– Василю, зазирни до мене терміново й візьми блокнот, — покликав свого помічника з логістики та вантажоперевезень Юрій Семенович Ковальчук і втомлено відкинувся у зручне шкіряне крісло.
Він був дуже роздратований.
Виходить, що він даремно працював без перепочинку стільки років. Створив велику фірму з контейнерних перевезень, забезпечив свою сім’ю, майбутніх онуків і, мабуть, навіть правнуків.
У них у місті три квартири, просторий будинок за містом. Кілька дорогих машин і все, про що багато хто лише мріє.
Його син Ігор — директор філії в іншому місті.
А у нього самого грошей на все вистачає, навіть щоб утримувати кількох коханок і забезпечувати їх.
Але він ніколи собі цього не дозволяв, ніколи. Хоча за ці роки вони з Оленою стали скоріше як брат і сестра, а не чоловік і дружина, але, мабуть, так буває в багатьох сім’ях.
Олена давно не працює, Юрій Семенович сам колись давно запропонував їй займатися домом і сином.
Але їхній син Ігор давно виріс, а Олена так звикла, що в них є гроші і працювати не обов’язково, що вже й не прагнула, як раніше, вийти на роботу.
Вона ходила до спа-салону, в басейн, на вистави та на зустрічі з подругами. Але чоловіка з роботи майже завжди зустрічала вдома. І про те, що в неї вже давно було власне особисте життя, Юрій Семенович навіть не здогадувався.
І раптом усе стало на свої місця.
Зовсім випадково, через якусь дурницю, стало ясно, що Олена давно зраджувала йому з їхнім давнім другом з інституту, з таким веселим оптимістом, невдахою Валерою.
— Чому, Олено? Як ти могла?
Юрій Семенович був просто розчавлений, це був у.ар нижче пояса.
— Та тому, що ти навіть уві сні не моє ім’я вимовляєш, а про свої контейнери, які застрягли в порту, — тоді злісно розсміялася Олена.
— А Валера мені, як і раніше, співав пісні під гітару, читав вірші, я з ним тільки й ожила.
— Та яка ж ти… дурепа… Ми ж з тобою відпочивали там, де ти хотіла. І купувала ти все, що тобі подобалося, я ж для тебе й Ігоря старався, як же так, Олена? — ледь не задихнувся від дикості й нереальності того, що відбувалося, Юрій Семенович.
Їм з Оленою вже під п’ятдесят, але їй більше сорока не даси.
А погляд холодний і такий байдужий…
Ось він, дурень, радів, що дружина красуня, син — спадкоємець, дім — повна чаша.
Заради чого він жив?
Усе марно, усе розвалилося, наче замок із картону. Та й син Ігор теж зовсім не хоче напружуватися: справами філії керує його заступник, а Ігор раз у раз ухиляється від роботи. Каже, що не збирається витрачати своє життя лише на роботу, як його батько.
Раніше це здавалося жартом, а тепер стало ясно — все це сувора правда життя…
— Слухаю, Юрію Семеновичу, ви мене викликали? — влетів до кабінету його помічник Василь.
— Викликав, Василю, — втомленим голосом відповів Юрій Семенович і жестом вказав на стілець.
— Ось що, Василю, мені тепер потрібен ще один помічник, точніше — помічниця, як у робочих, так і в особистих справах, яка всюди буде мене супроводжувати.
— Я ж, здається, сам справлявся, — почервонів від досади Василь.
— Це не твоя справа, краще слухай і записуй, — перервав його начальник і продовжив.- Потрібна незаміжня, краще некрасива, але елегантна й розумна, з дуже хорошою освітою. Краще з двома. А не довгонога дурепа з губами, як у рибки, і порожніми очима.
– Зрозумів.
– І щоб могла йти і на наради, і на переговори, і на прийом, і на ділову зустріч. І сорочки мені в відрядженні попрасувати, і поїсти, якщо треба, приготувати. Але без усяких цих… сам розумієш, без особистих стосунків, а то багато хто мріє стати утриманкою.
– Зрозумів, Юрію Семеновичу, — повторив Василь, здивовано дивлячись на нього.
– А раз зрозумів — виконуй! І ще — тепер Олена Аркадіївна житиме в тій квартирі на набережній, організуй переїзд. І ніяких її особистих доручень більше не виконувати, і машину їй з водієм не давати, зрозумів? Ми з нею розлучилися, все, Василю, йди…
— Зрозумів, Юрію Семеновичу, — і Василь одразу пішов шукати варіанти, знаючи, що шефу не так просто догодити.
