Вона сиділа за касою. Саме така, яка цілком підходила Леоніду — тиха, невпевнена в собі, не надто вродлива.
Він зовсім недавно приїхав у це містечко — його перевели по службі в їхню охоронну організацію. Він і не був проти цього переведення. Дружини в нього давно не було, а жити з родиною сестри та матір’ю набридло.
Тут, у цьому містечку, йому виділили гуртожиток, але такий… – його можна було б знести бульдозером.
Колись він розлучився з дружиною, не маючи навіть дітей. І одразу тоді повісив на стіну в кабінеті свідоцтво про розлучення в дерев’яній саморобній рамці. Пишався цим.
До того нажився зі сварливою вимогливою тещею та дружиною ,яка їй у всьому потурала, що втік із шлюбу стрімголов.
А коли чоловіки казали, що, мовляв, почекай, скоро знову затягне сімейне життя, він відмахувався, проводив рукою по горлу й кричав, що більше – нізащо.
А от знайти б жінку… так, тимчасово…
Заговорив з нею відразу, коли розраховувався в магазині. Легко з’ясував, що вона незаміжня, що живе з дев’ятирічним сином. Зустрів її з роботи.
А незабаром і переїхав до неї в невелику квартиру двоповерхового багатоквартирного будинку.
Жилося йому з нею добре, без турбот. Тетяна була невимогливою, легко прощала образливі слова та грубість. Була задоволена й тим, що знайшла собі чоловіка поважного, непитущого та вправного.
А він і справді любив вечорами сідати за налагодження техніки в домі. А дім Тетяни буквально чекав на такого майстра. Після вечері він сідав у вітальні на диван, вмикав телевізор і крутив у руках стару праску, або збирав розетку, або розбирався в технології виготовлення та ремонту давно зламаного фена.
Він повністю занурювався у свою справу, приводив техніку до ладу, а Тетяну це заспокоювало, надавало вечорам певної осмисленості та майже сімейного затишку.
Пощастило їй з Леонідом!
Хоча розмов про спільне майбутнє він не вів, про РАЦС не розмовляли, і, судячи з усього, Тетяна розуміла, що «чоловік» у неї тимчасовий.
Часто він говорив про те, що його можуть і далі перевести по службі, а куди — він не знає.
І ось тільки Льошка, син Тетяни, дратував Леоніда. Тетяна це помічала. Як тільки Леонід бачив її Льошку, робив зауваження:
– Знову у тебе шкарпетки з ніг з’їхали! Як можна так ходити? Підтягни!
Або
– Дивися, насмітив! Не чіпай, Таню, нехай сам ганчірку візьме, та витре. Чого ти за ним ходиш? Дорослий же…
І в Льоші завжди щось було не так. Або бруд на шиї, або волосся розпатлане.
Тетяна завжди ставала на бік Леоніда, дорікала, сварила Льошку, змушувала виправити те, що помітив Леонід.
А Леонід потім сердився й на Тетяну, вважаючи, що вона не виховала сина, не навчила того, чого мала б давно навчити.
Тетяна відчувала свою провину, терпіла все, погоджуючись із тим, що так воно й є — не виховала.
А в душі Леоніда від цього зростала впевненість, що розлучитися з Тетяною буде легко, бо вона й зараз розуміє, що не дуже-то гідна такого, як він. Та й син у неї нікудишній…
Таке собі співіснування у вагоні. Ніхто нікого не ображає, всі, начебто, допомагають одне одному, виправляють незручності, але скоро поїзд зупиниться, і вони розлучаться без жалю, попрощаються на пероні.
Льошка, з одного боку, ставився до Леоніда насторожено, а з іншого — його тягнуло до чоловіка. Йому було цікаво дивитися, як той майструє, як ремонтує речі в будинку. Навіть як голиться або миється у ванній,— теж цікаво. Практично це був перший чоловік у його житті.
Він не називав його ніяк, ні на ім’я-по батькові, ні дядьком. Вживав невизначені звернення: «Там дядько Гена не може додзвонитися. Що йому сказати?» або «Мама веліла залишити їй ключ, свій вона мені віддала».
Незабаром Леонід навіть звик до того, що Льошка завжди десь поруч, завжди спостерігає. Він обертався, робив якесь зауваження на кшталт: «Іди штани переодягни», — і Льошка беззаперечно виконував наказ, а потім знову з цікавістю стежив за чоловічими справами.
Одного разу він саме так спостерігав, як Леонід перебирає рибальські снасті, готується до риболовлі.
– А що, Таню, давай і малого візьму. І вудочка у нього є.
Тетяна з радістю погодилася.
А Леоніду саме цього разу риболовля дуже сподобалася. Льошка з собачим виском зустрічав кожного малька, вів їхній рахунок, витріщивши цікаві оченята, слухав байки Леоніда, розкидав підгодовування, бігав за рибальськими снастями.
Леонід став і потім брати його з собою.
Час минав. Так і жили. Тетяна з полегшенням зітхала, коли Леонід не чіплявся до Льошки, а Леонід вже й звик, став менше чіплятися.
