– Навіть слухати тебе не хочу. Не вірю жодному твоєму слову, Олю! Як ти взагалі могла так вчинити? Де була твоя голова в цей момент? Чому ти зі мною не порадилася? Звільнилася, купила квиток до Києва. Ти хоч розумієш, що зламаєш життя і собі, і Славку, та й мені теж?
Оля, опустивши очі, сіла на диван, обняла подушку і мовчки дивилася вдалину. Мама й уявити не могла, що зараз відбувалося в голові її дорослої доньки.
* * *
Оля завжди була слухняною і хорошою дитиною.
– Ой, та таких, як моя Оленька, можна хоч десяток у світ привести. Вона ж узагалі безпроблемна. І зараз, і раніше такою була, – розповідала Людмила Сергіївна якось за сімейною вечерею Ірині, дружині свого сина.
– От Ілюша, твій чоловік, це, звісно, катастрофа. Він ніколи на місці не сидів. Щойно він виходив на подвір’я, одразу ж траплялася якась біда. То в колодязь впаде, то в ополонку провалиться, то ногу зламає, то сусідський хлопчисько йому цеглою зуб виб’є.
Загалом, дуже весело мені було. Батько вічно у відрядженнях, я з дітьми одна. Тому, коли в нас з’явилася донька і виявилася повною протилежністю Іллі, я просто видихнула.
Мама не втомлювалася повторювати, яка Оля спокійна і слухняна. А частіше називала її зручною. Хоча це слово, чесно кажучи, мало підходить для опису якостей людини, скоріше, для якоїсь улюбленої речі. Але саме зручність Ольги дуже тішила Людмилу.
Із чоловіком-військовим вона зрештою розлучилася, діти підросли, Ілля вступив до військового училища за наполяганням батька, поїхав в інше місто, служив, завів сім’ю, дітей.
А Оля так і залишилася зручною маминою донькою. Здобула вищу освіту, працювала в школі викладачем англійської, жила з мамою і не завдавала жодних проблем.
Не сказати, що вона тільки й робила, що сиділа вдома. Були і друзі, знайомі, і хлопці увагу звертали. Але Оля нібито боялася зробити крок назустріч цьому життю.
Ще б пак, з такою владною і тоталітарною матір’ю це було не дивно.
– Олю, що це за дівчатка тебе проводжали додому? Ти впевнена, що це хороша компанія, і вони тобі підходять?
– Олю, ти де? Час уже дев’ята вечора, а ти все ще не вдома. Як це розуміти? Я хвилююся!
– Хто тобі там постійно пише? У тебе що, хлопець з’явився? Навіщо тобі це? Треба думати про навчання!
– Олю, яке море з подружками? Тобі що, зі мною на дачі погано живеться влітку?
Постійні претензії та обурення жахливо тиснули на бідну дівчину. Спочатку вона ще хоч якось намагалася протистояти матері, але з роками просто змирилася і пливла за течією.
Згодом Оля навіть перестала намагатися хоч якось влаштувати своє особисте життя, тільки зрідка роздивлялася фотографії колишніх однокласниць та однокурсниць, які давним-давно вже повискакували заміж і обзавелися дітьми.
У глибині душі їй теж дуже хотілося нарешті з’їхати від мами, жити так, як хочеться їй, а не матері, зустріти чоловіка своєї мрії і просто бути щасливою.
Вона шалено втомилася від незліченних претензій і моралей. А Людмила Сергіївна з роками ставала тільки гіршою. Вона, мабуть, побоюючись залишитися на старості зовсім одна, тиснула на доньку дедалі сильніше й сильніше, не даючи й кроку зробити без свого відома.
Вона повністю поглинула в життя Ольги, підім’яла під себе. Мама дзвонила безупинно, контролювала кожен подих, вчинок, рішення. Скрізь, у кожній ситуації вирішальне слово було за мамою.
І не дай боже Ользі було не послухатися! Мати могла влаштувати істерику зі сльозами, образитися і не розмовляти по кілька днів, робити на зло дивні речі.
У підсумку – і піти нікуди, і далі жити під таким пресингом неможливо.
І ось…
* * *
– З днем народження тебе, донечко!
Сьогодні Ользі виповнилося тридцять сім. Це був теплий літній день, який Оля з мамою провели за містом, на дачі.
Оля з притаманним їй спокоєм подивилася на подарунки матері, які мама старанно спакувала в гарний пакунок…
– Тут тепла піжама, щоб тобі було затишно спати, коли в домі прохолодно, а це домашній костюм. Подивися, який він м’який і зручний.
“Так, одяг наче мені сімдесят сім, а не тридцять сім. У такому, мабуть, заміж ніколи не вийдеш”, – подумала Оля про себе, а вголос невдоволено кинула:
– Дякую, мамо.
– Тобі що, не подобається? Ти що? Ти тільки подивися, яка якість, які рівні шви, яка приємна тканина. Це ж дуже дорогі й гарні речі. Чому ти незадоволена? Як ти можеш бути такою невдячною? Я ж старалася для тебе! Ти що, хочеш, щоб я засмутилася, чи що?
