– Ти можеш забрати Яну завтра, прямо зі школи, — повідомила колишня дружина по телефону. — Привезеш, коли набридне.
Раніше вона не намагалася так боляче його зачепити. Раніше він би сказав їй, що Яна вже не маленька — доїде сама. Раніше… коли у Стаса була сім’я. Не зараз.
Вони з Кірою зустрілися в найбуремніші дев’яності. Стас був у справі. Працював у бригаді. Це було й небезпечно. До влади, хай і кримінальної, та до великих грошей завжди тягнулися конкуренти.
Коли Стас зустрів Кіру і закохався, вона благала:
– Стасику, будь ласка, кинь це!
– Мала, таке не кидають…
– Але я не зможу з тобою жити, знаючи, що ти бандит!
– Та який я бандит? Я просто працюю.
– Але суть вашої роботи всім відома! Та й це б ще нічого. Але ж це небезпечно!
– Нічого небезпечного, — почав пояснювати Стас.
– Я так не зможу,— викрикнула Кіра і заплакала.
Стас із Кірою поїхали до Києва. Тітка здала їм кімнату. Як своїм, недорого. Але Стас не хотів так жити. Він скористався зв’язками в комітеті з фізичної культури, і незабаром уже працював тренером у хорошому місці з хорошою зарплатою.
Накопичені за час своєї напівкримінальної діяльності гроші Стас витратив на квартиру. Тоді йому вистачило на хорошу. Правда, у спальному районі. Зараз би цих грошей, звичайно, ні на що не вистачило…
Кіра майже відразу народила сина, Дмитрика. Дмитра Станіславовича. Він був їхнім первістком, найулюбленішою людиною у світі, і вони… розбестили його.
– Синку, чому ти не хочеш тренуватися? Це корисно для здоров’я, і, в принципі, стане в нагоді в житті. І платити тобі за це нічого не потрібно! Батько – тренер, це дуже вигідно.
– Тату, ну не всім же бути спортсменами, як ти… кожному своє.
– Добре. – м’яко погоджувався Стас. – А що твоє?
– Я ще не визначився.
Дмитро був підлітком, а у Кіри на руках була маленька Яна, і десь Стас щось упустив. Проґавив. Дмитро виріс з одним бажанням: веселитися й розважатися. Розпещеним.
Потім, звичайно, Стас лаяв себе, що не наполіг на своєму. Проклинав останніми словами. Треба було брати Дмитра за шкірку, як цуценя, і тягнути в зал. Змусити його займатися, щоб спорт забирав усі сили. Щоб усі дурниці вилетіли з голови. Потім… коли було вже занадто пізно.
Його син дружив з хлопцями з багатих сімей, хоча їхня власна сім’я жила набагато скромніше. Але Дмитро так просив машину на вісімнадцять років! Мабуть, щоб не поступатися друзям. І хотів водити.
Так рвався за кермо… яким же Стас був дурнем, Господи! Засліпленим батьківською любов’ю дурнем. Хлопчик попросив чергову іграшку. Як йому відмовити?
У березні Дмитру виповнилося вісімнадцять, у квітні він отримав права та машину в подарунок від батька. А в червні його вже не стало. Він розбився на шосе вночі.
Мчав до друзів на дачу, не впорався з керуванням. І все. Наче темрява накрила землю. Стас не знав, як жити з тим, що своїми руками подарував синові см…ь.
Кіра зненавиділа його. Якийсь час вона намагалася вдавати, що вони ще сім’я, і впораються разом. Але ненависть сочилася з неї, лилася з очей. Це не були сльози горя, це було розчарування.
Сльози текли по її щоках, немов малюючи літери, з яких можна було скласти коротке: «Ти в.ив нашого сина!»
Вони розлучилися. Стас уже кілька років жив сам. Тренував дітей і підлітків. Возив їх на змагання. Він нічого не відчував — тренував, возив, підтримував, посміхався нагородам, як робот. На автоматі.
Часто лаяв себе: адже є ще Яна! Ну, розлучилися вони з Кірою, гаразд, буває. Але доньку ж треба виростити! Їй всього-то дванадцять років. Скоро тринадцять.
У цих думках Стас під’їхав до школи і побачив потворну бій.у на вулиці, одразу за шкільними воротами.
Бій.а була потворною тому, що кілька хлопців напали на одного. Але Стаса вразило навіть не це! Його вразило те, як відбивався цей хлопець. Непрофесійно, але досить чітко, і абсолютно відчайдушно.
Гімназія, в якій навчалася Яна, була досить непоганою. З математичним ухилом. Але там навчалися й звичайні діти з сусідніх будинків.
Цей хлопчисько, який отримував і роздавав стусани на очах у Стаса, був навіть гіршим, ніж звичайний. Тренер одразу помітив, як погано він одягнений. Бідно. Чи не за це його ображають жорстокі однолітки?
— Гей! — гримнув Стас, виходячи з машини. — Нумо, брейк!