Тим більше тоді, коли він і сам до кінця не знає, що йому взагалі потрібно…
*****
Коли Тетяна вийшла з лікарні, їй здавалося так дивно — вона ледь не пом.рла, а світ анітрохи не змінився.
Усі мчать повз неї, займаючись своїми справами, виблискують вітрини магазинів. Чоловіки дарують квіти коханим жінкам. А щасливі батьки тягнуть на руках своїх втомлених дітей, та ще й лають їх за те, що ті не хочуть йти «ніжками».
Дурні, вони не розуміють свого простого щастя, без якого життя порожнє й нікчемне… У них є так багато того, чого у неї вже ніколи не буде…
Тетяна вирішила звільнитися з роботи, адже там усі знали, що з нею сталося, і проводжали її співчутливими поглядами.
— Ой, як наша Тетяна схудла. Таню, будеш з нами чай пити? — закликали її старші колеги. — А це у тебе ж перука? Волосся ж видно, що не твоє? — безцеремонно запитували вони.
Можливо, звичайно, вони й співчували їй, але слухати їх Тані було неприємно, і вона вирішила трохи прийти до тями та знайти іншу роботу. Де ніхто не знає, худа вона чи товста, у неї перука чи це її власне волосся таке.
Просто нічого про неї не знають, і все…
Через два тижні, переглянувши вже сім кандидаток на посаду своєї особистої помічниці, Юрій Семенович був просто розлючений:
— Василю, кого ти до мене сюди приводиш? Я ж, здається, чітко тобі пояснив — мені не потрібна коханка!
— Юрію Семеновичу, але ж зовсім страшна вам теж не підійде, навіть якщо вона дуже розумна, я ж вас знаю, — лепетав Василь, адже шеф у гніві й справді був страшний.
— Приведи страшну, інакше я тебе звільню, швидко приведи, мені немає з ким йти на ділову зустріч, швидко приведи, кажу! — вже не голосно, а зловісним шепотом сказав Юрій Семенович.
— Зрозумів, зараз приведу!
Василь вислизнув із кабінету начальника й побіг до себе.
Там, у його невеличкому кабінеті, сиділа ще одна кандидатка. Аж із двома вищими освітами, причому одна саме з контейнерних перевезень, а друга — економічна. Але вигляд у неї був такий, що Василь одразу зрозумів — вона шефу точно не підійде…
*****
Тетяна чекала на цього дивного помічника і шкодувала, що взагалі прийшла сюди.
Цю роботу вона обрала тому, що раніше з цією компанією не мала жодних контактів, і її тут точно ніхто не знав.
Їй тепер взагалі було байдуже, де працювати, але гроші просто закінчувалися, танули, як вода.
За останній рік Таня з пухкенької веселої блондинки перетворилася на худу, голену жінку без віку.
Даремно вона мріяла схуднути — бійся своїх бажань, адже вони можуть збутися.
Хвороба почала її пожирати одразу, сказали, що форма дуже агресивна, і оперувати вже пізно. І лише один лікар, сказав, що треба все одно спробувати, не здаватися, а боротися за своє життя.
І Таня намагалася.
Вона, згідно з протоколом лікування, чергувала хіміотерапію з опроміненням. Вона навіть про свій день народження забула, згадала лише через кілька днів після чергової хіміотерапії, коли корчилася у своїй однокімнатній квартирі на старенькому пружинному дивані.
Та й що там святкувати, сорок років не відзначають, погана прикмета. Хоча тепер їй уже все байдуже.
Мами вже рік як немає, може, й добре, що вона не знає, що сталося з Танею, а вона тепер зовсім одна залишилася…
На цю співбесіду Таня одягла мамину найкращу синю сукню. Мама була дуже худенькою, а старі речі Тані тепер стали жахливо великими — у них можна двічі обернутися.
І чоботи вона взула мамині — замшеві, високі.
Вона припудрила обличчя, хоча ніколи цього не робила, і тремтячими руками натягнула перуку.
З дзеркала на неї дивилася якась абсолютно чужа жінка без віку.
З носом, що чомусь раптом став довгим, і запалими щоками. І з абсолютно байдужим поглядом, ніби її душа сховалася від негараздів і не хотіла вилазити назовні, у цей світ…
Вона увійшла до кабінету директора, і їй стало смішно — вона вже восьма, її, звісно, не візьмуть.
— Логістика, економіка, дванадцять років досвіду роботи, так-так, — директор підвів очі на Таню, і в них з’явився дивний вираз.
