Я вже давно не ходжу. Так сталося і з цим вже нічого не зробиш. Це була випадковість, нещасний випадок – аварія, яка поділила моє життя на «до» та «після». В мене була дружина, двоє дітей та старенька матуся. Я був єдиний, хто забезпечував родину, але неходячий й того не міг.
Дружина два роки розривалася між мною, дітьми, роботою та хатніми справами. Два роки вона робила все, що було в її силах, а потім здалася та пішла. А я залишився зі старенькою та дітьми-підлітками, які не захотіли мене залишати без допомоги.
Я довго думав, щоб я міг такого робити, щоб забезпечити себе та своїх дітей. Я мав досить незвичне хобі – робив невеличкі дрібнички зі шкіри. Тому вирішив спробувати зробити жіночу сумку та за можливості продати хоч за якісь гроші. Я такого ще не робив, тому на перший виріб я витратив дуже багато часу, а результат був кострубатий. Працював далі, кожного дня, ще й ще і зміг набити руку.
Попросив дітей допомогти мені продати свій товар. Дочка вирішила, що найкраще робити це через соцмережі. Діло потроху йшло, але продажі біли невеликі та й ціну я ставив мінімальну. Гроші покривали витрати та дещо залишалося на їжу, але навіть це було краще ніж нічого.
Якось дочка розповіла про ярмарок у місті поряд й запропонувала відвезти туди кілька моїх дрібних виробів. Я дуже не хотів, аби діти їхали одні, але все ж таки погодився. Ввечері в день ярмарку вони приїхали неймовірно щасливі. Сказали, що все продали дуже швидко, а якась жінка дала свій номер і попросила автора передзвонити.
Виявилося, що вона працює з іноземним дизайнером, який помітив мою роботу і запропонував працювати з ним. Хто б мені сказав, що таке можливо, то я б ніколи не повірив. Але це був мій шанс, яким я користався. Тепер маю невеличку майстерню, де виготовляють зі шкіри сумки, гаманці, ремені та купа інших аксесуарів та спорядження. Тому не дозволяйте собі опускати руки попри всі негаразди.
