Ця трагедія сталася за день до того, як Поліна вирушила до міста на навчання. У їхньому селі стався нещасний випадок: у Сашка Кругленка дружина задих..лася від чадного газу в лазні. Врятувати її не вдалося. І він залишився сам із маленьким синочком на руках.
Ігорку було всього півтора року.
У дуже поганому настрої після того, що сталося, Поліна поїхала на навчання, вважаючи це поганим знаком. Та й яка з неї студентка?
Сільську школу закінчила аби як, четвірки ставили з жалю, хоча знання були слабкі. Навчання їй не давалося.
Але з села дали направлення: комусь до інституту, комусь до технікуму. А їй — до медичного училища. Сама, мовляв, кульгава, нехай і вчиться на фельдшерку.
А то Віра Іванівна вже літня, скоро на пенсію, Поліна замінить. Училище закінчить, стажуватиметься з Вірою Іванівною, і новий фельдшер готовий.
Приїхала в місто, вступила з великими труднощами. Та й взяли її, бо ж з направленням. Дали їй гуртожиток. Спочатку всіх студентів відправили на колгосп, а її ні, через ногу. Дівчина кульгала з дитинства, ногу зламала, коли маленькою зірвалася з черешні, а вона не зрослася як слід.
Поліну залишили при училищі, мити вікна, двері. Готувати аудиторії до навчального року.
Вечорами після досить виснажливої роботи Поліна гуляла містом, милувалася яскравими вітринами, широкими вулицями, височенними будинками. Потім почалися заняття.
Проблема за проблемою. Поліні було важко, доводилося зубрити ночами, сусідки по кімнаті шикали на неї, що заважає їм спати.
І першу ж сесію вона провалила. Та й далі вчитися не захотіла, розуміла, що не впорається. Перед селянами було соромно, що не виправдала довіру. Тому туди вона вирішила не повертатися. Треба хоч якусь спеціальність для початку отримати.
З гуртожитку її виселили, щоправда, дали час знайти інше житло, адже не можна ж виганяти на вулицю взимку.
У цьому місті була невелика кондитерська фабрика, туди її й взяли прибиральницею у цех. І місце в гуртожитку знайшлося в кімнаті на п’ятьох. Але Поліна раділа, що все владналося. Треба тільки якось повідомити мамі з татом.
Вона написала листа, пояснила ситуацію, сказала, що знайшла роботу, зарплата в неї тепер є, нехай не хвилюються. Мама надіслала у відповідь слізний лист: повертайся, мовляв, назад. Але Поліна не поїхала, та й кохання у неї трапилося несподівано.
Їхній електрик, Борис, придивлявся до дівчини. То пожартує, то за руку щипне, і нарешті запросив на побачення. Дівчата в кімнаті на диби:
– Не думай навіть! Цей Борис вже скількох дівчат змінив, і на жодній не одружився.
– Ну і нехай, – відповідала Поліна. – Мені хоч такий наречений. Я його любитиму, по-справжньому.
Так і забрав він її до себе. Квартира своя з мамою на двох. Спочатку, щоправда, мами не було. Вона у своєї сестри проживала, а потім Борис привіз її. Частково паралізованою вона виявилася.
– Ось, Поліно. Ти вчилася в медичному, допоможеш мені з мамою.
Поліна не відмовила, звичайно, допоможе. Адже вони майже сім’я. Вона доглядала за жінкою. Зранку нагодує сніданком, на обід залишить суп і чай у термосах біля ліжка, а ввечері біжить додому. Заходить до хворої, нагодує, змінить постільну білизну.
Борис ні в чому не брав участі. Іноді посидить з матір’ю ввечері, поговорить про життя і подивиться телевізор. Поліні особливо не дякував. Так іноді купував якусь кофтинку або дешеві сережки.
А незабаром почав зникати. Приходив пізно, по суботах іноді й взагалі не з’являвся.
Мама лаяла його, Поліна мовчала, плакала потайки і вже розуміла, що він ніколи на ній не одружиться. А через два роки мама Бориса пішла з життя. Він поховав її і попросив дівчину виселитися. Доглядальниця йому більше не потрібна, а кохання, мовляв, не склалося.
