– Зіночка, а нам би чаю! – важливо вимовив Євген Петрович.
– А нам би грошей! – Зіна широко посміхнулася.
– Зіночка? – здивувався літній чоловік.
– Євген Петрович! – вигукнула Зіна, але з місця не зрушила.
– Ви ж молода дівчина! Вам що, складно догодити двом немолодим джентльменам? – поцікавився Євген Петрович.
– Ви ж такий багатий дядечко! Невже вам так шкода трохи грошей для бідної дівчини? – охоче відповіла Зіна.
– Євгенію Петровичу, – вимовив гість, – персоналу платити потрібно вчасно! А то нам і в чай плюнути можуть!
– Ага! – кивнула Зіна. – Це ми можемо!
– Та який персонал, Савелій Миколайович? – обурився господар будинку. – Невістка це моя!
– А що ж ви рідню в чорному тілі тримаєте? – посміхнувся Савелій Миколайович.
– Скільки? – сухо запитав Євгеній Петрович.
– Дві ттисячі! – задоволено сказала Зіна.
– А що ж так дорого? – здивувався Євгеній Петрович.
– Так я ж не просто наймана домогосподарка, а ціла невістка! Так ще й не одна, а з онуком всередині! А це вже і ставки дві, і шкідливість, і праця неповнолітніх!
Савелій Миколайович розреготався, а Євгеній Петрович почервонів.
– І це, – вирішила додати Зіна, – коли обідати будете, гаманець не забудьте! А якщо посуд самі не помиєте за собою, то розоритеся, чесне слово!
– Ох, Євгенію Петровичу, – продовжував веселитися Савелій Миколайович, – невістка у тебе бойова! Павло з нею не пропаде! Ось воно, молоде покоління! Гордість переповнює!
– Так, що? Чай нести? – так само широко посміхаючись, запитала Зіна.
– Неси, – буркнув Євген Петрович.
– А пиріжків за окрему плату бажаєте? – Зіна схилила голову. – Для пенсіонерів, так і бути, зроблю невелику знижку на честь високого гостя!
Зіна подала і чай, і пиріжки, і навіть посуд потім забрала. А Савелій Миколайович перед відходом поцікавився:
– Цікаво було б подивитися, як цей товариш буде з вами розраховуватися!
– В кінці дня буде розрахунок, раптом їм ще щось знадобиться! – Зіна відповіла з посмішкою.
– Тільки не продешевіть, гонорари у нього гідні! Я, як його видавець, в курсі!
– Тебе не питали! – і Євген Петрович підштовхнув гостя в спину.
І тільки-но за гостем зачинилися двері, по квартирі пронісся крик:
– Зіно, що це за фокуси? Ти страх втратила чи про повагу забула? Я ж тебе швидко з дому вижену! І навіть не подивлюся, що ти мого онука носиш!
– За погрози у нас штраф, за образи – теж! – відповіла Зіна. – Євгенію Петровичу, ваших доходів вистачить, щоб моральну шкоду відшкодувати?
– Я не знаю, в якій глушині тебе Павло знайшов, але я йому настійно скажу, щоб він тебе назад завіз! – продовжував кричати свекор.
– А я іншим питанням зацікавилася! – не залишалася Зіна в боргу. – Ви ж професор і доктор наук! Кафедру очолювали довгі роки!
І як вам ваше виховання дозволяє так на жінку в положенні кричати? А ще погрожувати!
– А що з тобою робити, якщо ти двох слів без помилки зв’язати не можеш? Інтелект залишає бажати кращого! Висновок, користь від тебе, тільки як від домробітниці! Так я тебе і використовував!
А сьогодні що з тобою сталося? З розуму з’їхала? Так я зараз швидко бригаду викличу і тебе приведуть в адекватний стан! – Євген Петрович перевів подих. – Додуматися треба! При гостях з мене гроші почала вимагати!
– Все сказав? – запитала Зіна, спокійно перейшовши на «ти».
– Ти посмієш мені відповісти? – обуренню Євгена Петровича не було меж.
Багаторічний авторитет, а ще становище в суспільстві, та й звання, державні нагороди, численні публікації – це все захищало його від думок, відмінних від його.
А тут, взагалі незрозуміло хто! Якась дівка, яка вмовила його сина взяти її за дружину. Та ще й завагіт ніла від нього, щоб напевно пов’язати себе з відомим прізвищем. І ось вона сміє відкривати рот?