Хлопці завмерли на секунду, а потім розбіглися в різні боки. Той самий, погано одягнений, залишився на місці й оглядав свої втрати. У нього відірвали кишеню від куртки – вона бовталася на нитках. Хлопець взяв її в руку, покрутив і вилаявся. Судячи з усього, інші втрати – синці на обличчі, розбита губа – його не бентежили.
– Як ти?
– Та чудово, – хмикнув хлопчина. – Що тобі треба, дядьку?
– Хороший хлопчик. Ввічливий, – пробурмотів Стас. – На тренування ходиш?
– Тату! – почув Стас голос доньки.
Він обернувся, побачив її, що бігла з ґанку, і посміхнувся. А коли знову подивився на хлопця, його там не було. Зник. Наче крізь землю провалився.
– Привіт, сонечко. Ти знаєш цього хлопця?
– Кого? Серегія? Звичайно, знаю! Він зі мною вчиться. Що ти йому такого сказав, що він від тебе втік.
– А чому його ображають? Вибач, що питаю…
Яна була для своїх майже тринадцяти дуже розумною. Вона уважно подивилася на тата і промовчала. Хоча язик свербіло сказати, що Дмитра повернути не можна. Батько, здається, саме це й намагався зараз зробити.
– У нього батьки вживають. І якщо хлопці чіпляють його з цього приводу, він з ними б’..ься, – пояснила вона татові.
– Йому б боксом займатися.
– Який йому бокс, тату, – зітхнула Яна. – Йому б вдома порядок навести, тих друзяк вигнати, батьків спати покласти. Щось приготувати. А іноді немає з чого, це значить, спочатку добути, а потім приготувати.
– Краде? – уточнив Стас.
Яна невинно знизала плечима. Мовляв, нічого не знаю, і не питай.
Вона пробула у батька всі вихідні. У зал з ним не ходила – Яну теж не дуже тягнуло до спорту. А вдома вони грали в настільні ігри, потім сходили в кіно і магазини, і завітали до кафе. Стас був задумливий, але Яна не образилася. Зате тато купив їй кросівки, які мама навідріз відмовилася купувати. Дорого.
– Ти чимось захоплюєшся? – запитав Стас у доньки.
– Тату, я багато читаю. Може, я стану письменницею?
– Письменники починають із щоденників, — припустив Стас.
– А хто тобі сказав, що в мене його немає? — хитро посміхнулася Яна.
У Стаса не виходив із голови Сергій. Невисокий, але міцний. Темноволосий і темноокий, як циганча. Хлопчик, якого з усіх втрат найбільше засмутила відірвана кишеня. Хлопчик міркує розсудливо: синці й губа заживуть, а от нову куртку йому хто купить? Батьки?
Стас відвіз Яну додому задоволену.
– Слухай, я все-таки хочу запросити твого Серегія на тренування.
— Тату, а хто за нього платитиме?
— Я його так візьму. Я ж сам вирішую! Хлопчик вміє б.тися, нехай робить це в мирних цілях.
— Я не знаю. Чесно.
— Давай, я завтра заїду за тобою до школи. Приведи його до мене.
— Що тобі в ньому так сподобалося?
– Дух. – коротко відповів Стас.
Яна кивнула.
– Що? Приведеш?
– Так, але… тату, якщо не вийде – не засмучуйся!
– Обіцяю.
Яна привела хлопчика після школи до машини батька.
– Ну, ось він, твій герой. Кажи, що хотів.
Вона ще й за лікоть тримала Сергія, а він не заперечував. Ну, хоч із дівчатами ввічливий.
– Сергію, я хочу запросити тебе на тренування. На бокс. Ти непогано б’.шся. Дані є, а отже, і перспективи.
Хлопець зітхнув і сказав:
– Яно… ти вибач… можна нам наодинці.
Дівчинка кивнула. Попрощалася з татом і пішла.
– У мене немає перспектив. Я свою долю в житті заздалегідь знаю. Я вже багато чого пробував. Нічого не вийде, Станіслав Валерійович, забудьте.
– Я все-таки наполягаю, – сказав Стас. – Відчуєш різницю. Що життя може піти інакше.
Внутрішньо він здригнувся, чого вже тут брехати. І згадав звіт про розтин його сина після ДТП. Там у крові теж було всього потроху. Чи справді був винен Стас? Не машина вб..а Дмитра а спосіб життя. Бажання кайфувати.
Ні, винен. Звичайно, винен! Адже він його таким виховав. Нічого не вимагав. Тільки балував.
— Гаразд, — раптом сказав Сергій. — Я прийду. А платити хто буде?
— Виростеш спортсменом — розрахуємося, — коротко відповів Стас.
— У мене й форми немає…
– Просто приходь!
А далі почалися гойдалки, які тривали майже два роки. Коли гойдалки злітали вгору, Сергій наполегливо відвідував тренування щодня, старався, досягав успіхів. Потім гойдалка летіла вниз, а Сергій зникав. Він втомлювався вдома дивитися на все, що там творилося, і сам зривався- з такими ж неблагополучними дітьми, вживав заборонені речовини. Випадав з їхнього нормального життя на пару днів.
