Лінда, або, як було зазначено в її паспорті, — Лідія, ледве стримувала роздратування.
Любов Василівна -кадровик управління, з обличчям, що нагадувало зморшкувату черепаху, яка багато чого побачила, задавала питання з такою прискіпливістю, що здавалося, ніби вона намагається витягнути з неї не тільки біографію, а й таємні думки.
— У тебе ж є освіта, ти закінчила коледж. То чому йдеш на посаду секретаря, де платять менше? — пролунало чергове запитання, немов звинувачення.
Лінда глибоко зітхнула, намагаючись зберегти спокій,
— Мені такий графік роботи підходить — це через маму, та й живу я далеко, — не моргнувши оком, збрехала дівчина.
Це була майже правда, але достатньо переконлива, щоб не вдаватися в подробиці.
— І ще, я чогось не розумію: ти сказала, що тебе звати Лінда, а в паспорті написано — Лідія Петрівна Семенюк?
Любов Василівна схилила голову набік, ніби намагаючись таким чином розгледіти підступ.
— Це помилка, мама відразу хотіла назвати мене Ліндою, а коли реєструвала, то там помилилися, але мене все одно всі називають Ліндою, — поспішно пояснила вона, і в її очах з’явилося роздратування.
Яка ж ця жінка прискіплива!
— Ну, добре, завтра можеш приступати до роботи, а сьогодні зайди до приймальні директора й познайомся зі своєю напарницею Галиною Василівною. Вам тепер треба завжди бути на зв’язку. Якщо що, наприклад, ти захворієш, то можна помінятися. Головне, щоб у директора в приймальні завжди була секретарка, зрозуміло?
Любов Василівна нарешті пом’якшала: наче розумна дівчина, але її погляд все ще залишався настороженим. Вона ж знає, чому дівчата прагнуть стати секретарками…
— Звісно, зрозуміло, — погодилася Лінда, взяла документи й попрямувала до приймальні…
Приймальня директора виявилася розкішною й сучасною.
Величезне, залите світлом приміщення, обставлене з розмахом. Дорогі меблі, блискучі люстри, шкіряні дивани, картини на стінах, величезний телевізор.
Біля дверей до кабінету директора стояв стіл секретаря, оснащений сучасним комп’ютером та всім необхідним приладдям.
За столом сиділа приємна жінка, яка, побачивши, що хтось увійшов, розпливлася в широкій посмішці.
— Привіт, ти нова секретарка? Ну слава Богу, а то я вже третій місяць одна без вихідних працюю. Премію мені, правда, виписали, але доньки скоро забудуть, як виглядає мама: вдень з ними бабуся, а ввечері — тато. Як тебе звати?
— Лінда, — трохи зверхньо відповіла Лінда, хоча в глибині душі відчула легке полегшення.
Жінка привітно посміхнулася.
— А мене — Галина. Ну що, давай я тебе введу в курс справи? Завтра, якщо що, відразу дзвони. Наш Володимир Іванович — начальник суворий, але справедливий, не бійся його.
— Та я й не боюся, — впевнено посміхнулася Лінда, а сама подумала:
«Секретаркою бути — не така вже й велика посада, я впораюся».
Поки Галина показувала їй списки контактів шефа, розповідала, кого пускати, а кого ні, і який чай та каву п’є директор, Лінда думала про своє.
У її очах час від часу спалахувала розважлива іскорка.
«Як же добре, що я сюди потрапила», — проносилося в її голові. — «Я точно не буду такою дурепою, як ця Галина! Її чоловік, як я зрозуміла, всього лише водій в управлінні. Та й сама одягнена не зрозуміло як. Я-то точно знайду собі тут заможнього чоловіка, адже тут просто золота жила.
Бізнесмени товпляться біля кабінету директора, я знаю, як їх розговорити й зацікавити, і хтось обов’язково зацікавиться мною…»
Лінда була впевнена в собі. Вона давно готувалася до спілкування з заможними людьми, вивчаючи їхній світ до найдрібніших деталей. Знала майже все про те, як і в яких випадках слід одягатися, як живуть люди з високим рівнем доходу. На яких автомобілях вони їздять, який сорт чаю чи кави п’ють.
Де вони купують дорогі італійські костюми, сукні, взуття та косметику для догляду, і багато-багато іншого.
Нова секретарка сподобалася начальнику. Вона швидко все схоплює, розуміє, з ким і як треба розмовляти, добре орієнтується в документах. І розуміє його з півслова. До того ж одягається відповідно, елегантно, її навіть не соромно брати з собою на виїзні заходи. І дуже зручно, коли ось така Лінда вдень завжди під рукою, а ввечері в ресторані виглядає поруч із ним шикарно.
При цьому навіть натяку немає, що Лінда хоче його зачарувати, вона розуміє, що Володимир Іванович одружений, і не дає навіть приводу зіпсувати йому репутацію.
