Коли син переступив поріг мого будинку з цією своєю Регіною, я ще подумала: даремно пекла шарлотку.
Максим приїжджав рідко, без попередження і завжди з якоюсь справою. Просто так, щоб запитати «як ти, мамо?», такого не траплялося давно. Я звикла. Звикла й до того, що він щоразу оглядає мою квартиру з виразом легкого розчарування, ніби чекав побачити ремонт, а тут знову ті самі шпалери й моя швейна машинка.
Звісно, я шила. Шила все життя, підганяла, перешивала, латала, шила штори на замовлення сусідкам. Тканини у мене були по всій квартирі: на стільці, на підвіконні, у пакетах за диваном. Пахло нитками та розігрітою праскою.
Це був мій хліб, мій заробіток, мій спосіб не просити ні в кого.
Батько Максима пішов, коли у сина ще не змінилися молочні зуби, тому доводилося якось давати собі раду. Я виростила Максима сама. Що тут скажеш, не я перша, не я остання.
Того разу вони з’явилися в неділю близько другої години. Я якраз пекла шарлотку, яблука були гарні, кислуваті, з ринку. Регіна увійшла першою, оглянула передпокій, вдихнула повітря і промовчала. Вона взагалі при мені мало говорила, тільки стискала губи, ніби весь час щось підраховувала в голові.
Красива, треба віддати належне. Манікюр, зачіска, сумочка на тонкому ремінці – така коштує більше, ніж я заробляю за місяць. Я це розуміла спокійно, без заздрості. Просто помічала.
Максим поцілував мене в щоку, скинув черевики, дорогі, шкіряні, я раніше таких у нього не бачила, і пройшов на кухню.
– Мамо, а чому так спекотно? Відкрий кватирку.
Я відкрила кватирку, поставила шарлотку на стіл, нарізала на шматочки. Регіна поколупала виделкою, відсунула. Максим з’їв шматочок, не похваливши, не скривившись, просто з’їв, і все.
А потім сказав:
– Мамо, ось у нас така справа. Нам потрібен ремонт. У ванній кімнаті плитка сиплеться. Не допоможеш?
Я кивнула. Дістала конверт із комода, я завжди тримала трохи відкладених грошей про всяк випадок. Цей « випадок» щоразу виявлявся Максимом.
Він сховав конверт у кишеню, і вони пішли.
А потім сусідка передала мені, що зустріла їх з Регіною на вулиці, і Максим зі сміхом говорив:
– Я їй нічого не винен, ну а вона… нехай допомагає, якщо хоче.
Не вірити сусідці, яка ніколи не була пліткаркою, а Максима знала ще дошкільням, не було сенсу.
У коридорі на полиці біля дзеркала лежав мій зошит. Я вела в ньому витрати: скільки витратила, скільки відклала, від чого відмовилася. Звичка ощадливої людини, нічого особливого. Рука потягнулася до корінця, провела по ньому пальцем. Я поклала зошит назад. Не час.
Повернулася на кухню, сіла на табуретку і почала їсти шарлотку. Яблука були справді смачні.
Через пару тижнів син зателефонував мені, його голос був бадьорим, діловим:
– Мамо, допоможи. Справа термінова, не можу пояснити по телефону. Мені потрібні гроші, приїжджай, га?
Я зібралася, взяла конверт і поїхала до сина.
Максим відкрив двері в гарній сорочці, пахнучи одеколоном. За його спиною я побачила їхню з Регіною орендовану квартиру: новий диван, телевізор на всю стіну, на кухні стояв гарнітур із блискучими ручками.
Я зняла черевики, стерті на підборах, і пройшла в шкарпетках по їхньому чистому ламінату.
– Красиво у вас, – сказала я.
І це була правда.
Регіна сиділа на дивані, гортала щось в телефоні. Кивнула мені, не встала. Максим взяв конверт, заглянув усередину, цього разу перерахував і сунув у шухляду комода.
– Це на кухню. Регіна вибрала, там фасади з доводчиками, ну, ти розумієш.
Я не розуміла, що таке фасади з доводчиками. Але кивнула. Потім тихо сказала:
– Максиме, я привезла. Але ти міг би хоч запитати, чи є у мене ці гроші.
Син подивився на мене так, як дивляться на людину, яка сказала щось недоречне за святковим столом.
– Мамо, ну не починай… – роздратовано сказав він.
