Мама народила Свєтку, мою рідну сестру, коли мені виповнилося 6 років. Не можу сказати, що до її народження вона особливо балувала мене своєю увагою, а після появи в нашій родині другої дитини взагалі втратила до мене інтерес.
Нічого дивного. Звичайна історія. Я, ставши дорослою, часто чула подібні історії. Мама народила мене в 17 років, а хлопець, дізнавшись про її стан, одразу ж поїхав.
Мама щойно закінчила школу, звичайно, їй було не до мене. Вона сама ще була дитиною. І їй, як і будь-якій дівчині, хотілося ходити на танці та в кіно, а не займатися істотою, яка вічна кричить та брудними пелюшками. Її можна зрозуміти…
Але ж і я не була винна у своїй появі на світ.
Одним словом, мама бігала на побачення та в кіно, а я залишалася з бабусею, яка, загалом і виховувала мене, причому була не другою матір’ю, а першою. Справжньою мамою — турботливою, милою, розсудливою, коли потрібно — суворою, але незмінно доброю та великодушною.
Народження сестри Свєтки було для моєї мами зовсім іншою подією, відмінною від мого народження: усвідомленою і бажаною.
Мама вже була заміжня, у мене з’явився вітчим, коли мені виповнилося 5 років. Він мені навіть подобався: гарний, веселий дядько. Тоді він мені здавався дядьком, хоча насправді був зовсім молодим хлопцем.
Втім, вітчим майже не звертав на мене уваги: вони з мамою чекали на свою дитину! Мати насолоджувалася свої станом, чоловік носив її на руках. А бабуся, зрозумівши, що я в цій ідилії зайва, остаточно забрала мене до себе.
Ми жили з нею за містом, у старому будинку, збудованому ще її батьком. З великим садом і доглянутим городом, де для мене навіть звели гойдалку.
Бабуся вчила мене простим домашнім справам: топити піч, варити кашу, вирощувати огірки. Коли мені було 10–11 років, я вже цілком самостійно справлялася з господарством, якщо бабусі доводилося виїжджати на день. Вона, до речі, ще працювала — контролером у міському автобусі.
Виходячи, вона точно знала, що я зможу сама розпалити піч і зварити картоплю. Ввечері я ще й нагодую її, і таке траплялося. А вдень після школи я не бігала з однокласниками по селу, а встигала зв’язати собі шарф.
Цьому теж навчила мене бабуся, як і шиттю. Я й досі можу скроїти крутий костюм і пошити не гірше, ніж в ательє.
Мати навідувалася до нас у вихідні. І то не завжди приїжджала. Привозила якісь продукти й робила вигляд, що цікавиться мною — розпитувала про успіхи в школі. Незалежно від того, чи бачила вона в щоденнику п’ятірки чи двійки, мати завжди реагувала однаково.
Вона бурмотіла щось на кшталт: «М-м, молодець» або «Ну що ж ти так». А потім починала збиратися додому, ледь допивши чай із пиріжками, які бабуся спекла спеціально до її приїзду.
— Світланка зараз прийде з занять, треба з нею робити уроки, — виправдовувалася мама, якщо бабуся просила її затриматися.
— Нічого-нічого, — примовляла бабуся, погладжуючи мене теплою рукою по спині; вона чудово бачила мої сльози й образи, — ми з тобою теж не пропадемо. Ходімо ще чаю вип’ємо. Та поговоримо.
Я важко зітхала й тупотіла ногами разом із бабусею до столу, щоб допити охололий чай.
Про що ми говорили? Та ні про що суттєве не говорили. Бабуся згадувала своє дитинство, батьків, мого діда, який пішов з життя в результаті нещасного випадку, коли мамі, його дочці, ледь виповнилося 3 роки.
Здебільшого спогади були сумними, але бабуся навіть у них знаходила якісь світлі, а то й радісні моменти, а потім, переключаючись на нас, незмінно додавала: мовляв, нічого, проживемо.
Я вийшла заміж рано, у 20 років, і відразу ж поїхала до чоловіка в Київ. Так було зручніше вчитися, адже я вступила до інституту. Я сумувала за бабусею, і ми з чоловіком приїжджали до неї на всі свята та вихідні.
Привозили продукти, допомагали з ремонтом старого будинку, Льоша копав грядки.
Мій чоловік, Льоша, виявився вправним хлопцем, як казала бабуся. Він підняв їй похилений паркан, збудував новий ґанок. Він дуже прив’язався до старенької, а вона полюбила його — прямо як рідного.
На бабусині ювілеї ми, як правило, все-таки збиралися всією родиною. Приїжджали мама з вітчимом, Свєтка, ми з Льошкою… Але й за спільним столом мама поводилася так, ніби в неї була лише одна дочка, а я — далека родичка.
Вона не цікавилася ні моїм навчанням, ні нашим побутом. А бабуся, навпаки, завжди підкреслювала, як я їй дорога.