Лінда ж була в захваті від своєї роботи. Вона вже знайома з молодими, перспективними, а головне — неодруженими чоловіками. І вони дарують їй квіти, подарунки та приділяють увагу. Вона всім доведе, що гідна бути дружиною такого чоловіка, її мета вже близько!
Галина ж, здавалося, навіть не здогадувалася про її наміри. І їхні стосунки були дуже дружніми.
Тим часом у шефа наближався ювілей, і Лінда була впевнена, що її теж запросять до ресторану, де буде навіть мер міста. Адже шеф не раз називав її «моєю правою рукою», виділяючи її з їхнього тандему з напарницею Галею.
Але одного разу Лінда затрималася на роботі й випадково почула, як шеф із помічником Василем обговорював розсадження гостей у ресторані.
— Володимире Івановичу, ваша Лінда сказала, що вона навіть сукню купила, щоб піти на ваш ювілей. Ви порушили своє правило й вирішили запросити секретарок? — перепитав Василь.
Лінда затамувала подих — ось-ось Василь почує, як шеф її поважає й цінує!
— Та що ти, Василю, ну що там робити моїм секретаркам? Там будуть люди іншого рівня. Мої дівчата — хороші працівниці, але не більше, нехай знають своє місце!
Лінда була приголомшена, вона не очікувала такої оцінки! Може, вона неправильно зрозуміла? Але ні, на ювілей її не запросили, і вона почувалася ніби її зневажили. Та ще й Галина зі своєю прямолінійністю підлила олії у вогонь:
— Ліда, мені здається, чи рудий хлопець із відділу логістики почав часто навідуватися до нашої приймальні, причому під час твоєї зміни. Щось мені підказує, що не дарма?
Лінда одразу ж спалахнула — Галя ніяк не хотіла називати її «Ліндою», казала, що помиляється, і що ім’я Лідочка їй більше пасує! І ось, цей рудий Матвій знову прийшов із документами, як на зло, саме під час її зміни.
— Чому ти приносиш одне й те саме? — розсердилася вона. — Тобі шеф наказав підготувати підбірку за інший період, — вона повернула папку Матвію.
А той радісно посміхнувся:
— Дякую, Лідія Петрівна, я швидко все виправлю й принесу!
Він приносив цю папку тричі, і щоразу все було не так. А коли Лінда розлютилася, Матвій посміхнувся:
— Ти так чудово розбираєшся в логістиці!
— Ще б пак, я ж коледж закінчила, — роздратовано відповіла Лінда. — Спочатку краще вивчи моє ім’я!
— А я вивчив, ти — Ліда, Лідочка, — збентежено пробурмотів Матвій, і в його очах промайнуло щось настільки щире й тепле, що Лінда на мить забула про своє роздратування.
Вона подивилася на нього по-новому і вперше за довгий час відчула себе не Ліндою, яка прагне недосяжних вершин, а просто Лідою.
– Переходь до нас у відділ, у нас звільнилася посада, ти спритна, впораєшся, — раптом запропонував Матвій і збентежено додав: — Будеш працювати під моїм керівництвом, якщо що — я тобі все підкажу. І хлопець подивився на неї такими закоханими очима, що Ліда раптом згадала мамині слова.
“— Та що ти, донечко, таке вигадала, ну їх, цих багатіїв, у них тільки гроші в очах! На мій погляд, краще, коли на тебе дивляться з любов’ю, а не оцінюють, наче дорогу ляльку — як ти одягнена і хто твій тато.
Будь простішою, донечко, це все чуже, шукай себе, бо потім буде прикро завжди відчувати, що ти не на одному рівні…”
— А що, я й піду, до речі, я коледж закінчила на «відмінно», — з викликом відповіла Лінда, точніше — Ліда.
Їй раптом зовсім не захотілося, щоб її називали цим чужим ім’ям. І намагатися показати багатіям, що вона з їхнього світу, їй теж не захотілося. Бо так, як Матвій дивився на неї, на Ліду ще ніхто не дивився, і вона відчувала себе єдиною й неповторною…
Тепер у Лідочки інший начальник — Матвій Шваб. У відділі чудовий колектив, і до неї ставляться дуже тепло.
А ще у Ліди й Матвія скоро весілля. Її мамі він дуже подобається. А Галина, з якою у Ліди збереглися добрі стосунки, які навіть покращилися, жартує:
— Слідкуй, щоб він вдома тобою не командував! Таку розумницю й красуню собі за дружину роздобув, щасливчик. Нехай тепер доводить, що він тебе гідний.
— У нас усе добре, — сміється Ліда.
Якою ж вона була дурною, коли хотіла вийти заміж за багатія без кохання. Адже їхнє кохання — головне багатство, а решту вони самі разом зароблять…
Щастя — це коли є людина, яка тебе цінує, а не оцінює, і дорожить тобою, а не використовує.
І зовсім не страшно втрачати тих, кому ти не потрібен. Страшніше втратити себе, намагаючись зав.ювати їхню любов…
