Галина прожила з чоловіком п’ятнадцять років. Усе було добре. Звісно, сварилися, як без цього, але мирилися й жили далі. Усі вважали, що в них хороша й міцна сім’я.
Тільки одного разу чоловік зрадив. Галина дізналася про це випадково. Вона стояла в магазині в черзі до каси й почула за спиною розмову двох жінок.
— І що ж цим чоловікам треба? Дружина — красуня, розумниця, просто картину з неї можна писати, а він ходить наліво. Та не до кого-небудь, а до Вірки-офіціантки, — сказала одна.
— Серйозно? — з недовірою відповіла інша. — А звідки ти знаєш?
— А я живу з Віркою в одному під’їзді. Майже щоночі бачу, як він виходить від неї, — зітхнула перша жінка.
– Та тихо ти, почує… — гучним шепотом перервала її друга.
Далі Галина не слухала. Від сорому її охопила гарячка. Спину прожигали чужі погляди. Вона залишила продукти на стрічці й вибігла з магазину.
Вдома вона металася по квартирі, не могла всидіти на місці. Дочка, затихла, робила уроки у своїй кімнаті. Галина інтуїтивно відчувала, як і всі жінки, що чоловік змінився. Не хотіла вірити, відганяла від себе підозри й погані думки.
Але, скільки б мотузка не крутилася, кінець їй все одно настане. Виявляється, всі знають, пліткують про них.
Дочка вже давно лягла спати, а Галина сиділа на кухні, не вмикаючи світла, і чекала на чоловіка. О пів на дванадцяту у замку повернувся ключ. Їй здалося, що вона чує не стукіт стрілок годинника на стіні, а удари свого серця, яке ось-ось вискочить із грудей.
Коли чоловік обережно прокрадався повз кухню до кімнати, вона увімкнула бра над столом. Клацання вимикача пролунало, наче по.тріл у ночі. Чоловік завмер від несподіванки, його погляд розгублено бігав по кімнаті.
— Ти що, не спиш? — хрипло запитав він.
— Чекаю на тебе. Я все знаю. Сідай і розповідай. — Галина вказала на стілець навпроти.
Чоловік слухняно сів, стиснув руки в кулаки так, що суглоби пальців побіліли. Обличчя зблідло, лоб вкрився пітом.
— Ти мені зраджуєш. Я навіть знаю, з ким, — спокійним голосом сказала Галина.
Вона все ще сподівалася, що це неправда. Але чоловік у всьому зізнався. Ні, він не пішов. І вона його не вигнала. Мабуть, зі страху залишитися наодинці. Вирішила спробувати жити з цим. І не змогла.
З кожним днем ставало тільки гірше. Галина забрала доньку й поїхала в інше місто, до батьків.
Галина була симпатичною, чоловіки залицялися до неї, але вона боялася нових стосунків, нікому не вірила. Одна справа — рідний чоловік, з яким разом пережили багато чого, а інша — чужий чоловік, зі своїм характером, досвідом попередніх стосунків, дітьми…
Дочка виросла, у неї почалося своє молоде бурхливе життя. А Галина так і залишалася сама. Одного разу до неї завітала колишня шкільна подруга й запросила на день народження.
— Та мені й одягнути нічого, — заперечила Галина. — Давай краще я ввечері до тебе завітаю, посидимо, поговоримо, вип’ємо пляшечку…
— Ніяких домашніх посиденьок. У мене ж ювілей. Я вже замовила столики в кафе. Будуть тільки найближчі друзі. Маринка прийде. Пам’ятаєш її?
Ти б побачила, як вона погладшала. Троє дітей, уявляєш? А Євгена пам’ятаєш? Втретє одружився. Це не враховуючи жінок, з якими він жив без штампа в паспорті.
Невже ти нікого не хочеш побачити? Слухай, я ображуся, забуду дорогу до тебе, — серйозно розсердилася Людмила.