Так вона й повернулася до свого рідного села. Жінки дивилися на неї скоса: нагулялася в місті, на фельдшера не навчилася, чим займалася, незрозуміло.
Батько, щоправда, швидко всім заткнув роти, а саму Поліну ледь не від..пцював, коли вона повернулася з маленькою валізкою та мізерними грошима. Назвав її розпусною, а мати жаліла дочку.
Вона завжди її жаліла, і за кульгавість, хоч і малопомітну, і за непривабливу зовнішність. Не буде Полі щастя в цьому житті. Ось у всіх дочки якими красунями виросли, всіх розібрали, жодна не залишилася незаміжньою.
Віра Іванівна покликала Поліну до себе помічницею, мити й прибирати, прати й прасувати рушники. Вона не відмовилася. Цілими днями там і пропадала у фельдшерському пункті.
А якось увечері приходить додому, а у них Сашко сидить із синочком на колінах. Чаї розпивають.
Вона привіталася, а Сашко аж підвівся, щоб простягнути руку. Ігор зіскочив з колін і подивився на неї своїми сумними очима, аж серце защеміло.
— Сідай, Поля, — сказала мати. — Випий чаю та поговори з Сашком. Він прийшов тебе сватати, донько.
– Тихо, матір! – прикрикнув батько. – Нехай сам розповідає, наречений, теж мені!
Він стояв у дверях, потім вийшов на ґанок і двері прикрив. Мати теж пішла у сіни, щоб не заважати.
Сашко шумно відпив із великої чашки і заговорив:
– Я ось що думаю, Поліна. Ти одна з міста повернулася, значить, не склалося у тебе там. А я за ці роки з дитиною втомився. Він хлопчик слухняний, та жіночої руки не вистачає.
Заробляю я на тракторі добре, тобі працювати не доведеться. Господинею будеш у моєму домі, та нянькою для малюка. Я не ображу, якщо ти станеш хорошою дружиною, і не буду дорікати тобі за минуле.
– А яке таке минуле? – з образою сказала Поля. – Я була доглядальницею в одного такого ж, та ще й працювала. Він теж обіцяв одружитися. А як у нього мами не стало, так я й виїхала. Кохання у нас не вийшло.
– Ну, давай без цих подробиць. Я ж сказав, що не буду дорікати. Було-не було, це твоя справа. А я одружуся, приведу додому господиню. Погодься, адже ти все одно тут не вийдеш заміж. У нас же немає наречених у цій місцевості.
І тут до неї раптом підійшов Ігор, притиснувся до колін і каже:
– Тато сказав, що у мене скоро буде мама. Ти моя мама?
Серце Поліни затремтіло. Вона погладила його по голівці, подивилася Сашку в очі і сказала, що подумає. Вони пішли, а батьки й почали гаряче обговорювати: виходити чи не виходити за цього Сашка.
– Чоловік-то він справний, працівник хороший, – говорив батько. – Тільки от чи не розпускає він руки? Бачив я його напідпитку пару разів, інша людина, злидень.
– Так і прикладається до чарки з горя, – заступилася мати. – Одружиться, за розум візьметься. Хто зараз не вживає, Іване?
Говорили до півночі, і нарешті вирішили, що Поля нехай сама вирішує, як їй жити. Вона не спала всю ніч, згадувала Ігорка, його жалісливі оченята, шовковисту голівку. Потім образ Сашка постав перед нею, наче наяву.
Чоловік він цікавий, хоч і старший за неї на десять років. Але статний, м’язистий. А з обличчя воду не пити, але й не страшний. У неї самої невеликий шрам на обличчі — все після того самого падіння з дерева. Не красуня.
Поліна думала тиждень, а в суботу прийшов Сашко з Ігорком і попросив доглянути за хлопчиком. Дитячий садок при клубі закритий, а йому треба в поле. Справа термінова. Ввечері він з’явився втомлений. Мати налила йому суп, дала шматок хліба. Він поїв і дивиться на Поліну, чекає відповіді.
