Так і вийшло, що я вийшла заміж вдруге. Однак мої діти поставилися до цього дуже нерозумно….

Коли я вперше задумалася про переїзд в іншу країну, мої діти були вже дорослі, але, на мою думку, все ще не могли міцно стояти на двох ногах. Ну так, старшій доньці 22 роки, синові 19. Це тепер я знаю, що у світі такий вік вважається цілком собі нормальним для самостійного життя. А тоді…

Напевно, річ у фінансовому становищі країни. Якщо підліток уже сам може йти заробляти й жити окремо – це одне, але якщо все ще потребує допомоги батьків, значить, справи не такі хороші. Мій чоловік пішов із життя у 48 років. Я молодша за нього на два роки і не знала, що ж мені тепер робити.

Двоє дітей, будинок і навіть авто, але без чоловіка в домі це все мені здавалося настільки складним, що хотілося просто обійняти голову руками і плакати. Почалася депресія, не хотілося ні їсти, ні виходити на вулицю. Я скинула 15 кілограмів, хоча завжди була схильна до повноти.

Допомогли подруги і діти. У нас якось в оточенні не прийнято було працювати з психологами, та й у тому стані спілкуватися зі сторонньою людиною на настільки особисті теми, зізнаюся, я б просто не змогла. Тож близькі стали опорою. Син із донькою зайнялися побутом у нашій квартирі.

А дівчата, з якими я вже давно була знайома, приходили до мене і якось намагалися розговорити, ділилися історіями про своє життя, підтримували і втішали. За рік чи близько того я вже остаточно прийшла до тями і навіть влаштувалася на якусь роботу на півставки.

Накопичених заздалегідь грошей вистачило, щоб не брати в борг і не продавати нічого з майна. А потім одна з моїх подруг повідомила, що збирається їхати за кордон, працюватиме доглядальницею. І почала активно мене запрошувати поїхати з нею. За її словами, робота, звісно, не цукор.

Зате платять добре. Мовляв, що мене тримає, якщо діти дорослі і їм би взагалі знадобилася квартира, поки я буду у від’їзді, а там, дивись, і я грошима допоможу, але всі ці розмови закінчилися нічим: я не погодилася, а подруга сама не змогла зібрати всі потрібні документи.

Плюс у її дочки ще й весілля було. Але через три роки вона зібралася з силами вдруге, і тоді я вже сама її підтримала. Грошей не вистачало, і поїздка на роботу в іншу країну здавалася логічним кроком. Все пройшло вдало, і ми винайняли невелику квартиру на двох, при цьому ледве володіючи мовою.

У цьому питанні я сподівалася, що спілкування з носіями мови допоможе мені краще купленого кишенькового словничка. Загалом так. Так воно і було. Але іншим я б порадила вивчити хоча б ази. Не завадить. Тоді я зовсім нічого не знала про місцевих. Я потрапила в сім’ю, де доглядала за старим чоловіком.

Він жив із дітьми, у великому приватному будинку. Тільки вони мешкали в одному його крилі, а він – в іншому. Милий чоловік. Хоча й у віці, але абсолютно при своєму розумі. Вчив мене мови, розповідав про свою молодість. Навіть читав якісь вірші по пам’яті.

Його діти, хоч і дбали про нього, але частіше були зайняті своїми турботами, тож за якихось два роки ми стали справжніми друзями. А потім донька оголосила про те, що скоро хоче виходити заміж. Тож я, попри всі протести сім’ї, в якій працювала, повинна була полетіти на якийсь час додому.

Чоловік, за яким я доглядала, навіть хотів полетіти зі мною, так він не хотів виносити тиждень розставання. Я тоді йому відмовила і полетіла одна. Ми чудово відсвяткували весілля дочки, а потім я повернулася без будь-яких проблем. А після приїзду  на мене чекала одна дуже важлива новина.

Порадившись із дітьми, мій підопічний вирішив освідчитися мені. Шлюб, але, як це прийнято називати, фіктивний. Він чудовий чоловік, але жодних почуттів, крім дружніх, до людини далеко за 70 я, природно, відчувати не могла. Але такий крок дав би мені привілеї – громадянство та гроші.

Того дня я лише подивилася на нього круглими очима і дала негативну відповідь. У той момент я дізналася набагато більше про італійців. Час минав, і я, гарненько подумавши, зробила висновки, а чому б і ні, якщо я нічого не втрачаю.

Навіть більше того, будучи на правах дружини свого італійського друга, сама перестану бути доглядальницею. Для цієї справи знайдеться інша людина, але це не завадить нам продовжувати спілкуватися і мило проводити час. Крім того, його рідним я теж подобаюся.

Членом їхньої сім’ї я стати не встигла, але жодного негативу за весь цей час я ні від них, ні від нього не відчула. Так і вийшло, що я вийшла заміж вдруге. Однак мої діти поставилися до цього дуже нерозумно. Попри всі мої доводи, вони нічого навіть чути не хотіли про моє весілля.

Хоча обоє вже дорослі, повинні ж розуміти ситуацію тверезо. Наше спілкування зводилося до того, що ми ділилися новинами, але щойно йшлося про мого нового, нехай і фіктивного, чоловіка, – розмова йшла зовсім не туди. Щоразу. Про нього вони говорити категорично не хочуть.

Тепер ось син захотів одружитися, чому я страшенно рада, але з’явилася нова проблема. Звісно, мені потрібно буде прилетіти до нього на весілля, познайомитися з невісткою, побути з сім’єю, але чоловік абсолютно не хоче відпускати мене одну.

Каже, що він би дуже хотів познайомитися з моїми дітьми, побачити країну, але мої діти категорично проти. Син каже, що навіть руки “вітчиму” не подасть. З боку, напевно, смішно. Але для мене це важке питання. Що робити в такій ситуації, якщо час потихеньку йде, а в нас нічого не змінюється?

You cannot copy content of this page