– До чого такі витрати, Настю? – Анатолій нахилився над вітриною з обручками, вивчаючи цінники.
– Це всього лише каблучки, символ. Не обов’язково цей символ має бути в золоті. Можна ж і срібні взяти. Або взагалі не купувати!
– Що?! Яке весілля без обручок?!
– Зате яка економія буде.
– Анатолію, ну ти що?! – Настя, звісно, була за економію, але не на обручках для одруження.
– Золоті каблучки – це класика! Ні, ні! Ми можемо вибрати недорогі, але із золота! А без обручок я взагалі заміж не піду.
– Ну гаразд, – невдоволено відповів наречений, переходячи від вітрини до вітрини.
– Пані, – звернувся він до консультанта, – покажіть нам найдешевші каблучки на весілля.
Продавчиня зі співчуттям глянула на Настю, якій було ніяково, але нічого не сказала, а дістала з вітрини тонкі недорогі каблучки.
– Ось, будь ласка! 585 проба, класичний варіант.
– А он там у вас ще дешевше лежать, – розгледів Анатолій каблучки в самому кутку вітрини, куди ніхто ніколи не заглядає. Для того, мабуть, і прибрали найдешевші вироби з очей подалі, – чому ви нам їх не запропонували? Хочете наваритися на дурних покупцях?!
– Вибачте, – зітхнула консультантка, мовчки вибачаючись перед Настею, немов би кажучи їй: я зробила все, що змогла, – зазвичай беруть ці. Вони найпопулярніші. Але якщо хочете ті, то будь ласка. Це 375 проба, якщо вам так завгодно.
– Нам завгодно! Уважніше треба бути, – відчитав продавця Анатолій. Вони підібрали відповідні розміри, і він розплатився.
– Це обдираловка якась, такі ціни за шматок металу! – всю дорогу обурювався наречений. А Настя втішала його, кажучи, що зате це на все життя. Вона розуміла економність Анатолія. Дівчина вважала, що ця гарна якість дуже знадобиться в сімейному житті.
– Весілля зробимо скромне, – міркував Анатолій, – батьки, свідки і ми. А ну так, без нас і весілля не буде, – розсміявся він зі свого невдалого жарту.
– Анатолію, а друзі? У мене подруги з інституту вже сукні собі обирають, – спохватилася Настя.
– Ну і нехай собі придивляються, якщо їм гроші нікуди дівати. Сходять куди-небудь потім у своїх сукнях, – фиркнув Толик. – Ну який толк від твоїх подруг? Годувати, поїти їх – купу грошей витратиш, а вихлопу з них – букет ромашок, якийсь, та чайник, у кращому разі. Я б і свідків не кликав, але кажуть, вони там потрібні.
– Звичайно, як без свідків? – кивнула Настя.
– А на зекономлені гроші можна купити щось корисне… Потім.
– Так, ти маєш рацію… Напевно, – погодилася Настя. Усе-таки, економний чоловік – це не так уже й погано.
Вони довго дискутували з приводу орендованої квартири. Толик майже всю ніч сидів, робив розрахунки, як вийде дешевше – винайняти квартиру ближче до центру, а отже, дорожче, але ближче до роботи для обох, або – на околиці й дешевше, але з проїздом.
Дивно, але в центрі вийшло на кілька тисяч дешевше, і це вирішило результат справи.
Після РАЦСу наречений із нареченою, батьками і свідками поїхали на орендовану квартиру, де Насті довелося швидко переодягнутися і накривати на стіл.
– Доню, а що, в кафе не можна було посидіти? – здивовано запитала мама Насті, допомагаючи доньці з сервіруванням. Батьки у справи дітей не лізли, думаючи, що вони вже дорослі й самостійні.
– Анатолій сказав, що так дешевше вийде, а нам економити потрібно. Потрібно збирати на квартиру, – зітхнула Настя. Їй і самій не дуже подобалося прислужувати всім у своє власне свято.
– Настусю, зараз стільки недорогих, гарних закладів відкрилося, що вийшло б нітрохи не дорожче, ніж ваше застілля, тим паче, тобі там і готувати не довелося б. Ти б сказала, ми б із татом допомогли…
– Мамо, ну все! Уже пізно, неси, давай, курку на стіл, – відмахнулася Настя. Анатолй їй сказав у жодному разі допомогу від родичів не приймати: нехай ці гроші краще подарують. У конверті. Настя зітхнула, але погодилася.
Так почалося Настине сімейне життя. Ощадливість чоловіка, часом, приводила її в замішання.
– Настю, ти навіщо купила гарячий хліб? Хіба ти не знаєш, що вчорашній, там же, набагато дешевший. Та й гарячий хліб шкідливий для організму, – заглядав у пакет із продуктами.
