Ми прожили із чоловіком разом 21 рік. З них мешкали 15 років за кордоном. Жили й у горі й у радості, не добре й непогано, всяке бувало. Я відчувала, що мене чоловік не любить, але була дурна та наївна.
Я щиро вірила, що якщо чоловік живе з жінкою, то він її любить, що інакше й не може бути. Я сама винна в тому, що чоловік знайшов собі іншу жінку. Я його дуже любила, тому мені так важко це зараз пережити.
Вже три роки тягнеться все це і не закінчується. Він знайшов жінку на Батьківщині , вона швидко розлучилася зі своїм чоловіком, і тепер вони хочуть з’їхатися, щоб жити разом.
Не знаю, чи можна побудувати щастя на нещастя іншої людини, але я досі не можу змиритися з цим. Тим більше, що він все ще живе з нами в одному будинку, з ним постійно передзвонюються, не ховаючись навіть від дітей.
Мене зрозуміє тільки той, хто пережив такий жах, який я зараз переживаю – це повільна смерть. Коли відчуваєш, як від цього кров у венах застигає, і ти не можеш себе відірвати від ліжка. Це страшно.
Звичайно, я поводилася всі ці роки не найкращим чином, я визнаю свою провину. Тепер розумію, що треба було просто відвернутися і нічого не говорити, але це важко зробити.
Головне, що діти зі мною, ми дбаємо один про одного. Ось тільки він ще не дає дихати та жити спокійно. Приходять додому його друзі, які йому допомагали та радили у всьому.
Ще вона дзвонить постійно. Вони всі почуваються переможцями. Впоралися з маленькою беззахисною жінкою, а я не знаю, як далі жити… От як мені далі жити?
