– Які гроші? У мене немає ніяких грошей! – одразу почала виправдовуватися мати.
Олена важко зітхнула й переступила з ноги на ногу. Ця розмова з першої ж секунди пішла зовсім не так, як вона собі уявляла.
– Мамо, давай без цього, я ж серйозно. Мені скоро вступати, через пару тижнів приймальна комісія закінчує приймати документи. Я повинна розуміти, чи вистачить відкладених грошей на навчання, чи вже зараз шукати постійний підробіток і дізнаватися про розстрочку.
Олена Дмитрівна завагалася, потім незадоволено скривилася й відвела погляд.
– Слухай, ну ти прямо ніби з Місяця впала. Про які відкладені гроші взагалі йдеться? Я не знаю ні про які гроші.
Олена уважно подивилася на матір. Спочатку їй здалося, що це черговий дурний жарт. Валя, наприклад, любила дражнити молодшу сестру, а мати часто її підтримувала. Але зараз Олена Дмитрівна не посміхалася.
– Мамо, ну досить, це не смішно. Я про бабусині гроші і про все, що віддавала тобі на дні народження та свята. Ти сама казала, що складаєш їх на окремий рахунок до мого вступу до університету. Це не тема для жартів. Де мої гроші?
– Та я тебе чую, чого розкричалася! Грошей немає. Справді немає.
Олена відступила на пару кроків і сіла на диван.
– Як це — немає? Бабуся залишила їх мені. Потім ти сама запропонувала складати туди все, що мені дарують. Я навіть гроші, які заробила влітку, віддала тобі. Ти обіцяла нічого не чіпати, а ще й додати.
Олена Дмитрівна роздратовано скривилася.
– Ну то треба було краще вчитися! Отримала б високі бали й вступила б на державне фінансування. Хто тобі винен, що безкоштовне навчання не світить?
Олена різко підвелася.
– А коли мені було вчитися? Ви з Валею весь минулий рік залишали дітей на мене. Я після школи не готувалася до іспитів, а забирала племінників, годувала їх, гуляла з ними і чекала на сестру. Валя то на побаченні, то з подругами, то ще десь. А якщо я відмовлялася, ти перша казала, що родині треба допомагати.
– Не перебільшуй. Ніхто тебе силою не змушував.
– Звісно. Тільки якщо я казала, що у мене немає часу, ви обидві виставляли мене егоїсткою. Я сідала за підручники вночі й терпіла це лише тому, що знала: якщо не вступлю на бюджет, у мене є гроші на платне навчання. Куди ви їх поділи?
Олена Дмитрівна замовкла. Потім переступила з ноги на ногу й буркнула:
– Валі я їх віддала. На їхнє весілля з Колею.
Олена завмерла…
Три місяці тому старша сестра вийшла заміж удруге. Весілля влаштували шикарне: ресторан, ведучий, фотограф, дорога сукня, близько п’ятдесяти гостей. Тоді Олена Дмитрівна всім розповідала, що витрати взяв на себе Коля та його родина.
– Ти ввіддала всі мої гроші?
– Не всі. Його батьки дали менше, ніж обіцяли. А ресторан уже замовили, сукню купили, аванси внесли. Треба було швидко вирішувати.
– І ти вирішила взяти мої гроші?
– А що я мала робити? Зривати весілля? Валі й так нелегко з двома дітьми. Вона нарешті зустріла нормального чоловіка. Треба було все влаштувати по-людськи, щоб перед його родичами не було соромно.
Олена дивилася на матір і не впізнавала її.
– Тобто моє навчання в інституті можна відкласти, а весілля Валі — ні?
– Не драматизуй. Ти молода, у тебе все життя попереду. Не вийде вступити зараз — попрацюєш рік, накопичиш і спробуєш знову. Можна вступити на заочну форму навчання.
– Чому ви хоча б не запитали мене?
Олена Дмитрівна посміхнулася.
– Тому що ти б відмовила.
– Звичайно, відмовила б! Це ж мої гроші на освіту!
– Ось бачиш. Рідній сестрі допомогли, а ти поводишся так, ніби тебе обікрали чужі люди. Гроші ще заробляться. Не можна бути такою черствою через папірці.
Олена відчула, як сльози навертаються на очі. Перед нею одночасно постали вечори з племінниками, скасовані заняття та обіцянки матері не перейматися через оплату.