– І яйця потрібно було взяти поштучно. Ні, напевно, не можна тебе пускати в магазин! Треба самому ходити. А то з тобою ніколи на квартиру не накопичимо! Ну ось що це? – він діставав упаковку туалетного паперу.
– Це ж цілий статок! А його, вибач, на п’яту точку витрачати і в унітаз змивати. Є ж недорогі рулони. Знаючі люди їх винайшли, теж, напевно, на іпотеку збирали.
Настя тільки зітхала. В іншому Анатолій був нормальним… Майже.
– Толику, ми з дівчатами йдемо в кафе. У подружки день народження. Прийду ввечері, не втрачай, – Настя звітувала перед чоловіком.
– Знову витрати! Що ти дарувати зібралася? Витрачай не більше п’ятиста гривень. А краще просто купи троянду або шоколадку . Нічого подруг балувати, ми все одно не святкуємо твій день народження, назад подарунок не вийде повернути на ту саму суму. – Хмурився чоловік. – Хто придумав відзначати всі ці свята?
– Ну ти ж любиш отримувати подарунки, – засміялася вона, – а які подарунки без свят?
– Можна ж просто отримати подарунок і піти! Обов’язково щось відзначати? – щиро здивувався Анатолій. У його родині рідко відзначали свята, хіба що – Новий рік. На дні народження клали подарунок на стіл, писали записку… і все.
Ощадливість Анатолія відчувалася в усьому. У магазинах він купував продукти за акцією, де терміни придатності були вже під кінець, звідси і знижки. З роботи ходив пішки, щоб не платити за проїзд, хоч на це в нього йшла майже година.
Зарплати Настя й Анатолій складали разом, на спільний рахунок. Чоловік частенько заглядав туди. Якщо Насті доводилося брати зі спільної “скарбнички” на косметику, наприклад, або на особисті потреби, то Толик вимагав повний звіт.
– Мені потрібно знати, на що ти витрачаєш наші гроші.
Дізнавшись ціни на косметику, він обурювався до глибини душі:
– Це ж як наживаються виробники на таких як ти! – вигукував він. – Ви вважаєте, що косметика зробить вас кращими? Не розумнішою – це точно! Віддавати такі гроші!
Підозрювати чоловіка не в економності, а в жадібності Настя почала, коли її подруги прийшли до них у гості. Анатолій прийшов із роботи, як завжди, на годину пізніше за Настю, коли вона з подружками вже сиділа на кухні.
– А що в нас за свято? – увійшовши до них, здивувався він, бачачи на столі нарізані ковбасу і сир, кавоварку, що працює, торт і ігристе.
– Ось, відзначаємо з дівчатками наше весілля, – засміялася Настя.
– Тобто, заощадивши на них місяць тому, ти вирішила розтринькати всі гроші зараз? – сердито подивився на неї Анатолій.
– Толик, перестань! – сторопіла Настя. Їй стало незручно перед подругами.
– Анатолію, не хвилюйтеся, ми все принесли із собою, – прийшла на допомогу господині одна з її подруг.
– А, ну це змінює справу! Відріжте мені шматок торта тоді, – задоволено усміхнувся Анатолій. – І можна було каву в турці зварити, а не витрачати електрику.
Залишившись самі, подруги запитально подивилися на Настю. Вона почервоніла, не знаючи, як виправдатися.
– Так, попала ти, подруго! Це що за жлобяра в тебе чоловік? – вони похитали головою. – Він, мабуть, тобі ще й на кишенькові витрати сам видає?
– Дівчата, – вибачалася за чоловіка Настя, – не звертайте уваги, побурчить і перестане.
Далі жадібність чоловіка стала ще помітнішою. Він не дозволяв Насті купувати нові речі, “поки старі не зносяться до дірок”.
Щодня перевіряючи гроші на рахунку, вичитував дружину за кожну, незаплановано витрачену, гривню.
Коли Настя дізналася що чекає на дитину, вона наївно думала, що чоловік пом’якшає і перестане бути таким, але вона марно сподівалася.
– Навіщо ти взяла стільки фруктів? – заглядав він у кошик у магазині.
– Толик, мені потрібні вітаміни! – намагалася напоумити його Настя.
– Тобі виписали вітаміни, ти їх купила? Ось і приймай! До чого ще фрукти? Перебір нікому нічого доброго не приносив, – викладаючи яблука і банани назад на прилавок, свербів він.
І тільки, коли вона показала йому призначення лікаря, яке сама ж і випросила, де було написано, що їй потрібні свіжі овочі та фрукти, він дозволив їй купувати по одному екземпляру.
– Анатолію, нам потрібне ліжечко, візочок. Коли ми підемо в магазин? Я прогулялася тут, прицінилася. Є дуже навіть пристойні моделі, – нагадала чоловікові про потрібні для дитини речі і предмети.
– Тобі не варто про це переживати, – заспокоїв Настю Анатолій – поки ти будеш у лікарні, я все куплю.