Вона погодилася, тримаючи Ігорка за руку. Так хлопчик і не відходив від неї ні на крок весь день.
Весілля було скромним. Жінки пошепотілися по селу, та й замовкли. А що тут скажеш? Дитині потрібна мати. А крім Поліни й вибрати нікого. Молоді всі розлетілися хто куди, а ті, що старші, самі заміжні.
І почалося у неї нове життя! Спочатку все в хаті перемила, перечистила. Одного прання вистачило на три дні. Піч білили вдвох. Підлогу відшкребла щіткою, вікна перемила. Чистота, свіжість. У хлопчика своя кімнатка, у них із Сашком своя.
Спочатку Поліна соромилася його, але він привчив її і до своїх ласк, і до слухняності. Правда, якось сказав:
— Я, Поля, однолюб. Любив тільки Наталю. Її ніхто не замінить у моєму серці, але якщо будеш хорошою матір’ю моєму хлопчику, віддячу тобі вірністю і відданістю.
Вона промовчала. Клубок у горлі заважав говорити. Вона не мати, а мачуха. Але Ігорка любитиме, як рідного. А там, може, і своя дитинка народиться. Але не народилася. Не дав Бог.
– Травма у тебе, може, від цього? – сказав їй чоловік, а вона розплакалася.
Заспокоювати не став, грюкнув дверима і пішов кудись. Повернувся після півночі, ледве ноги тягнув. Був грубий, підняв на неї руку за те, що не дочекалася і лягла спати.
Вона втекла до синочка, з ним і переночувала. А вранці прокинувся Сашко, понурий від похмілля. І на роботу поспішив, навіть не поївши. Поліна йому з собою завернула.
Увечері пробачення просив. Обіцяв не допускати такого.
Так і жили вони сім’єю. Виріс Ігор, ой, який красень! Після школи відслужив в армії, повернувся додому. Матір схопив на руки і від автобусної зупинки до дому так і ніс. Сашко ледве встигав за ними. Всі ці роки вона писала йому листи, батько ж відмахувався лише дописами.
А незабаром син поїхав до міста. Спочатку на навчання, отримав диплом. А потім хлопцеві взагалі пощастило! Він потрапив у бізнес.
Батько його друга взяв їх обох до себе на роботу. Ігор міцно став на ноги, купив велику квартиру на набережній, відкрив власну справу.
А ось Поліна втратила всіх. Спочатку пішли батьки: мама, а через рік — батько. А незабаром і Сашко. Він не був старим, йому ще не виповнилося й шістдесяти. Але серце не витримало.
Вона згадувала своє життя з ним. Ні, він вживав мало й рідко. Тільки коли таке траплялося, він все ж піднімав на неї руку.
Один раз вона з Ігорем до батьків втекла, хлопчику тоді років п’ятнадцять було.
Прийшов вранці, у ногах валявся. А син і сказав: не підемо ми, мовляв, до тебе. Злий ти. З тих пір такі витівки стали рідко траплятися. Ну, може, раз на рік, а то й рідше. Поліна не рахувала.
В інший час він був турботливим. Великої любові вона від нього не відчувала, а от повага була. Не враховуючи цих поодиноких випадків. Так і прожила своє життя. А тепер зовсім одна залишилася.
***
Сидить біля віконця, сумує. А тут до будинку під’їжджає машина. Ігор! Та не сам, з дівчиною. Привіз познайомити.
– Ось, мамо, це Міла. Ми подали заяву. А тебе забираємо до себе. Нема чого тобі тут одній у селі сидіти.
Дівчина присіла поруч і теж почала вмовляти. Квартира велика, всім місця вистачить.
Ось сидить Поліна тепер і думає: а що робити з будинками? Батьківський дім, та цей?
А! Нехай Ігор вирішує, а вона поїде до них. Нове життя, новий виток. Дітки підуть, вона буде доглядати. Така доля, такий план, все життя доглядати за кимось.
Але хіба це не щастя, коли в родині мир і спокій. І з таким сином, як Ігор, як за кам’яною стіною!