Вона стояла перед ним, така дивна, що він раптом запитав:
— Ну що, підеш до мене помічницею? Тільки білоручка мені не потрібна, треба швидко на все реагувати, а робота буде дуже різноманітна, згодна?
— Згодна, — кивнула Тетяна.
Їй і справді було байдуже, чим гірше, тим краще, зате не буде часу думати про своє порожнє життя.
— Василю, оформлюй її, — твердо сказав Юрій Семенович, знову поглянувши на рудуваті кучері Тетяни.
Тетяна ледь посміхнулася, адже останній курс хімії був лише тиждень тому, і її сили добігали кінця.
Вона недбало поправила пасмо волосся своєї перуки, що впало на бліде обличчя.
Але з боку це виглядало млосно й елегантно.
Він раптом зрозумів, що саме ця молода жінка зараз має бути поруч із ним. Зрозумів, що вона така ж спустошена, як і він, хоча й невідомо чому.
І що, попри її зовнішню слабкість, у ній є те, чого вже немає в жодному з тих, хто останнім часом був поруч із ним…
****
– Повернися направо, я ще правий бік подивлюся, — лікар допоміг їй повернутися, тримаючи її за тонку талію.
Тетяна давно зрозуміла, що вона йому подобається. Він теж був їй симпатичний, адже він супроводжував її всі ці місяці, він єдиний був поруч. Але вона чула, що він одружений, та й взагалі їй зараз зовсім не до цього…
— Таня, у тебе з’явився апетит чи ні, скажи? — із легким акцентом запитав Теймураз.
— Не знаю, начебто з’явився, я хочу апельсинів.
— Апельсини — це добре, у нас раніше був апельсиновий сад, мама дуже любила, коли вони цвіли. Такий аромат був навколо, це запах мого дитинства, розумієш, Таня?
Теймураз сумно поглянув у вікно, потім посміхнувся Тані,
– У тебе все добре, немає приводу хвилюватися…
У перший же робочий день начальник навантажив Таню роботою так, що вона навіть не помітила, що час обіду вже минув, а вона так нічого й не з’їла. Вона тільки розібрала деякі документи, які Юрій Семенович наказав переглянути до вечора, як він уже її покликав.
– Тетяно, зайди й принеси все, що стосується ділової зустрічі.
Не встигла вона увійти з папками в руках, як він підвів на неї погляд і розсердився:
– Я ж просив, щоб ти сьогодні одягла ту синю сукню й туфлі на підборах. А ще заколоти волосся — ти забула, що ми вечеряємо з головним партнером? Мені що, сто разів повторювати?
Таня образилася на його тон — вперше за останній час її раптом щось, крім хвороби, розлютило, і вона відповіла виклично:
— Сукня в чохлі висить у мене в шафі в кабінеті, щоб не пом’ялася. І про туфлі я не забула, і про волосся. А ось «тикати» мені не треба, я вам не дівчинка на побігеньках, інакше…
Юрій Семенович здивовано подивився на неї,
— Що значить «інакше»?
– Інакше я відразу звільнюся, це я вам потрібна, а не ви мені. Тепер щодо документів — логістику при таких обсягах треба планувати інакше. Не потрібно стільки проміжних майданчиків, вантажі треба перевозити меншими партіями, так ефективніше.
— Це хто сказав? — здивовано й роздратовано запитав Юрій Семенович, — Я ж просив просто підібрати необхідні для зустрічі документи, і все!
— Я заразом їх переглянула, адже я займалася аналітикою та оптимізацією логістики. Ваші працівники вас обманюють, можна перевозити дешевше, це ж ваші гроші! — спокійно відповіла Таня.
Їй навіть було смішно бачити, як він сердиться.
Подумаєш, який крутий бізнесмен, а насправді — звичайний чоловік середнього віку. Те, що в нього грошей повно, зовсім не гарантує ані щастя, ані здоров’я. Якщо хвороба захоче, вона зжерє будь-якого багатія і навіть не подавиться, Таня на таких вже надивилася!
— А чому ти сьогодні поставила мені на стіл мінералку без газу, і не крижану, як я люблю, я ж казав, яку треба! — одразу ж змінив тему начальник і причепився до іншого.
— Тому що ми йдемо на важливу зустріч, і всім відомо, що перед нею не треба пити газовану воду, — таким самим тоном відповіла йому Таня, дивлячись прямо в очі.
Її погляд при цьому не був таким байдужим, як у день співбесіди. Її очі дивилися глузливо, хоча вона навіть не посміхалася.