– Поки Валя влаштовувала своє особисте життя, я сиділа з її дітьми й марнувала час на підготовку. А потім ви ще й мої заощадження віддали їй на весілля. Ви мене просто використали.
– Досить влаштовувати сцену. Ніхто тобі життя не зіпсував.
– Я вас не пробачу, – тихо сказала Олена. – Ні тебе, ні Валю. Ніколи.
Вона пішла до своєї кімнати й зачинила двері на замок. Мати ще кілька хвилин ходила коридором, вимагала припинити істерику й називала дочку невдячною, але Олена не відповідала.
На столі лежали роздруківки з сайту інституту: вартість навчання, терміни оплати, перелік документів. Ще вранці все було просто: якщо балів не вистачить на бюджетне навчання, вона використає заощадження. Тепер платити не було чим.
Олена кілька разів перерахувала суму першого внеску. Навіть якщо терміново влаштуватися на роботу, за ті тижні, що залишилися, стільки не зібрати.
Найбільше дратувало інше: весь останній рік вона мирилася з тим, що підготовка постійно відходила на другий план, бо вважала гроші своєю підстраховкою. Виявилося, що ніякої підстраховки вже давно немає.
З того дня життя в квартирі перетворилося на мовчазну битву. Олена майже перестала розмовляти з матір’ю, не сідала за спільний стіл і відповідала лише на найнеобхідніші запитання.
Олена Дмитрівна спочатку намагалася достукатися до доньки, потім сама образилася й почала скаржитися на її невдячність.
Того року Олена так і не вступила до інституту. До вступу на державне фінансування не вистачило кількох балів, а на платне навчання грошей не було.
Замість студентського квитка довелося оформити робочу медичну книжку. Олена влаштувалася офіціанткою в кафе в центрі міста, а вечорами та у вихідні мила підлоги в торговому центрі.
Після першої роботи вона майже відразу їхала на другу і поверталася додому пізно. Було важко, але тепер вона точно знала, заради чого працює.
Кожну зарплату дівчина відразу ділила на дві частини. Трохи залишала на проїзд, їжу та обов’язкові витрати, а все інше перераховувала на власний банківський рахунок. Новий одяг вона майже не купувала і відмовлялася від зайвих витрат.
Через три місяці накопичень вистачило на заставу та перший місяць оренди. Олена знайшла маленьку кімнату на околиці міста. До роботи доводилося їхати довше, зате вона могла дозволити собі цю оренду.
Про переїзд Олена не сказала матері.
Одного разу Олена Дмитрівна пішла з дому у своїх справах. Олена склала одяг, документи, книги та особисті речі у дві старі валізи, залишила ключі на тумбочці й зачинила за собою двері…
…Телефон майже відразу почав розриватися від дзвінків. Мати то вимагала повернутися, то плакала, то звинувачувала дочку в тому, що та руйнує сім’ю заради грошей.
Валя теж дзвонила. Спочатку вона обурювалася через те, що матір покинули, а потім, ніби нічого не сталося, попросила знову посидіти з дітьми.
Олена нічого не відповідала. Вона внесла номери матері та сестри до чорного списку, а слідом за цим заблокувала родичів, які почали писати на їхнє прохання. Нових суперечок їй більше не хотілося…
Минув рівно рік. Майже весь цей час Олена працювала без нормальних вихідних і відкладала все, що могла. Тепер усі зароблені гроші лежали на її особистому рахунку, до якого ніхто інший не мав доступу.
До наступного літа грошей вистачило на перший рік навчання. Результати минулорічних іспитів дозволяли подати документи на заочну форму навчання.
Олена подала документи і через кілька тижнів побачила своє прізвище в наказі про зарахування.
Коли їй видали студентський квиток, вона довго тримала його в руках. Рік тому їй здавалося, що ця можливість зникла разом із заощадженнями.
Навчання давалося нелегко. Олена продовжувала працювати, читала лекції після змін і виконувала завдання пізно ввечері. Це було зовсім не те спокійне денне студентство, про яке вона мріяла ще в школі. Але кожен оплачений семестр тепер залежав лише від неї.
Мати кілька разів намагалася зв’язатися з дочкою з чужих номерів, просила забути минуле і повторювала, що рідних не можна викреслювати зі свого життя через гроші.
Валя теж намагалася зв’язатися, але про повернення витраченої суми не згадала жодного разу.
Олена більше нічого від них не чекала. Вона не вимагала повернути гроші й не збиралася знову з’ясовувати стосунки.
А сім’я… Сім’ї у неї більше не було…