Але ось сталася неприємність – у Тетяни розболівся живіт. Кілька днів вона терпіла, не хотіла йти до лікарні, продовжувала ходити на роботу, хоч нічого вже й не їла, почорніла обличчям.
– Іди вже до лікарні, чого мучишся, – говорив Леонід, – Хто знає…
– А ти тут як же? А Льошка?
– Його визначай, думай, куди. Може, до Валентини.
– Може ти з ним залишишся!
– Ну, вже ні. Не треба на мене чужих дітей вішати!
Валентина була близькою подругою Тетяни. Вона й забрала Льошку до себе, до своїх дітей, приблизно такого ж віку. Леонід залишився сам. Тетяну прооперували. Приходити до тями після операції їй довелося довго.
Леонід прийшов її провідати. Соромився своєї сентиментальності, швидко йшов коридором, весь час думав, що все-таки прийшов даремно. Хто вона йому – так, тимчасова співмешканка.
Вона лежала, відвернувши голову від нього до вікна.
– Ну, чого ти тут? – Леонід відчував, що жінки в палаті його слухають, було ніяково.
– Все добре? – голову не повернула.
– Додому скоро? А то там вже й холодильник порожній.
Таня завжди сама приносила продукти з магазину, Леонід лише давав гроші.
– Льоня, – вона обернулася, – Іди, будь ласка. Збирай речі й іди. Досить уже, пожили.
Він аж відсахнувся від таких слів.
– Це як це – йди?
– Так. Не треба нам з тобою жити. Все одно нічого доброго не буде. Мені з Льошкою вдвох буде добре. Чуєш? Йди.
Він не знав, що й відповісти. Тому встав з ліжка, обтрусив собі коліна, ніби там могло бути сміття, сказав не до ладу.
– Ну добре, одужуй тут.
Уже в дверях буркнув «До побачення» всім і вийшов.
Спочатку розлютився. Він зірвався з роботи раніше, ледве домовився зі зміною, щоб встигнути приїхати до неї сьогодні в години відвідувань, а вона…
І стільки зробив для них! Для неї, для Льошки, а на знак подяки почув – йди геть. Але чим більше він крокував вулицями містечка, тим більше заспокоювався.
І ноги понесли його не до додому, а до Валентини, де в ці дні мешкав Льоша. Він увійшов в стару арку, обходячи весняну розмиту багнюку, і раптом чітко почув голос Льоши з двору. Він голосно розмовляв з кимось, лаявся.
– Чого це немає? У мене є тато! Знаєш, який він?! Він ось таку рибу зловив одного разу, – і Леонід згадав свою розповідь на риболовлі, жваво уявив розмах рук Льошки.
– Він такий! У нас праска взагалі не працювала, а він розібрав її по гвинтиках і замінив там усе з іншої праски, і праска тепер, знаєш, краще за всі праски прасує.
А знаєш, яку м’ясорубку він зробив? Ні у кого таких немає! Вона так легко м’ясо крутить… А знаєш, який він добрий… Він мене й не шльопнув жодного разу. Він мамі квіти дарує…
Леонід завмер. Ох, вигадує хлопчисько! Втім, адже це й справді так… праску, та й м’ясорубку, він не ображав… та й квіти Тетяні колись дарував – все правда.
У житті з Леонідом траплялися різні пригоди, але в таку він потрапив уперше. Стояв за рогом і думав – що ж тепер робити?
І здавалося Леоніду, що він розмовляє з кимось іншим, знайомим з дитинства, ніби – з ним самим, але зовсім несхожим на його сьогоднішнього.
Перший говорив: «Дурень ти, Льоня! Біжи, а то знову затягне сімейне болото, повісиш собі на шию чужу дитину».
А інший, другий, ніби сперечався з цим першим: «Хапай, Льоня, хапай таку жінку з готовою дитиною. Де ти ще таке щастя знайдеш? Хто тебе, дурня, ще ось так полюбить?»
Цей перший був сильним і цинічним, таким звичним і зрозумілим. А другий був таким складним – він ворушив душу, виводив її з задушливого містечка, затьмареного суєтою життя. Перший з іронією малював образ Тетяни – смішної й розгубленої, що метушиться у тісноті своєї квартири.
А другий показував жінку, яка вміє кохати, жертвувати, жінку, що чекає захисту.
Льоня стояв за рогом, слухав віддалені голоси дітей і вагався – вийти у двір, піти за сином чи розвернутися й піти – збирати речі, переїжджати в гуртожиток.
Той, другий, підштовхнув. Леонід ступив у двір:
– Льошка, збирайся, додому підемо.
А наступного ранку вони прийшли до палати вдвох. Леонід поправляв халат на Льошці, показував їй каструлю, говорив, що вони наварили супу і принесли їй.
Тетяна посміхалася, гладила Льошці руку, давала вказівки, просила почекати і обіцяла – скоро бути вдома.
Вони вийшли на вулицю. Леонід натягнув шапку на Льошку
– Хлопче, а що, якщо я одружуся з твоєю матір’ю?
Льошка швидко підняв на нього свої світлі очі, а потім знизав плечима.
– Гаразд… Я не проти. А вона погодиться?
– Ось і не знаю. Напевно, мені треба дуже постаратися. Допоможеш?
Льошка кивнув.