Іноді Стасу вдавалося впіймати його ще до того, як все сталося. Він бачив, що Сергій став похмурим і злим, і вже не тренувався, а наче вб…ав ворога. Невидимого, який засів у боксерській груші або в супернику. Тоді Стас їхав до школи і ловив Сергія ще до того, як той нашкодив собі.
— Чого ви на мене наїжджаєте? — хлопець кусав губи і був готовий плакати. — Ну не можу я зараз тренуватися! Мені погано! Треба перезавантажитися.
— У залі перезавантажишся, — суворо казав Стас і віз його на тренування.
Але частіше не встигав впіймати, і Сергій падав. Він був ще занадто молодий, щоб впасти низько. Він підводився. Каявся. Тренувався, як божевільний, але загалом такі загули позначалися на якості спортивних досягнень.
– Так я тебе навіть на місто не виведу! – злився Стас. – Зроби вибір!
– А то що? Відмовитеся від мене? І правильно, давно пора!
– Боже мій! – тільки зітхав Стас.
Він навіть запропонував Сергію, щоб той жив у нього.
– Я не можу кинути маму, ви що? Батько відійде, і на вахту звалить. А вона взагалі пропаде, якщо не стежити.
– Не можна так жити! Вони дорослі! Зробили свій вибір. Ти повинен думати про своє майбутнє.
Сергій став пропускати тренування все частіше. А Стас все частіше почав здаватися. Тоді Яна все-таки сказала йому:
– Ти не Сергія рятуєш, тату. Тобі на Сергія байдуже. Ти ж Дмитра рятуєш. Подумай! Як можна врятувати того, кого вже давно немає!
– Яна… ти не права! Серегій ще живий. Його можна врятувати.
– Але ти все одно вже здався. І правильно. Він не хоче, щоб його рятували.
– Чорт! – роздратовано сказав Стас і потер обличчя. – Ти справді хочеш стати письменником?
– Побачимо, тату.
Вони обійнялися. А Стас пообіцяв собі більше нікого не рятувати. Ні Серегія, який цього не хотів. Ні Дмитра, якого вже ніяк не можна було врятувати.
Доведеться змиритися з тим, що з нього не вийде вихователь! Слава Богу, хоч Янка росте хорошою дівчинкою. Добре вчиться, багато читає.
Йому зателефонували серед ночі з лікарні. Пояснили ситуацію. І він поїхав.
– Зараз стабілізували. У свідомості. Просив зв’язатися з вами, боявся, що не виживе. Був момент, пульс опустився до тридцяти. Відкачали.
– Дякую вам!
– А ви що, справді його тренер? – сумно посміхнувся черговий лікар.
– Я все розумію. Несумісні речі – спорт і це. Все розумію, справді! Але у нього сім’я така… специфічна.
– Ну-ну. – тільки й сказав лікар.
Він показав, куди пройти Стасу.
Сергій лежав весь білий під крапельницею в якійсь моторошній багатомісній палаті. Стас жахнувся. Побіг на пост.
– Та можна тільки вранці перевести, я вам кажу! Бухгалтерія не працює, керівництва немає! – намагалася пояснити йому медсестра.
– Але окрема палата є?
– Є!
– Ну то переведіть! А зранку вже розберемося з керівництвом і бухгалтерією. Я нікуди не піду.
– Ой, який наполегливий батько.
Стас не став уточнювати, що він — не батько. Сергія перевели в окрему палату. Стас присів поруч із ліжком.
– Тренер. – чітко сказав Сергій. – Врятуй мене, тренере. Я більше не буду. Ніколи. Я дурень…
– Я не знаю, Серегію. Правда. Я вже не вірю.
Сергій схопив його за рукав рукою, вільною від крапельниці:
– Я клянуся, Станіслав Валерійович! Я клянуся чим завгодно. Вам…
– Та годі вже. Тобі. Тільки не при людях.
– Тренере… жодного тренування більше не пропущу. Ніякої гидоти в рот не візьму. Крім вас ніхто не зможе мені допомогти. Вибачте мене!
І він розплакався, як дитина.
Стас забрав Сергія до себе додому. До батьків хлопчик з’являється, щоб допомогти з прибиранням, привезти продуктів. Раз на тиждень, не частіше. Він намагався поговорити з матір’ю, щоб та кинула вживати, але з ким там говорити? Вона ніколи не буває тверезою.
Тренування він більше не пропускає, і з тими, хто не займається спортом, перестав спілкуватися. А через півроку Сергій поїхав на свій перший бій і виграв його.
Стас стежить, щоб хлопець не кидав навчання – планує відправити його до інституту фізичної культури. Він запитав Сергія, чого той хоче для себе в майбутньому.
– Хочу бути тренером. Як ти, – сказав хлопець.
Свою клятву він не порушує. Тих, хто живий, ще можна врятувати.