— А сукню ми тобі купимо. Цими вихідними підемо по магазинах. Шкода, мої тобі не підійдуть. І зачіску зроби. Тобі личить, коли волосся високо зачісуєш. Сережки підберемо до сукні, очі підмалюємо. Ну? — Люда обійняла Галину, і та поступилася.
У вихідний вони походили по магазинах і вибрали їй чорну ефектну сукню. До неї пасувала нитка перлів і такі самі сережки.
Галина вже давно навчилася сама робити собі зачіски. Кучеряве волосся вона красиво закріпила на потилиці. Кілька пасм вибилися й кучерявилися біля скронь.
Людмила вміло підкреслила її обличчя. Коли Галина поглянула в дзеркало, то не впізнала себе.
– Ти що? Я сама на себе не схожа. Так я нікуди не піду. – Галина пішла у ванну.
Якраз учасно зайшла дочка, побачила маму й ахнула.
– Та тобі більше тридцяти не даси. Як тобі це личить!
– Занадто яскраво, – поскаржилася Галина.
– Ні, саме те. Чому ти так ніколи не фарбувалася? Щоб тепер щодня такою на роботу ходила, – винесла вердикт дочка й не дала змити косметику.
На ювілеї Галина наслухалася стільки компліментів на свою адресу, скільки за все своє життя не чула. Один чоловік за сусіднім столиком кидав на неї захоплені погляди.
Галина збентежено відводила очі.
Коли почалися танці, вона залишилася сидіти за столом. Голова крутилася від напоїв.
– Дозвольте запросити вас на танець? — почула вона, повернула голову й побачила поруч того самого чоловіка, що поглядав на неї.
Він трохи нахилився над нею, чекаючи на відповідь. Галина підвелася й одразу ж опустилася на стілець.
– Голова закрутилася? — запитав він з розумінням.
– Ноги… набрякли. Туфлі сильно тиснуть, — простогнала безхитрісно Галина.
– Це тому, що довго сиділи. Ходімо, ми будемо танцювати повільно. Побачите, стане легше. — Він взяв її за руку.
Він спокійно й дбайливо вів її у танці. Від його подиху ворушився локон біля скроні. Як же давно вона не танцювала! Крізь тканину сукні вона відчувала тепло його рук, приємний запах чоловічих парфумів лоскотав ніздрі.
«Розм’якла. Спочатку танці, потім пахнутиме чужими парфумами…» — промайнула в голові твереза думка.
Музика стихла, а вони ще кілька секунд стояли, обійнявшись, посеред залу. Галина першою відсторонилася, зробила крок назад. Чоловік зняв руки з її талії, і відразу стало холодно й самотньо.
Він провів її до столика й пішов. Відразу ж до Галини підсіла Людмила.
— Ось бачиш, а ти не хотіла йти. Ти знаєш, хто це? Це ж Савченко. Вдівець, до речі. Бачила, якими очима він на тебе дивився.
— Не вигадуй. Навіщо я такому чоловікові? Йому потрібна молода модель, а не стара розлучена жінка.
– Не вигадуй. Ну й що, сорок. Та ти будь-якій моделі даси фору, — гаряче переконувала вірна подруга.
– Це сьогодні, а як вмиюся, то він мене й не впізнає. Людо, я піду. Ноги натерла туфлями, сильно набрякли.
– Давай попрошу когось відвезти тебе…
– Не треба, я візьму таксі. — Галина встала з-за столу і, незважаючи на вмовляння Людмили, вийшла із залу.
І біля виходу з кафе зіткнулася з Савченко.
– Ви вже йдете? Я проведу вас, — сказав він тоном, що не терпів заперечень.
Та й сперечатися їй не хотілося. Туфлі тиснули, голова крутилася, йти пішки до зупинки, чекати маршрутку — сил не було. Тому, коли Савченко підвів її до своєї машини, Галина без зайвих слів сіла на пасажирське сидіння.
– Можете зняти туфлі, — сказав він, здогадавшись, про що вона мріє.
Галина промовчала й туфлі знімати не стала. Потім не буде в що взутися.
— Звідки ви знаєте Людмилу? — запитала вона, коли вони від’їхали від кафе.
