Софія не любила свою дочку і нічого не могла з цим вдіяти. Софію не було в чому дорікнути — у дівчинки завжди були найкращі лікарі, іграшки, розвиваючі заняття. З боку здавалося, що все як треба, і ніхто б не сказав, що Ганна— нелюба дочка.
Але це було так. Особливо гостро Софія це зрозуміла, коли народився Павло. Якщо до плачучої Ганни не хотілося підходити, то солодкоголосого Павла не хотілося випускати з рук, а варто було йому тільки пискнути – Софія відразу бігла до його ліжечка.
— Залюбиш чоловіка, — жартома дорікав їй чоловік, хоча й сам обожнював сина. Повертаючись з роботи, він брав його на руки й перераховував маленькі пальчики, ніби за день вони могли зникнути.
— Ти дивися, у нього навіть нігті, як у мене! — захоплювався чоловік. – Весь у мене пішов!
-А у мене як у кого нігті?
Це втручалася нелюба Ганна. Софія з чоловіком з подивом дивилися на неї і говорили, що, напевно, ні в кого. А самі обоє думали про батька Ганни, який отримав термін.
З другим чоловіком Софія познайомилася в суді. Вона тоді плакала, сидячи в коридорі на лавці від сорому і страху, що тепер все життя на неї будуть тикати пальцем.
-Чому така красива дівчина плаче?
У нього було коротке кучеряве волосся, грубувате обличчя і картата сорочка поверх футболки. Софія на таких навіть не дивилася. Але їй так хотілося, щоб хоч хтось проявив до неї співчуття… І вона все йому розповіла: про чоловіка, який був кандидатом наук і сліпучим красенем, а виявився злочинцем, про Ганну, яка зводить її з розуму, про родичів, які відвернулися від неї, бо Софія відсудила у брата квартиру, обіцяну їй батьками.
-Забудь про всіх, – сказав тоді їй майбутній чоловік. – Хочеш, я відведу тебе в ресторан?
У його розумінні ресторан виявився шашличною, але Софія, на диво, отримала задоволення від цього вечора. Вона сміялася так, як давно не сміялася, і відчай на якийсь час відступив.
Якщо в перший раз вона виходила заміж через вагі..ість, то вдруге – з кохання. І сина зачала з кохання та за взаємною згодою, що їм терміново потрібна дитина.
Ганна не вважалася дитиною: вона страшенно дратувала Софію, і якби можна було перемотати час назад і не народжувати її, Софія з задоволенням би це зробила.
Ганна ж ніби спеціально була так прив’язана до Софії, що аж вовком вити хотілося. Вона тягалася за нею по всій квартирі, а в садочку вихователі раз у раз відганяли дівчинку від вікна, до якого вона прилипала в надії, що скоро побачить маму.
Ганна просилася до Софії на руки, приходила вночі й плакала, що їй наснився кошмар, ніби маму викрали інопланетяни, малювала їй тонни листівок і навіть придумала вірш:
Якщо раптом стану пташкою —
Прилечу до мами знов,
Завітаю ніжно казкою,
Подарую їй любов.
Якщо стану я лисичкою —
Все одно знайду шляхи,
Щоб до мами, мов до свічечки,
Йти крізь ночі і сніги.
Буду шапкою, рукавичкою,
Теплим сонцем у вікні,
Бо для мами навіть крихточка
Щастя — найдорожче мені.
У садочку всі так захоплювалися цим віршем, а Софію від нього нудило.
-Не можу я її полюбити, – зізналася вона одного разу чоловікові. – Дивлюся на неї, а бачу його, розумієш?
-Не звинувачуй себе, – заспокоїв її чоловік. – Ти піклуєшся про неї, не ображаєш. Ти хороша мати. А любов… Серцю ж не накажеш.
Коли Ганна пішла до школи, знайшлися добрі люди, які розповіли, що вона – дочка злочинця. Ганна прийшла додому в сльозах і запитала:
-Мамо, ти тому мене не любиш? Тому що я дочка злочинця?
Софія розгубилася.
-Хто тобі сказав таку дурницю? Ти зовсім не дочка…
Вона знала, що треба сказати інше – сказати, що дуже її любить, і що не має значення, ким був її батько. Але язик не повертався, щоб це вимовити.
-Знаєш що? – бадьорим голосом запитала Софія, кривлячись від удаваності свого тону. – Давай на вихідних візьмемо Павла і підемо в аквапарк, ти ж давно хотіла.
Ганна так зраділа цій новині, що Софії знову стало соромно. Вона пообіцяла собі, що буде приділяти дочці більше часу, але порушила свою обіцянку вже тих же вихідних: в аквапарку вона відразу ж забула про Ганну і займалася тільки Павлом, і навіть коли дочка впала, накричала на неї, що та вічно не дивиться під ноги.