І він несподівано відступив, не зміг більше до неї ні за що причепитися, хоча любив влаштовувати своїм підлеглим такі перевірки — претензії.
— Ну добре, Тетяно, будь готова о сімнадцятій тридцять, сподіваюся, ти розумієш, що зустріч триватиме допізна?
— Так, Юрію Семеновичу, розумію, — Таню розвернулася й швидко пішла.
А Юрій Семенович довго задумливо дивився їй услід. Та й справді, кумедна жінка…
Він вирішив взяти її з собою, бо на минулій зустрічі з Михайлом Львовичем той прийшов із дружиною, і Юрій Семенович здивувався. У такого досвідченого бізнесмена дружина не була, як у багатьох, тупуватою молоденькою й довгоногою блондинкою. І було б незручно знову залишити його Інну Леонідівну нудьгувати…
Тетяна зайшла до Юрія Семеновича рівно о сімнадцятій двадцять п’ять. Він якраз переглядав папери й здивувався — а адже, мабуть, його помічниця має рацію!
— Я готова, на зустріч не варто спізнюватися, тим більше якщо ваш партнер старший за вас, — голосно сказала Таня, що викликало в ньому хвилю обурення.
«Та хто вона така, що так зі мною розмовляє?» — подумав Юрій Семенович, але сам встав, взяв папку й обернувся до Тані, щоб відповісти їй так, щоб вона більше не висловлювалася…
Ось, загордилася, а виглядала такою лагідною. Та таких треба відразу притиснути до стіни, йому ні до чого ще терпіти всякі витівки від якоїсь помічниці!
Тетяна стояла в дверях, чекаючи, і її очі знову сміялися.
Вона одягла ту саму синю сукню та темно-сині туфлі на високих підборах. Її сумочка була в тон, а на шиї — перлове кольє. І навіть кучері вона підібрала, наскільки це було можливо з перукою, та закріпила шпильками з перлинками.
Легкий макіяж зробив її несподівано красивою.
Не було вже втомлених очей і темних кіл під очима. Та й те, що вона весь день була дуже зайнята й не думала про хворобу, лише додало їй рум’янцю…
Юрій Семенович спіймав себе на думці, що занадто довго дивиться на Таню, і одразу ж суворо запитав її:
— Ну що, стоїмо, втомилася чи що? Тоді навіщо погоджувалася на таку роботу? Ходімо, машина біля під’їзду, і не підведи мене сьогодні…
Дружина партнера шефа виявилася приємною жінкою трохи за шістдесят. І Тетяна з нею відразу ж розговорилася, тим більше, що чоловіки вели суто ділову розмову.
— А я думала, що Юрочка з дружиною нарешті прийде, але Михайло Львович мені все пояснив. Виявляється, Юра розлучився, як шкода, ну а ви з ним, до речі, дуже добре виглядаєте разом.
Повірте моєму досвіду, Юра просто так не поведе з собою жінку в ресторан на ділову зустріч, — довірливо поклавши руку їй на зап’ястя, говорила Інна Леонідівна.
— Ой, та що ви, я просто його помічниця, це моя робота, — розсміялася Таня, але з великим задоволенням відзначила, що їй було приємно те, що сказала Інна Леонідівна.
Та й взагалі вона так давно не була в ресторані, а в такому шикарному — взагалі ніколи.
Грала тиха музика, Інна Леонідівна щось далі розповідала, а Таня їй із задоволенням відповідала. Закуски були вишуканими, а сухе вона пила вперше за останній рік, до цього дня ,зовсім не хотілося.
І Тані раптом на мить здалося, що її життя ще не закінчується, і що в її житті ще буде щось хороше…
— Чому ти так напилася? Добре, що ніхто не помітив, і я взагалі не розумію, як можна від двох ковтків так сп’я.іти? — обурювався Юрій Семенович, коли вони йшли з Танею до машини.
Він тримав її під руку, а Таня намагалася йти впевненіше, але в неї це не дуже виходило.
— Я взагалі не вживаю, і я не напилася, це сталося випадково, — мило посміхалася вона, намагаючись триматися.
— Яка в тебе адреса? Це на околиці? Це не в моїх правилах, але доведеться тебе підвезти, — буркнув Юрій Семенович. — Сідай у машину!
Машина зупинилася біля дванадцятиповерхового панельного будинку.
— Я проведу тебе до квартири, — Юрій Семенович взяв її під руку.
— Та ну? Ось так просто до квартири? А я ж тебе не запрошувала, — несподівано заперечила Таня. — Я взагалі нікого до себе додому не запрошую, зрозуміло?