— Вона часто приходить сюди, замовляє корпоративні вечірки. Це моє кафе. А ви чим займаєтеся?
Галина поглянула на Савченка.
– Тепер зверніть у двір. Другий під’їзд. Тут зупиніться, – попросила вона й відчинила дверцята машини. – Дякую.
Галина вийшла й швидко пішла до під’їзду, не озираючись і намагаючись не кульгати.
Коли за нею зачинилися двері, вона видихнула. «І чого я так бігла, ніби він за мною гнався?» — розсміялася вона, зняла туфлі й почала підніматися на свій поверх.
Вдома вона зняла гарну сукню, прикраси, витягла шпильку з волосся й похитала головою. Востаннє подивилася на себе в дзеркало й пішла в душ.
Розчісуючи мокре волосся перед дзеркалом, вона вголос розчаровано сказала:
– Ну ось, зараз вже й не така молода красуня.
Наступного дня зателефонувала Людмила.
— До речі, мені дзвонив Савченко і просив номер твого телефону, — проспівала подруга у слухавку.
— І ти дала? — злякалася Галина.
— Ось і добре. Вчора я йому сподобалася, а сьогодні… Побачить мене без макіяжу й розчарується. Мені не потрібні страждання й переживання. Досить. Так і передай йому.
– Послухай, він нормальний чоловік. Ти що, вирішила до старості одна жити? Я б твого чоловіка, через якого в тебе така занижена самооцінка, за одне місце підвісила б…
– Просто не хочу нічого… – І Галина поклала слухавку.
Щоразу, побачивши на вулиці машину, схожу на автомобіль Савченка, Галина здригалася й лякалася. Але чи то Савченко був надто зайнятою людиною, чи то Людмила передала йому її побажання, він не приїжджав.
І Галина заспокоїлася. Дні минали один за одним. Тільки вона весь час згадувала запах його парфумів і тепло рук на своїй спині.
Одного разу в маршрутці поруч із нею сів чоловік. Галина вловила знайомий запах.
– Вибачте, якими парфумами ви користуєтеся? – запитала вона його.
— А я навіть не знаю. Складна назва. Дружина подарувала. А що? Неприємно пахне?
— Ні, що ви, навпаки. Хотіла подарувати чоловікові, — зніяковіла Галина, встала й пішла до виходу.
Наближався день народження доньки. Галина у вихідний пішла за продуктами. Набрала стільки всього, що пакети тягнули руки, боляче врізалися в долоні. Всю дорогу вона дорікала собі за жадібність — треба було купити за два рази або взяти доньку з собою.
Вона підійшла до дерева, поставила пакети на землю й випрямилася, розтираючи почервонілі долоні. Один пакет раптом перекинувся, яблука висипалися й покотилися по похилому тротуару до проїжджої частини дороги.
Галина кинулася їх збирати, та хіба їх наздоженеш. Вона стояла й розгублено дивилася, як колеса машин розчавлюють яблука. Раптом біля тротуару зупинилася машина, з неї вийшов чоловік і почав збирати вцілілі яблука. Він підійшов, і вона впізнала… Савченко.
– Ось, візьміть. Пакет порвався? –
запитав він.
Він її не впізнав, але Галина про всяк випадок опустила голову нижче, ховаючи обличчя. Вона завагалася, не знаючи, як взяти яблука з його рук, щоб вони знову не покотилися під колеса машин.
– Давайте я сам. – Савченко підійшов до дерева й поклав яблука в пакет. – Це всі ваші пакети? Давайте я підвезу вас додому. Пакети важкі, ручки можуть порватися. – Вона не встигла заперечити, як Савченко легко підняв пакети й поніс до машини.
Галині нічого не залишалося, як сісти на заднє сидіння, щоб притримати їх.
— Готуєтеся до свята? — Він помітив її погляд у дзеркало заднього виду, і Галина одразу опустила голову.
— День народження доньки. Ось тут зверніть у двір…
Коли вона вийшла з машини, Савченко запропонував донести пакети до квартири.