— Ось не стане мене, — казала вона під час таких посиденьок, — мій будинок, Анно,
перейде до тебе. Чуєш, Надіє? — зверталася вона до матері.
— Анні залишаю будинок. Вона знає, як з ним поводитися. А якщо захоче, нехай продасть.
— М-м, угу, — неохоче відповідала мати.
— А що ж дістанеться Світлані?
— Твоїй Світлані дістанеться ваша трикімнатна квартира, мабуть, не під парканом живе. Соромно було б! — докоряла бабуся своїй дочці.
Мама незадоволено відводила погляд і замовкала.
Коли бабуся пішла з життя (у мене тоді щойно народилася донька), похорон, як ви, мабуть, вже здогадалися, готували ми з чоловіком. Мати з вітчимом з’явилися лише на кладовищі, і то ледь не запізнилися. Жодної сльозинки не проронила моя матір і на мене, заплакану, дивилася з підозрою: чого, мовляв, так переживаєш?
На поминках посиділи пару годин і на тому все. Практично перше, що зробила мати, щойно минули сороковини, — пішла до нотаріуса, дізнаватися про спадщину. Ось даремно бабуся не написала заповіт! Марно сподівалася на порядність дочки.
І будинок все-таки дістався матері, бо мій чоловік заборонив мені з нею сперечатися. Нехай, каже, забирає, якщо остання воля покійної для неї — порожні слова. Ми й так проживемо.
Я, звичайно, обурювалася, навіть, грішне діло, хотіла подати до суду, але потім заспокоїлася — відступила. Якщо чесно, просто не було сил затівати судову тяганину: відхід бабусі неабияк мене підкосив, а тут ще й дитина маленька — мені було не до поділу спадщини.
У цьому ж будинку поселили Свєтку, яка на той час уже жила разом із якимось хлопцем. Ні сестра, ні її партнер, звичайно, не вміли вести господарство. А кожен, хто живе у власному будинку, знає, що це не дача: тут не тільки шашлики смажать і друзів приймають, тут треба постійно докладати зусиль.
Город швидко занепав, старі яблуні вирубали, щоб поставити мангал і стіл для тенісу. Криницю ніхто не чистив, і вона незабаром замулилася.
Коротше кажучи, дуже скоро сестрі з її співмешканцем набридло грати в дачників. До того ж, за розповідями матері, Свєтка страшенно боялася залишатися в цьому будинку сама, коли хлопець їхав на роботу: її весь час лякали якісь шурхоти та звуки, їй навіть ввижалися привиди.
Втім, привиди — це ще пів біди. Одного разу сестра справді ледь не потрапила в серйозну халепу. Сиділа ввечері сама, як раптом у вікно постукали.
Причому стукали не з вулиці, а з боку огородженого парканом саду. Дурна Свєтка, незважаючи на те, що злякалася, відсунула фіранку й почала світити ліхтариком у темряву: захотіла подивитися, хто там бешкетує.
А в неї … з мисливської рушниці. Дробом, одразу з двох стволів. Хто це зробив, дільничний так і не встановив. Швидше за все, випадкові перехожі. У селі рушниці були лише у трьох людей, але це були дорослі розсудливі чоловіки — тверезі, врівноважені. Загалом, злочинців так і не спіймали.
Але справа не в цьому. А в тому, що в Свєтку жоден дріб не влучив. Осколок скла ледь подряпав щоку — ось і всі поранення. Диво, просто диво!
Звісно, після того випадку сестра переїхала до міської квартири батьків свого співмешканця. Але мати й тут заявила, що не має наміру віддавати мені бабусин будинок: «Краще продам його!»
Я знову не стала влаштовувати скандал. І мати дала оголошення в газету. Жити в тому будинку, за її власним зізнанням, вона не хотіла та й не могла. І їй уже слідом за Свєткою там ввижалися якісь привиди.
Нібито вночі хтось намагався скинути на неї важку полицю з посудом. Вечорами лунали чиїсь стогони, речі самі рухалися, зникали гроші. «Твоя бабуся не хоче, щоб ми там жили! — одного разу заявила мені мати. — Стара відьма мене не любила!»
Я знизала плечима, а про себе подумала: «То за що їй тебе любити? А чого бабуся хотіла, про те тобі прямо говорила!»
Ціну за будинок призначили не надто високу. За задумом, його мали одразу купити дачники: місце вже дуже привабливе!
Але оголошення провисіло два роки, і жодного дзвінка. А мені за цей час кілька разів снилася бабуся, яка, як у дитинстві, гладила мене теплою рукою по спині й промовляла: «Не принесе їм добра вкрадена у тебе спадщина! Не наживуться вони на моєму будинку».
Так і стоїть досі наш із бабусею будинок занедбаним.
Мати не може його продати і категорично не хоче віддавати нам із Льошею.
Однак я впевнена: рано чи пізно я буду жити з родиною в будинку, який, хай і на словах, а не на папері, заповіла мені улюблена бабуся. І ще впевнена, що саме вона для мене його й береже…