– Ну, я стільки красивих слів не знаю, як великий професор, тому відповім просто.
А ти, професор, послухай! Зі мною, як з твоєю колишньою дружиною, вчинити не вийде! А якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі, я тебе через день буду проносним годувати!
А ось тоді подивимося, довго ти протримаєшся на такій дієті! А тепер іди і пиши нову статтю для свого видавця, як тебе сільська невістка вмила, і рот заткнула! І не плутайся під ногами!
Євген Петрович остовпів від такого звернення.
– Є що сказати? – запитала Зіна.
– З вами неможливо розмовляти, – гордовито вимовив Євген Петрович. – Ми говоримо різними мовами! Я буду говорити з сином!
– Геніальне рішення! – Зіна кивнула. – Бог у допомогу, вітер у спину! А тепер, насправді, професоре, не заважай! – і Зіна повернулася до своїх повсякденних справ.
***
До одруження Євген Петрович дозрів тільки у сорок років.
Звичайно, можна його виправдати, що він був зайнятий науковою роботою, викладанням в університеті, написанням кандидатської, а потім і докторської. І, звичайно ж, кілька статей, монографій і пара навчальних посібників вийшли з-під його пера.
А якщо бути відвертим, то він просто був нецікавий. Виходець з інтелігентної родини, де при просторічному слові починався нервовий тик, не міг користуватися успіхом у дівчат.
Одружився він у сорок на своїй же студентці, якій було всього двадцять. Вона впала перед його викладацьким авторитетом.
А однокурсниці Наталі думали, що вона таким нехитрим способом хоче з відзнакою закінчити університет.
– Ми ж філологи! Навіщо виходити за нього заміж? Гаразд би, економістами або юристами стали б! Тоді ще більш-менш зрозуміло! А це? Навіщо?
А Наталя слухала подруг і лише відмахувалася:
– Кохаю я його і все! Як він говорить! Коли я його слухаю, у мене ноги віднімаються! Я його вічно готова слухати!
– Запиши його голос і насолоджуйся!
А Наталя сама стала ініціатором стосунків, які вже Євген Петрович довів до шлюбу.
Університет Наталя, звичайно, закінчила. І навіть диплом з відзнакою їй чоловік вибив. Але останні два роки вона вчилася заочно, тому що виховувала сина і вела господарство в будинку коханого чоловіка.
Ще до диплома в середовищі її подруг з’явилася версія, що Наталя набагато розумніше вчинила:
– Грошей в родині повно! А вона ж на двадцять років молодша! Наш професор вже без батьків!
Зараз Наталя його трохи потерпить, а там вже і він від’їде! І буде у неї дитина, багато грошей, хороша квартира і безбідне життя попереду!
Досить справедлива версія, але в корені невірна.
Наталі було байдуже на диплом, освіту і професійну діяльність. Вона знайшла себе в ролі домогосподарки, дружини і матері!
І була щаслива виховувати сина, доглядати за чоловіком і зберігати те, що чоловік заробляв для дому і сім’ї.
Павлу було п’ятнадцять, коли Наталя раптово пішла з життя. Просто одного ранку не прокинулася.
Це потім лікарі питали, на що вона скаржилася.
– Ні на що вона не скаржилася, – без емоцій у голосі говорив Євген Петрович. – Все, як завжди. Господарство вела, прибирала, готувала.
Кримінального злочину не знайшли, але в тридцять п’ять років жінки ні з того ні з сього не вми рають.
Євген Петрович навіть сумувати не став, але й нову дружину в дім не привів. Став просто наймати жінку, яка прибирала, готувала, прала і не лізла, куди не просять.
А Павло дуже важко переніс втрату матері.
Хоч йому було і п’ятнадцять, але він теж сумнівався, що мати пішла з життя просто так. А ще він бачив, що батько її ніколи не любив. Поводився, як з прислугою.
– Він просто морально її знищив, – вирішив Павло. – Вона просто не витримала!
У пам’яті підлітка назавжди закарбувалася провина батька в тому, що хлопчик залишився без мами.
У підсумку Павло не став вступати до університету батька, а пішов до сільгоспакадемії на агронома.
Батько його з дому не вигнав, хоча таке бажання у Євгена Петровича було. Тільки Павло знав, на які точки тиснути. Пригрозив, що всім розповість, що батько сина з дому вигнав.
Репутація виявилася дорожчою.