— Не треба, я сама, — різко сказала Галина, відвертаючись.
— У цьому під’їзді живе така яскрава й красива жінка, Галина. Ви не знаєте, у якій квартирі? — Савченко уважно дивився на Галину.
– У нас їх кілька. Від тридцяти до вісімдесяти років. Вам яку? — запитала вона, взяла сумки й пішла до під’їзду.
Вдома вона поставила пакети на підлогу й подивилася на себе в дзеркало. Один пакет одразу ж перекинувся на бік, і яблука покотилися по підлозі.
– Ну й вигляд у мене. Ну що це за день такий?! – обурилася Галина й почала збирати яблука.
Відтоді вона все-таки почала підфарбовувати брови й вії. Як і в усіх світловолосих, вони теж були світлі. Дочка помітила це й похвалила.
– Давно пора. І для кого ти так стараєшся?
– Для себе, – відповіла Галина, а сама подумала, що занадто часто стала зустрічатися з цим Савченко.
Краще б він зустрівся з нею двадцять років тому…
У суботу вони з дочкою накрили святковий стіл. У духовці готувалося м’ясо, на балконі охолоджувався морс, коли у двері подзвонив перший гість.
Галина поглянула на годинник.
— І хто ж такий нетерплячий? Ще ціла година до призначеного часу, — сказала вона вголос і пішла відчиняти.
На порозі стояв Савченко із букетом троянд.
— Ви? — вигукнула Галина.
— Доброго дня. Я відразу зрозумів, що це ви були з яблуками. Надто старанно ховали від мене обличчя. Зізнаюся, не впізнав вас.
— Ви помилилися, я не та Галина… — почала вона, почервонівши.
– Інша мені не потрібна. Зізнаюся, подзвонив Людмилі, і вона підтвердила. Так ви виглядаєте ще краще. Впустите?
– Мамо, хто прийшов? – крикнула з кімнати донька.
– Це до мене, – відповіла Галина. – У доньки день народження, вона чекає на друзів…
Коли молодь зібралася, Савченко вивів Галину з дому.
– Не будемо їм заважати.
Вони гуляли містом, потім пили каву в його кав’ярні.
Іноді він запрошував її в кіно чи театр. Не квапив, не нав’язувався в гості й не кликав до себе. За це Галина була йому вдячна. Новий рік вони зустріли разом, але вона не залишилася у нього на ніч.
– Ну ти й дурепа, – сказала якось Людмила. – Такий чоловік до неї залицяється, а вона носа крутить.
– Та я не можу так відразу. Важко знову почати вірити після зради.
— Та розслабся ти. Нехай щастя й коротке, але воно буде. Пропустиш чоловіка — пошкодуєш.
Настала весна, на деревах з’явилися ніжні листочки, природа прокидалася й розквітала. На травневі свята Савченко запросив Галину на дачу.
– Хочу продати. Немає на неї часу. Жіночих рук там не вистачає. Поїдемо, перевіримо, чи все гаразд, – сказав Савченко.
Галина погодилася. А коли під’їхали до будинку, вона зачарувалася.
– Не шкода продавати таку красу? – здивувалася Галина.
– Не продам, якщо ти погодишся стати господинею цього будинку. Ми тут нічого не садили. Дружина вирощувала квіти та зелень до столу. Приїжджали відпочивати, смажили шашлики, запрошували друзів. А мені одному все це не потрібно.
Галина подивилася на гарний профіль Савченка. У доньки своє життя, можливо, скоро вийде заміж. А він терпляче чекав на неї, не квапив. Жодного разу не дав приводу засумніватися в ньому.
Людмила має рацію — нехай щастя буде коротким, але хай буде. Може, все й вийде? І Галина погодилася.
Кохання буває різним, у кожному віці своє. Якщо в молодості воно шалене й пристрасне, і, здається, триватиме вічно, то з віком стає спокійним і врівноваженим. І кожну його мить переживаєш, наче останню.
Вночі Галина поклала голову на плече Савченка й відчула спокій і радість. Напевно, такі хвилини й називаються щастям.