— Ми що, на «ти»? — навіть збентежився Юрій Семенович.
— І що з того? Я так розумію — мене вже звільнили, тож яка різниця, на «ти» чи на «ви»? Хоча ми ж майже однолітки. І взагалі я втомилася, і навіть рада, якщо я не підходжу. Я слабка, і так — один ковток так на мене вплинув.
А ще в мене перука, бо власне волосся випало через терапію, ну яка з мене помічниця для такого видатного бізнесмена? — глузливо дивилася на нього Тетяна.
Вони вже стояли біля дверей її квартири, і Юрій Семенович із подивом усвідомив, що дуже хотів би її поцілувати, адже вона була такою бажаною і такою беззахисною…
Але тоді вона точно образиться, а він тепер уже боявся її образити, і він лише сказав:
— Я не збирався заходити, хотів лише переконатися, що ти дісталася додому. Відпочинь завтра, а післязавтра на роботу, зрозуміла?
Він уже почав спускатися сходами, але озирнувся й додав:
— Ти мені потрібна, розумієш? Потрібна… Чекатиму на тебе післязавтра.
Через місяць Таня знову поїхала до Теймураза на контрольний огляд. Якщо все буде гаразд, їй можна буде приходити раз на пів року, а потім і ще рідше.
— У тебе все добре, Таня, — він сумно подивився на неї. — А я їду надовго, а може, навіть назавжди. Адже у мене там дружина, мати видала мене заміж проти моєї волі. А тепер я вирішив, що треба повернутися до неї й доньки, їм погано без мене.
— Ти дуже добрий, дякую тобі, і будь щасливий, — подякувала йому Таня.
— І ти будь щаслива, а в тебе очі інші, живі, може, ти когось зустріла? — посміхнувся їй Теймураз. — Якщо щось трапиться, дзвони, я приїду, я своїх не кидаю, ти ж знаєш…
На роботу тепер Тетяна не йшла, а майже бігла.
У них з Юрієм Семеновичем було дуже багато різних планів щодо реорганізації. А ще вона відчувала, що подобається йому не тільки як фахівець, але намагалася робити вигляд, що не помічає цього.
Але одного разу він просто підійшов до Тетяни й зовсім нехарактерним для нього, трохи жартівливим тоном, попросив:
— Таню, стань моїм заступником з економічних питань, без тебе я пропаду, адже саме ти відкрила мені очі на багато чого. Навантаження, звісно, буде великим, але ти, як на мене, вже зміцніла? Ти впораєшся, ти сильна.
— Я подумаю, Юра, — у тому ж тоні відповіла Тетяна. Вони вже були на «ти».
— А ще — стань моєю дружиною, і подумай про це в першу чергу, не відкладаючи, — сказав він їй суворіше.
Але по його очах Тетяна зрозуміла, що він просто боїться її відмови…
Теймураз одразу приїхав, коли дізнався, що Таня вагі.на.
— Ти смілива жінка, тобі ж не можна народжувати, адже коли росте дитина, то й дещо інше теж може знову почати рости, ти ж знаєш.
— Знаю, але інше життя мені не потрібне, розумієш?
— Розумію, а я теж повністю повернувся до дружини, і знаєш, я такий радий, що я з нею та з донечкою, — несподівано сказав Теймураз і світло посміхнувся…
На прохання Тані Юрій купив простішу квартиру, неподалік від їхнього офісу.
Вони обоє захоплені роботою, і хоча Таня зараз у декреті з маленькою Софією, але чоловік обговорює з нею всі питання. І обов’язково бере її з собою на ділові зустрічі зі старим партнером — Михайлом Львовичем.
Тільки в такі дні Таня залишає свою улюблену Софію з нянею…
— Я ж казала, що ви з Юрочкою дуже підходите одне одному, — зазвичай радіє при зустрічі Інна Леонідівна. І вони весело розмовляють, поки їхні чоловіки ведуть ділові переговори…
І Таня дуже рада, що її тоді, безмежно втомлену від терапії, у перуці, худу, з тремтячими руками, без грошей і з тугою, змусили вийти на роботу на посаду якоїсь незрозумілої помічниці.
У підсумку вона знайшла свою долю і щастя жити далі, бути коханою, і навіть стала мамою…
Ніколи не треба впадати у відчай і не треба постійно думати про погане…
Вчися терпіти, вчися втрачати, і за будь-якої життєвої скрути вчися з посмішкою повторювати — я впораюся, бувало і гірше!