А Павло вивчився і поїхав за розподілом в колгосп працювати за професією.
Там він і зустрів Зіну.
Вона була самобутня, цікава і гостра на язик. А ще, вона була єдиною, хто не почав бігати за міським фахівцем.
– Іди геть звідси! – відкидала вона залицяння. – Ти відпрацюєш і поїдеш, а мені тут залишатися!
– Так я і одружитися можу! – запропонував Павло.
– Одружишся, дитину мені зробиш, а потім все одно втечеш! – відмахувалася Зіна. – Тобі задоволення, а мені дитина і аліменти! Я вже якось…
– Так я і залишитися тут можу! Мені голова обіцяв дати будинок! З ремонтом за рахунок колгоспу допоможе! Жити будемо!
– Красиво говориш, а говорити всі майстри!
Тут Павло і розповів, що у нього в місті є тільки батько. Але батько такий, що повертатися до нього він не стане. І про матір розповів, і про ставлення батька до матері.
– Я краще тут з тобою залишуся, ніж туди повернуся, – зізнався Павло.
І стільки було болю в голосі Павла, коли він розповідав сімейну історію, що Зіна не змогла не повірити.
Одружилися, будинок дали, ремонт зробили. А тут і Зіна з радісною новиною затягувати не стала.
Та тільки сільський фельдшер натякнув, що треба б у місто, щоб там під наглядом, бо вагітн ість протікає не дуже.
Павло взяв голову за жабра і вибив курси підвищення кваліфікації на рік у місті, зібрав дружину і поїхав до батька в квартиру.
– Дуже цікава картина, – кривляючись, вимовив Євген Петрович. – На весілля не кликали, а з дружиною з’явилися!
– Тату, Зіна народить, ми назад поїдемо, – сказав Павло.
– Так ми ще й Зіна!
– Дякую батькам, бабуся хотіла, щоб Варварою назвали! – посміхаючись, відповіла Зіна.
– Без різниці, аби тільки толк був, – кинув Євген Петрович.
Прокинувшись наступного дня, Зіна зайнялася прибиранням, готуванням, пранням. Вона не знала, що для цих потреб сюди приходить спеціальна людина.
А Павло дістав їй якісь дорогі вітаміни, тому вона почувалася чудово. Так і без діла сидіти вона не звикла.
Євген Петрович зметикував, що поки син з раннього ранку до пізньої ночі пропадає на своїх заняттях, він може спокійно експлуатувати провінціалку у своїх господарських потребах.
Зайшов через «Дякую» і «Будь ласка», а потім гордовитим наказовим тоном почав вимагати.
Зіна потерпіла день. Потім другий.
– Ну, людина літня. До того ж, вчений. Раптом у нього проблема в голові крутиться, так він на автоматі, – розсудила Зіна.
А на п’ятий день зрозуміла, що її найнахабнішим чином експлуатують. Згадалася доля покірної свекрухи.
– Ні вже! Я мовчати не буду! – вирішила вона.
Але один на один було не цікаво. Дочекалася вона, коли до свекра прийшов важливий гість.
***
– Зіночко! – покликав Павло, витримавши п’ятихвилинну розмову з батьком, після повернення додому.
– Що? – Зіна увійшла до кабінету свекра.
Павло обійняв дружину за талію, а говорити почав батькові:
– Я знав, що ви посваритеся. Шкода, що це було без мене. Дуже я хотів послухати, як професора за пояс засунуть. Але мене задовольнить і сам факт.
– Так, ви разом? – вигукнув Євген Петрович. – Ви проти мене вдвох! Це ви, щоб мене в моги лу загнати!
– Ти нам не потрібен! – кинула Зіна. – Живи, хоч сто років, все одно – без толку!
– Тату, ось ти професор, доктор наук, заслужений викладач, а для чого жінка чоловікові, так і не зрозумів.
Для тебе дружина завжди була тією людиною, яка миє, готує, прибирає і народжує дітей!
А насправді – це друг, це опора і підтримка! Дружину треба любити, а не використовувати!
Чоловік із Зіною переїхали в орендовану квартиру, поки жінка не народила, а він не закінчив курси. А потім повернулися в село, де жили довго і щасливо.
Євген Петрович після одкровень сина навіть не почухався. Просто викреслив з життя і більше ні про сина, невістку і онуків не згадував.
Та й про нього не згадували, поки спадщину оформляти не довелося.
Спеціально для сайту Stories