-Не можна так, моя люба, – сказала Софії старенька в червоному купальнику. – Дітей треба любити однаково!
-Ви мене ще повчатимете! – огризнулася Софія.
-Я не вчу. З власного досвіду кажу, – зітхнула старенька. – Господь покарає тебе за гордість.
Ці слова чомусь застрягли у Софії в голові. Вона почала погано спати, дедалі більше турбуючись за сина, ніби хтось і справді міг її покарати й забрати його в неї.
Водила хлопчика по лікарях, навіть думала забрати з садочка, але все одно не вберегла, і Павло захворів на моно.уклеоз. Його поклали в лікарню, а Софія молилася, щоб син одужав, і дозволила Ганні спати з нею, хоча дратувало те, як вона дихає, і навіть сам її запах дратував.
— Мамочко, я так тебе люблю! — говорила Ганна.
— І я тебе, — вичавлювала з себе Софія, а сама думала: «Тільки б Павло одужав!»
Коли його виписали з лікарні, Софія знову забула про дочку, а та продовжувала ходити за нею слідом. Минали роки, але нічого не змінювалося – Ганна тільки дратувала, а Павло радував.
Школу обоє закінчили добре, поїхали в сусіднє місто вчитися: Ганна вступила до педагогічного, а Павло – до юридичного.
Коли син навчався на другому курсі, чоловік Софії розбився на мотоциклі. Вона ніби одразу постаріла, перетворилася на бабусю, хоча онуків у неї не було.
-Павло, коли ж ти одружишся! – говорила вона.
-Та ти чого, мамо! Я взагалі одружуватися не збираюся!
Софія вже погодилася б на онуків від Ганни, але та досі ходила незаміжньою. Що, втім, не було дивно – кому вона така потрібна!
Гуля виросла непомітно. Софія довго прикидалася, що ніякої шишки немає, було страшно. А коли пішла до лікаря, було вже пізно. Дітям розповіла з кривою усмішкою, але всередині розливався такий крижаний жах, що навіть гаряча ванна не дозволяла зігрітися.
Перша хіміотерапія не допомогла. Друга теж. Софію вивертало навиворіт, сил не залишалося ні на що, навіть просто підвестися з ліжка.
Ганна звільнилася зі школи і повернулася в рідне містечко, знову почала жити з мамою: міняла їй посуд, чергувала з тазиком біля ліжка, варила курячий бульйон, витирала піт з чола, плакала.
Павло не приїжджав. Софія знаходила для нього виправдання: вчиться, зайнятий, йому занадто страшно. Ганна вторила їй:
-Звичайно, мамочко, він просто занадто сильно тебе любить і не може бачити, як ти страждаєш.
Софія втратила волосся, втратила сили, втратила віру в себе. Ганна виносила її на собі гуляти, робила уколи, купала.
-Краще я захворію, ніж ти, мамочко! – говорила Ганна.
Павло дзвонив і обіцяв приїхати, але не приїжджав.
— Він просто хоче запам’ятати тебе здоровою, — шепотіла Ганна. — Не ображайся на нього.
Коли у світі почалася пандемія, у Софії почав відростати їжачок волосся, а третя хіміотерапія, нарешті, допомогла. Вона заново вчилася ходити, їсти, посміхатися сонцю.
Павло одного разу все-таки приїхав, коли захворіла Ганна і переїхала до старого бабусиного будинку на околиці, щоб не заразити Софію.
-Нічого страшного, просто відсидиться вдома, – сказав Павло.
Виносити судно він відмовився, робити уколи боявся, замість супу купив Софії пельмені. Ганна дзвонила і обіцяла швидко одужати.
Ганна перестала відповідати, коли почався локдаун. Софія просила Павла з’їздити і перевірити її, але він боявся заразитися.
У новинах говорили про вакцину, на вулицях майже не було людей. Софія ходила по квартирі, не знаходила собі місця, повторювала про себе віршик:
Якщо раптом стану пташкою —
Прилечу до мами знов,
Завітаю ніжно казкою,
Подарую їй любов.
Якщо стану я лисичкою —
Все одно знайду шляхи,
Щоб до мами, мов до свічечки,
Йти крізь ночі і сніги.
Буду шапкою, рукавичкою,
Теплим сонцем у вікні,
Бо для мами навіть крихточка
Щастя — найдорожче мені.
Перед очима стояла старенька в червоному купальнику і погрожувала пальцем.
Софія сама б поїхала до Ганни, але, коли спробувала вийти з дому, знепритомніла.
Хімія допомогла, Софія вижила. А Павло все ж одружився і подарував їй онуків. Але її пташки, її лисички, її маленької Ганни більше не було…
