому — сліди ніг у старих валянках. Сліди ведуть до хліва.
Біжу туди, двері жалісно скриплять. Усередині напівтемрява, лютий холод, пахне перепрілою соломою, що залишилася з осені. І я бачу Катерину.
Вона стояла біля порожнього стійла. Притиснулася щокою до старої, відполірованої коров’ячими боками дерев’яної перегородки. Худою, прозорою рукою гладить це дерево, немов живу істоту.
Я кинулася до неї:
– Катя! Катерино, люба, що ти задумала?! Замерзнеш же.
А вона повертає до мене обличчя. Сльози на морозі вже крижаними крапельками на щоках почали застигати. Очі ясні, але в них така бездонна, чорна порожнеча, що в мене слова в горлі стали.
– Знаєш, Семенівно… – ледь чутно промовила вона, голос шелестів, наче сухий лист. – Я ж тільки зараз зрозуміла… Моя Майка… годувальниця… вона жаліла мене більше, ніж рідний син.
Вона, коли йшла до машини, плакала. А він… він навіть не згадав.
Сказавши це, вона почала повільно опускатися на земляну підлогу. Я підхопила її, кричала, кликала на допомогу. Якось ми з Ніною дотягли її додому, укутали, я використала всі ліки, що були під рукою.
До лікарні вона поїхати відмовилася. Але хіба ліками вилікуєш душу, яка зрозуміла, що принесла себе в жертву даремно? Що віддала все до останньої краплі, а натомість отримала лише холодний попіл байдужості?
Катерина пішла тихо, уві сні, через три дні. Її обличчя розгладилося, стало спокійним, умиротвореним. Вітя на похорон не встиг. Приїхав через тиждень.
Зайшов у дім, постояв посеред порожньої кімнати. Спробував заплакати, та якось не вийшло у нього — метушився, питав, де лежать документи на будинок, як би їх швидше оформити.
Я дивилася на нього, на його чисті черевики, на блискучий годинник на зап’ясті, і думала: ось він, твій успіх, Вітя. Побудований на сльозах проданої корови та на розбитому серці матері. Чи вартий він того?
Будинок Катерини він продав швидко, якимось дачникам. За безцінь віддав, аби тільки не возитися. Зараз там поставили високий паркан, старий хлів знесли дощенту. Нічого не залишилося, жодного спогаду.
Тільки стара яблуня біля хвіртки все ще навесні цвіте білим цвітом, як фата нареченої, а восени скидає на землю гіркі, дрібні яблука, немов сльози.
Ось так буває. Живеш, віддаєш усе себе без залишку, думаєш — заради майбутнього. А майбутнє приїжджає в білих кросівках, кривиться від запаху рідного дому і каже, що в нього «немає часу».
Буває, сиджу я вечорами, слухаю, як цокає годинник на стіні, і думаю про Катерину.
І одна думка не дає мені спокою. Адже ми, матері, самі часто винні. Самі стелимо солому там, де дитині треба б спіткнутися, щоб навчитися розуміти чужий біль.
Бережемо від праці, від турбот, все на свої плечі звалюємо. А вони виростають — і по цій самій соломі прямо по нашому серцю в чистих черевиках проходять. І навіть не озирнуться.
Ось і думай потім, що страшніше — втратити все нажите чи усвідомити перед самим кінцем, що тварина виявилася людянішою за твою власну дитину?