Як завжди, мати в будь-якій зручній ситуації перетягувала ковдру на себе. Їй уже було неважливо, що в цей момент відчувала Оля – а вона ж іменинниця сьогодні! Для неї було важливо, що її старання чомусь залишилися неоціненними.
Мама немов не могла допустити й думки, що хтось може вважати, що вона, найрозумніша, найдосвідченіша, най-най, буває інколи неправа.
Оля з тугою зітхнула:
– Усе добре, мамо, тобі здалося.
День народження пройшов, як і всі попередні тридцять шість, тихо і спокійно. Повечеряли удвох, обговорили всі останні новини і вже було зібралися пити чай, як раптом у двері постукали.
– Людмило, привіт! – сусідка по дачі, тітка Рая, стояла на порозі. – Можна ми в тебе кілька годин посидимо? У нас на ділянці дерево повалилося, порвало дріт, тепер електрики немає. А на вулиці-то темніє вже. Викликали аварійку, чекаємо тепер. А до нас із чоловіком, як на зло, племінник у гості приїжджає ,куди ж ми його тепер подінемо.
Людмила, поклавши руку на серце, була людиною не надто товариською і привітною. Але тітці Раї відмовити не могла, адже вона і її саму нерідко виручала.
То теплицю відкриє і поллє, поки Люди немає, то чоловік Раї допоможе щось важке перенести на ділянці, то мішок цукру подарують для варення. Загалом, хочеш-не хочеш, відмовити було б негарно.
– Звісно, проходьте.
– Привіт, сусіди, – весело заговорив Володя, чоловік Раїси, – знайомтеся, це Славко, наш племінник із Києва. Ось приїхав до нас у село, подихати свіжим повітрям.
Загалом, слово за слово, зав’язалася дуже цікава розмова. Сусіди, а особливо приємний молодий чоловік, В’ячеслав, були немов ковток свіжого повітря.
Оля одразу ж надихнулася й ожила. Товариство літньої мами настільки обридло, що Рая та її рідня немов вдихнули в неї життя. Вона весь вечір, що залишився, щебетала, наче пташка, базікала без угаву, сміялася і розповідала купу цікавих історій. Дуже душевний вечір вийшов.
Усі були навіть раді, що такий неприємний збіг обставин об’єднав цю веселу компанію під одним дахом сьогодні. Усі, крім Людмили Сергіївни. Вона сиділа, надувшись, немов сич. Дуже їй не подобалася підвищена увага В’ячеслава до її доньки. Вона обурювалася.
Славко для неї був джерелом небезпеки. Вона просто шкірою відчувала, що цей чоловік може зруйнувати звичний перебіг життя її сім’ї.
І мама виявилося мала рацію. Олю з того самого дня наче підмінили. Вона всі дні й ночі безперервно проводила із симпатичним сусідом. Вони багато гуляли, ходили на річку недалеко від дачі, ввечері виїжджали разом у місто, веселилися і чудово проводили там час. Дівчина закохалася без пам’яті.
Славко виявився дуже цікавим молодим чоловіком. Як з’ясувалося пізніше, він кілька років стажувався за кордоном, досконало володів англійською мовою, працював перекладачем в одній із великих компаній.
Загалом, у пари виявилося багато спільного і купа тем для розмов. Славко ніколи не був одружений, не мав дітей. Він, як і Ольга, був вільний і відкритий для нових стосунків.
Цей літній роман перевернув життя Ольги. У неї ніби виросли крила. Вона нарешті перестала слухати свою вічно незадоволену матір і почала просто жити і дихати на повні груди.
Це було найкраще літо в її житті. Вона ніби чекала всі ці роки саме на цю людину, саме на це щастя, саме на ці стосунки. В Ольги навіть погляд став інший. Вона вся світилася.
А мама з кожним днем злилася все сильніше й сильніше. Її просто розпирало від жовчі та злоби.
– Та на що він тобі здався, цей столичний приїжджий! Він з тобою погуляє і поїде додому, а ти залишишся тут одна. Кидай ти його, поки не пізно. І дивись у мене, без дурниць! А то мені потім розгрібати.
Оля навіть не відповідала матері на черговий потік претензій, просто чекала, поки мама вщухне. Адже мама ще навіть і не здогадувалася, що Славко вже освідчився їй і за два тижні забирає до Києва. Оля вже навіть заяву на роботі написала.
Але шила в мішку не сховаєш. Довелося дівчині розповісти матері правду. Ох, і скандал тоді влаштувала Людмила, ох, вона рвала і метала! Як же не хотілося їй відпускати свою кровиночку і залишатися тут самій!
Але у дівчини вистачило розуму цього разу не йти на поводу у матері. Вона мовчки збирала речі і готувалася до переїзду.
Мати так і не змирилася з таким поспішним і необачним рішенням дочки. До останнього дня вона благала Олю залишитися. Але бажання тієї жити і бути щасливою виявилося сильнішим.
Дівчина, взявши з собою лише одну валізу, стрибнула в таксі й помчала назустріч новому, щасливому й сповненому надій і звершень, життю.
