Я виросла в інтелігентній сім’ї, була слухняною дівчинкою, переможницею всіляких олімпіад, мені пророкували гарне місце в престижному виші та кар’єру в галузі науки, але все зруйнувалося, коли я зустріла його. Трохи погулявши, він прийшов до моїх батьків просити мої руки.
Такий крок шокував їх і вони відмовили, батько вигнав його і попросив більше не з’являтися на очі, але я була шалено закохана в нього і не чула благання батьків залишити його. Загалом він запропонував поїхати до нього в рідне місто і я поїхала, через півроку ми одружилися.
Мої батьки приїхали на весілля, але так і не прийняли його. На момент весілля мені було 18, а моєму чоловікові 24 ми вступили в доросле життя з бажанням прожити його разом. У 26 років я розлучилася з чоловіком, мені набридли його постійні зради, на той час у мене було два сини.
Тоді старшому Антону було 7, молодшому Юрі 4, а також я була при надії. Я довго не наважувалася на розлучення, все відтягувала, давала другий шанс, прощала, але остаточну точку мені допомогла поставити одна жінка. Так вийшло, що я пропустила час, коли можна було позбутися дитини.
Тоді я працювала на двох роботах, тягла сім’ю, чоловік на той час уже два роки лежав на дивані, періодично перекидаючи одну ногу на іншу, і вимагав найкращого обслуговування. Ось і вийшло, що я прийшла в жіночу консультацію дуже пізно, лікарі відмовилися що-небудь робити.
Вийшовши з кабінету, я сповзла по стіні і зашепотіла: «Ну, що мені робити?» і почула поряд із собою: «Народжувати, тільки народжувати». Я підвела очі і побачила жінку, молоду, гарну, але з сумними очима. Ми з нею тоді розмовляли довго, вона мені розповіла, що у 22 роки припустилася помилки і тепер їй 34 і вона не може мати дітей.
Я розповіла їй про чоловіка про все, вона мені багато говорила, але одне я досі пам’ятаю: «запам’ятай, хороші чоловіки люблять дітей і заробляють на них гроші, щоб сім’я не голодувала». Не знаю, що на мене вплинуло, але я вирішила поставити крапку.
Нас розвели швидко, він навіть не знав про народження доньки Марини, та йому й діла до цього не було, діти жодного разу не отримували від нього аліментів. Я продовжувала працювати, як віл, щоб діти нічого не потребували. Час пролетів швидко, Антон відучився в меді, вступив до інтернатури, Юра вступив на ін.яз, Маринка вчитися в 10 класі, у кожного свої справи, свої турботи.
І ось я послухавшись подругу, зробила анкету на сайті знайомств і за місяць порожніх листування я познайомилася з Валерієм. Звичайний чоловік, трохи лисуватий, після нетривалого листування ми зустрілися, Валера мені зізнався, що вже був одружений, але дружина зрадила, дітей у нього не було.
Ми почали зустрічатися частіше, і я вирішила запропонувати йому познайомитися з дітьми. Ось тут і настало пекло. Усі троє навідріз відмовилися взагалі сприймати його, Антон та Юра на знак протесту пішли на орендовану квартиру. Маринка два тижні зі мною не розмовляла.
Я прийшла до Антона на роботу і запитала, чому він так чинить, він сказав, що йому соромно, що його мама виявилася жінкою легкої поведінки, так сказав йому Аркадій. Виявилося, що сини вже років 10 спілкуються з батьком, а він їм наговорив багато чого.
Від слів сина мені стало погано, в очах потемніло, але я не дозволила собі зомліти, я зібралася і не оглядаючись пішла. Я довго не думала, вже в таксі вирішила розміняти нашу троячку на дві однокімнатні квартири та двокімнатну з доплатою.
Вже ввечері я обдзвонила синів і оголосила, що Антон та Юра отримують по кімнаті, а Маринка, бо не повнолітня, житиме зі мною та Валерою у двійці, адже за весь цей час я маю право пожити для себе. Так, було боляче і шкода, але я впоралася, Маринка відмовилася жити з нами і пішла до Юрки, я не примушувала її.
Через кілька тижнів я дізналася, що ношу під серцем дитину, це був шок, одразу виникла думка про те, щоб позбутися дитини, мені ж уже майже 43 роки, але без Валери я не могла нічого вирішувати. Ще такого щасливого я його не бачила, він всю вагітність оточував мене любов’ю і турботою, а коли дізнався, що у нас буде двійня, взагалі ледь не збожеволів від радості.
Усю вагітність діти навіть не хотіли зі мною вітатися на вулиці, переходячи на інший бік, Валера мене заспокоював, але я все ж таки вирішила знайти Аркадія і запитати, чому він так зі мною вчиняє? Навіщо він сказав дітям не правду? Я його знайшла швидко.
Він анітрохи не змінився, ми з ним трохи поговорили, а на моє запитання він відповів, що це його помста, за те, що дітей забрала. Я не стала йому нічого доводити і просто пішла, через місяць я стала мамою двох хлопчиків-близнюків. Коли я прийшла до тями, то побачила біля себе Антона, в білому халаті.
Він сидів, плакав і цілував мені руки. Я, чесно кажучи, подумала, що я померла. Нас виписали через місяць, хлопчиків ми назвали Богдан та Святослав, на виписку прийшли всі: Юра з Марішею принесли великий букет квітів, а Антон купив два теплі пледи.
Через пару днів до нас прийшла Маринка під приводом допомогти мені, вона нічого мені не каже, та й я мовчу, не починаю розмови на цю тему. Коли були хрестини хлопчиків, до мене підійшли Антон з Юрою і сказали, що вони ще не готові прийняти Валеру в нашу родину, тому просять їх не змушувати.
Я на їхній подив поцілувала їх у щоку і побажала їм щастя, єдине прохання було, частіше дзвонити і зрідка відвідувати. Ось так і живемо вже п’ять років, Маринка поїхала вчитися в інше місто, через рік після народження хлопчиків ми з Валерою розписалися і тепер я бачу, яким має бути справжній чоловік.
Хлопчаки ростуть, як на дріжджах тішать нас, а вчора Антоша приводив знайомити з нами свою наречену. Хороша така, повненька, дуже любить сина і вчора Антон вперше назвав Валеру на ім’я, а не на ім’я по батькові і потис руку.
Тепер ми готуємося до весілля на початку літа, і, можливо, Валеру таки приймуть діти. Я дуже вдячна долі, за все те, що маю. А всім жінкам, у кого склалася схожа ситуація, одна порада, думайте головою та не слухайте своїх емоцій.