Укотре, понадіявшись на чоловіка, Настя довірила йому купівлю дитячих речей. Але повернувшись із лікарні, жахнулася: візок мав такий вигляд, ніби в ньому на базар возили картоплю кілька поколінь; ліжечко дитяче було напівзруйнованою конструкцією з відсутніми прутами, призначеними для того, щоб малюк не випав із ліжечка; тонкий матрац мав абсолютно непрезентабельний вигляд, увесь у плямах і потертостях.
– Анатолію, це що? – Настя стояла з дитиною на руках і дивилася на всю цю “пишність”.
– Ти, взагалі, при своєму розумі?
– Настю, Настю, почекай, не кип’ятись! – перебив її чоловік. – По-перше, все це – майже задарма я купив на олх. По-друге, ну навіщо тобі новий візок за такі гроші? Ти бачила, скільки вони коштують? Це ж, як крило літака! Дитині все одно, у чому її возять. Не встигнеш оком моргнути, вона стане великою, і все це не знадобиться.
А візок міцний, я перевіряв – сам сідав у нього і нічого, витримав! Ліжечко – теж зійде, ну навіщо дитині на один рік купувати нове ліжко? Діти ж швидко ростуть. Потім знову купувати. Я його полагоджу, пофарбую і потім ще продати зможемо! – захоплено заявив Анатолій, дивуючись власній винахідливості та підраховуючи вигоду.
– Толику, ти нормальний? Це маленька дитина! – уже мало не кричала Настя. – Їй стерильність потрібна, а тут антисанітарія цілковита! Невідомо, де стояли ці артефакти! Може, там клопи?! На це навіть дивитися страшно, не те що дитину класти туди! А де підгузки? Я просила тебе купити їх малюкові. Де присипки, креми?!
– Слухай, навіщо йому одноразові підгузки? Я загуглив, раніше багаторазові були з марлі. Їх просто прали й кип’ятили. І жодних проблем! Це набагато дешевше. Минуле покоління так виросло. До того ж ці штучні шкідливі. Попрілості там усякі… Я забороняю тобі ними користуватися. А замість присипки… – Анатолій не встиг договорити.
– Або ти зараз же викидаєш увесь цей мотлох, – порахувавши про себе до десяти, щоб не вибухнути і не прибити чоловіка, тихо, але твердо сказала Настя, – або ноги моєї в цьому будинку не буде! І не вчи мене жити! Я краще знаю що і як використовувати. Я – мати, а ти просто нікчемний чоловік!
Стільки страждань було на обличчі Анатолія, стільки відчаю, коли він виносив увесь цей мотлох на смітник, що здавалося – серце його не витримає цієї втрати, а скоріше невиправданих, марних витрат.
– Спати будеш на дивані, поки не купиш нормальне ліжко синові, а ми з ним на ліжку. І вирушай у магазин за підгузками, інакше, ти в мене будеш ходити в марлі й сам її прати собі будеш!
Поки не було дитини, Настя поблажливо ставилася до жлобства чоловіка, але допустити такого ставлення до маленької людини вона не могла і “показала зубки”.
Серце кров’ю обливалося в Анатолія, коли він побачив ціни на дитячі гігієнічні товари. Ледь не плачучи віддавав він гроші за них на касі й почувався знедоленим, несучи їх додому.
Але купувати ліжечко Анатолій не поспішав. Великих незручностей у посиланні на диван він не помітив, тому вирішив заощадити хоч у такий спосіб.
З візочком йому пощастило – колега на роботі віддавав цілком пристойний візок, оскільки дитина в них виросла, а продавати його їм із дружиною було якось ніяково.
Цього разу Настя схвалила придбання чоловіка.
Що більше росла дитина, то сильніше бурчав Анатолій.
– Це що ж, ми працюємо тільки на нього?! Йому щомісяця потрібен новий одяг! Куди він так росте? І навіщо йому стільки іграшок? Він же все одно нічим не грається! І ці підгузки! Ми вже профукали на них половину квартири! Тобі не здається, що час привчати його до горщика? – неприязно поглядав батько на піврічного сина.
Почуття жадібності та скупердяйства перевершували батьківські.
Настя вже зрозуміла, що вийшла заміж за жмота. Останньою краплею стала хвороба малюка. Хлопчик застудився, і лікар призначила медикаменти. Настя відправила чоловіка в аптеку зі списком. Але коли він прийшов і приніс замість виписаних препаратів лимон і китайський бальзам, зі словами: “Нас раніше так лікували і нічого! Усі живі-здорові! А ці сиропи – суцільна хімія, зате ціна, немов слона індійського купую”.
Настя зібрала дитину, перевела собі на картку з рахунку гроші, залишивши Анатолію на перший час заплатити за квартиру, і пішла до батьків. Незабаром вона подала на розлучення.
