— Отже, люблячий сину. Твої речі вже у передпокої.
— У якому сенсі?
— У прямому. Геть з моєї квартири. Їдь до сестри, діліть її мільйони від продажу будинку та доглядайте за матір’ю разом!
Ігор здивовано моргнув, переводячи погляд з дружини на три величезні дорожні сумки, що стояли в коридорі, яких він одразу й не помітив.
****
— Ти заспокоїлася, Олено? — Ігор заглянув на кухню. — Все, відійшла?! Загалом, мама приїжджає в суботу. Підготуй кімнату, постели там свіжу постіль.
Оля вже знайшла покупця на будинок, тож мамі більше нікуди їхати. Треба забирати.
— Що? — Олена здивувалася. — Що ти щойно сказав, Ігоре?
— Ну а що такого? Оля продає будинок, а мамі потрібен догляд. Ми ж у місті живемо, тут і лікарі хороші, і приватні клініки. Ти ж зараз вдома, часу повно.
— Тобто твоя сестра продає будинок, який твоя мати їй подарувала, забирає всі гроші собі, а доглядати за старою бабусею повинна я? У своїй квартирі?
— Олено, не починай. Це моя мама, і вона у мене одна. А дружин може бути багато. Я син, мій обов’язок — подбати про неї.
— Чудово, — Олена підвелася зі стільця. — Отже, люблячий сину. Твої речі вже у передпокої.
— У якому сенсі?
— У прямому. Швидким кроком геть з моєї квартири. Їдь до сестри, діліть її мільйони від продажу будинку і доглядайте за матір’ю разом!
Ігор здивовано моргнув, переводивши погляд з дружини на три величезні дорожні сумки, що стояли в коридорі, яких він одразу й не помітив.
— Ти серйозно? — по-жіночому вискнув він. — Тридцять два роки шлюбу! Ти виганяєш мене через те, що я хочу допомогти матері?
— Так, Ігорю. Саме через це. Через твій абсолютний, непробивний егоїзм.
Ти вирішив, що можеш розпоряджатися моїм часом, моїм здоров’ям і моєю квартирою, навіть не запитавши моєї думки. Забирайся геть.
Олена підійшла до дверей, відімкнула замок і викинула сумки на сходову клітку.
Ігор, бурмочучи прокльони, вискочив слідом.
Олена закрила двері й зачинила їх на всі замки.
Через п’ятнадцять хвилин зателефонувала старша дочка.
— Мамо, привіт! Тато щойно дзвонив мені, він просто у сказі! Каже, ти викинула його речі у під’їзд. Що у вас відбувається?
— Відбувається те, Анно, що твій батько вирішив привезти свою маму жити до нас. Назавжди. Без моєї згоди.
— Бабусю? Але чому до вас? Вона ж живе у своєму селищі, а тітка Оля там поруч, за п’ятнадцять хвилин ходьби.
— Тому що тітка Оля вже знайшла покупця на бабусин будинок, — гірко посміхнулася Олена. — Адже бабуся оформила на неї дарчу два роки тому.
Твоєму батькові від цього будинку не дісталося взагалі нічого.
Оля забирає всі гроші собі, а бабусю звалює на нас під приводом, що в місті медицина краща.
— Ого… Нічого собі вони придумали. А тато що?
— А твій тато заспівав свою стару пісню: «Я син, я зобов’язаний, мама в мене одна, а дружин може бути багато».
Він навіть не запитав, чи вистачить мені на це сил.
— Мамо, але… Це якось не по-людськи…
— Ось саме, Анно! Я п’ять років не відходила від твоєї бабусі. Вона в.ирала важко, довго, я намагалася її лікувати, возила по клініках, витрачала всі наші заощадження.
Але насправді я просто продовжувала її агонію, змушуючи страждати і її, і себе.
Я досі не можу забути ті нічні крики, ті нескінченні уколи, підгузки…
Я фізично й морально виснажена, моє здоров’я підірване.
І тепер я маю присвятити решту свого життя тому, щоб доглядати за свекрухою, поки її дочка витрачатиме гроші від продажу будинку?
— Мамо, ти абсолютно права. Я тебе розумію і підтримую, це несправедливо. Але чому тато так уперся?
— Тому що він звик жити на всьому готовому в моїй квартирі. Йому легко бути благородним за мій рахунок.
Сам-то він і пальцем не поворухне, щоб доглядати за нею. Все лягло б на мої плечі.
Увечері до Олени приїхала молодша дочка, Марина. Вона привезла продукти і мовчки обійняла матір на порозі.
— Мамо, тато й на нас образився, — розповіла Марина, ставлячи на стіл коробку з тістечками. — Дзвонив мені сьогодні вранці, кричав, що ми невдячні, раз підтримуємо тебе, а не його.
Сказав, що ми зрадили сімейні цінності.
— Які цінності, Марино?
Цінності твого батька — це його особистий комфорт. Він прожив у моїй спадковій трикімнатній квартирі понад тридцять років, жодного разу не подумавши про те, щоб заробити на власне житло.
Усі ці роки він плив за течією, працював на пів ставки, а всі великі проблеми вирішувала я.
І тепер він вважає, що має право вказувати мені, кого я маю приймати у своєму домі?
— Але як вони взагалі планували цей переїзд? — запитала Марина. — Адже бабуся майже не ходить, їй потрібен постійний медичний догляд. Хто б цим займався?
Тато ж на роботі «втомлюється», а на вихідних їде в гараж.
