Я виховувала сина і доньку одна ось уже 10 років. Я ніколи б і подумати не могла, що на вигляд сильний і здоровий чоловік вийде погуляти з собакою, а додому вже не повернеться, але часу на горювання в мене не було.
Потрібно дітей на ноги ставити і мамі допомагати. Вона ж мене самотужки ростила і нічого. Впоралася. Зв’язок між мною і мамою завжди був надзвичайно сильним. Ми були не просто родичками.
Ми були вірними подругами. Я знала, що мама завжди підставить плече в разі чого і вона намагалася не падати духом, навіть попри пристойний вік. Так уже вийшло, що народила вона мене пізно.
Хоча й жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Але фінансове становище сім’ї залишало бажати кращого. Мене скоротили на роботі, і я прийняла для себе непросте рішення. Треба виїхати на заробітки.
У душі вона сильно мучилася, бо треба було б залишити стареньку маму одну з дітьми. Буквально за місяць до від’їзду на заробітки мама впала зі сходів. Миттєво було викликано швидку допомогу.
Медики перевірили її і не запідозрили нічого критичного. Однак прописали суворий постільний режим. Я вирішила скасувати поїздку і залишитися з мамою, але та переконала мене все ж таки поїхати.
Із важким серцем я сідала в літак. Ніби відчувала, що станеться щось дуже погане, але постійно відганяла такі думки. Я працювала на заводі. Робота забирала багато часу, тож із мамою говорила рідко.
Старенька запевнила, що з нею все добре. Онуки допомагають як можуть. Так я пропрацювала майже шість місяців. Я була дуже рада, що вдалося назбирати деяку суму і відвезти її додому.
Думала, що приїду і найму мамі хорошу доглядальницю або сусідам заплачу за допомогу. Я вже попрощалася зі своїми тривожними думками, але доля наздогнала і жорстоко змусила прийти до тями.
Подзвонив мій 19-річний син і сказав, що бабусі не стало. Я не пам’ятала, як прилетіла додому. Як проводила улюблену маму в останню путь. І хоча діти заспокоювали мене, казали, що бабуся була старенькою, я не хотіла вірити.
Не встигло й дев’ять днів стукнути, як діти м’яко поцікавилися, що тепер буде з квартирою. Тільки я поки що не могла про це думати. Запитання не здивувало і не насторожило мне. Хоча мало б.
Якось я зустріла сусідів, які були дуже злі. Вони розповіли, що це мої діти довели мою матір. Виявилося, що мама просила про допомогу, щоб її відвезли до лікарні, а вони нічого не робили.
Діти одразу поникли, нервово переглядаючись між собою. Деякі сусіди теж підтвердили, що намагалися достукатися до квартири мами. Тільки діти говорили, що все нормально.
У наступні кілька годин кожен представник родини збирав речі. Я поверталася на роботу з кордон, а діти йшли світ за очі. Я не могла повірити, що виростила таких монстрів.
Вони чекали, поки їх рідна бабуся повільно йде в інший світ, щоб отримати квартиру. Діти намагалися виправдатися, але я не збиралася прощати цих невдячних монстрів.