— У тому-то й річ! — Олена хмикнула. — Твій батько планував благородно страждати лише на словах, а за його матір’ю доглядала б я.
На наймання доглядальниці у нас немає грошей, його сестра Оля ділитися мільйонами від продажу будинку не збирається.
Все лягло б на мої плечі.
Я б знову опинилася зачиненою в чотирьох стінах, доглядаючи за чужою мені людиною.
— Знаєш, мамо, — тихо промовила Марина. — Я повністю на твоєму боці. Ти своє відпрацювала.
Ти виростила нас, ти доглядала своїх батьків. Ти маєш право на спокійну старість.
— Дякую, донечко. Мені дуже важливо це чути. Завтра я йду до суду подавати заяву на розлучення.
— А тітка Оля тобі навіть не подзвонила? — запитала Марина, відпиваючи чай.
— Звісно, ні, — Олена знизала плечима. — Навіщо їй дзвонити? Вона знає, що я буду проти.
Вони з Ігорем все вирішили за моєю спиною. Думали, в суботу поставлять мене перед фактом: ось привезли маму, влаштовуйся.
Оля ж дуже практична, будинок матері вона переоформила на себе давно, ще коли бабуся була на ногах.
Ігор тоді промовчав, не захотів сваритися з сестрою.
А тепер Оля забирає гроші від продажу, а нам залишає проблеми.
«Кому горщмки, тому й хата» — це золоте правило, Марино.
І порушувати його я не дозволю.
— Тато завжди її боявся, — зауважила Марина. — Тітка Оля вміє ними маніпулювати.
— Так, вона завжди крутила ними, як хотіла. Але тепер ця лавочка закрита.
Нехай крутить ними, де хоче, але тільки не під моїм носом!
Наступного дня Ігор сам зателефонував дружині.
— Олено, нам треба поговорити як дорослим людям, — пролунав у слухавці його голос. — Твоя ця істерика з речами у під’їзді — це просто дитячий садок.
Сусіди бачили, мені соромно дивитися людям в очі.
— Тобі має бути соромно за свою нахабність, Ігорю, а не за мої дії, — спокійно відповіла Олена. — Твої документи я залишила консьєржу. Заяву на розлучення я вже підготувала.
— Розлучення? Через що? Через те, що я виконав синівський обов’язок? — закричав Ігор. — Та ти просто жадібна, черства жінка!
Тобі шкода місця для хворої людини!
— Мені не місця шкода, Ігорю. Мені шкода себе.
Моїх батьків я доглядала сама, без твоєї допомоги. Ти в цей час спокійно їздив на риболовлю і в гараж, кажучи, що це мої проблеми.
Чому ж зараз правила гри змінилися?
— Тому що Оля не може забрати маму до себе! У неї маленька квартира, діти, чоловік неприємний. А у нас місце є!
— Ця квартира — моя, Ігорю. І Оля продає величезний будинок бабусі. Нехай на ці гроші купить більшу квартиру або знайде мамі хорошу доглядальницю.
Чому проблеми Олі мають вирішуватися за рахунок мого здоров’я?
— Та як ти можеш рахувати ці метри й гроші, коли йдеться про життя людини? — обурився Ігор. — Мама виростила мене! Вона дала мені життя!
— Ось саме — тобі. Не мені. Ти син — то й доглядай.
Орендуй квартиру поруч з Олею, наймайся доглядальницею до своєї матері.
Але ти цього не зробиш, Ігорю. Бо ти звик бути добрим за чужий рахунок.
Ти хотів привезти маму сюди, щоб я доглядала за нею, поки ти будеш з чоловіками в гаражах і розмірковуватимеш про свій високий обов’язок.
— Ти пошкодуєш про це, Олена, — просичав Ігор. — Ти залишишся одна на старості років.
Дочки відвернуться від тебе, коли зрозуміють, яка ти егоїстка.
— Дочки вже все знають, Ігорю. І вони на моєму боці. Тож залишився тільки ти.
Прощавай.
Олена поклала слухавку і раптом згадала останні три роки життя своєї матері.
Це був важкий період: мати йшла з життя довго, болісно, втрачаючи розум.
Олена тоді розривалася між роботою, домом і лікарнею. Вона сама ставила крапельниці, перевертала важке тіло, вислуховувала нескінченні примхи.
Ігор у цей час волів затримуватися на роботі або їхати до свого гаража, аргументуючи це тим, що він просто заважає.
Олена не звинувачувала його тоді — це дійсно були її батьки.
Але зараз, коли ситуація повторилася, Ігор чомусь вирішив, що його борг має сплачувати його дружина.
У понеділок вранці Олена подала заяву до суду.
Процес розлучення затягнувся на кілька місяців, оскільки Ігор усіляко намагався затягнути справу і вимагав поділу спільного майна, включаючи старі меблі та техніку.
Коли Ігор отримав повістку до суду, він зробив останню спробу повернути все назад.
Він надіслав довге повідомлення, в якому звинувачував Олену в зраді, але в кінці все ж запропонував почати спочатку — звісно, за умови, що вони знайдуть компроміс щодо його матері.
Олена навіть не стала дочитувати до кінця.
Після розлучення Ігор переїхав до сестри Ольги, але жити там довго не зміг через постійні сварки із зятем, незадоволеним зайвою парою вух у домі.
Олена залишилася жити сама у своїй квартирі.
Звісно, син не став доглядати за матір’ю, Ольга теж особливо не переймалася матір’ю — стареньку віддали до будинку для літніх людей.