Регіна відірвалася від телефону. Подивилася на мене, нічого не сказала і знову опустила очі на екран.
Я не стала затримуватися і поїхала додому. На сходовому майданчику мене перехопила Валентина, сусідка, велика, галаслива, вічно у фартуху, з червоними від готування щоками.
– Ларка, чому ти така бліда?
– Через Максима.
Валентина похитала головою. Вона знала все: як я збираю гроші, як відмовляюся від путівки в санаторій, як ношу одну кофту вже третю зиму.
– Я недавно відмовила онучці, вона просила на кіно. Образилася, губи надула. А через тиждень сама заробила, листівки роздавала, прийшла і каже: «Бабусю, я сама купила квиток». Уявляєш? А ти свого привчила, що мати – банкомат. Вставляєш картку, і гроші сиплються. Так не можна.
Я віджартувалася, зачинила двері, роздяглася і сіла на диван. Але слова Валентини не виходили з моєї голови.
А вранці подзвонив Максим і попросився в гості на суботу. Я розуміла, що знову будуть прохання, але… Що ж поробиш, син.
Вони приїхали вчасно, і Регіна допомогла мені накрити стіл. Обідали мовчки. Максим їв з апетитом, Регіна жувала повільно, оглядаючи кухню: лінолеум, фіранки, мій фартух на цвяшку біля дверей.
Потім Максим відсунув тарілку, відкинувся на стільці й сказав:
– Мамо, ми тут подумали. Ти тут одна, тобі стільки місця не треба. Може, продаси цю квартиру, візьмеш собі однокімнатну десь подалі від центру? А різницю ми б використали як перший внесок на квартиру. Набридло, знаєш, жити в орендованому житлі.
Я мовчала. Дивилася на його руки, доглянуті, з короткими нігтями, на зап’ясті сяв новий годинник. Потім перевела погляд на свої руки. Нігті обрізані коротко, щоб не заважали шити. Шкіра суха, вкрита дрібними уколами від голок.
На вказівному пальці сидів мозоль від ножиць, старий, жовтий, майже рідний вже.
– Мамо, ну чому ти мовчиш? – Максим нахилився вперед. – Ти ж хочеш, щоб у нас все було добре?
Я встала, зібрала тарілки, сказала «зараз поставлю чай» і вийшла в коридор, щоб перевести дух. З кухні долинув голос Регіни. Вона говорила тихо, але стіни в моїй квартирі тонкі, тому я все почула.
– Максиме, чого ти вагаєшся? Вона тут одна сидить, їй ця квартира як собаці п’ята нога. Скажи прямо, вона все одно нікуди не дінеться. Ти син, а вона мати. Ось і все.
Я повернулася не відразу. Постояла в коридорі. Біля дверей стояли мої старі черевики. На вішаку висіло єдине пристойне пальто. А на полиці лежав зошит.
Я взяла зошит, повернулася на кухню, сіла за стіл і поклала його перед собою.
Максим поглянув на зошит з подивом. Регіна випрямилася на стільці. Я відкрила першу сторінку і почала читати.
– Зимові чоботи – не купила, відклала Максиму на зимовий одяг. Осінню куртку – не купила, відклала на шкільний табір. Зуби – не поставила, відклала на репетитора з математики. Санаторій – відмовилася, відклала на оплату першого семестру в університеті. Сукню на ювілей – не купила, відклала на другий семестр в університеті…
Я перегорнула сторінку. Потім ще одну. Зошит був заповнений до останнього аркуша, сторінки пожовкли, чорнило подекуди вицвіло.
– Відпустка – жодної за весь час. М’ясо купувала, тільки коли приїжджав, собі варила крупу. Пальто перешивала тричі…
Максим сидів нерухомо. Регіна дивилася на зошит, трохи роззявивши рота. Я закрила зошит, поклала долоню на обкладинку й подивилася на сина.
— Ти сказав, що мені нічого не винен. Сусідка так передала, і я їй вірю. Добре, Максиме. Ти мені нічого не винен. Але й я тобі більше нічого не винна. Ні квартиру, ні гроші, нічого. Живіть, як хочете.
Максим здригнувся, щоб заперечити, але я підняла руку.
– Я не закінчила. Цю квартиру, в якій ти виріс, в якій я ночами шила, щоб ти їв, одягався і вчився, я продавати не буду. Це мій дім. А ти дорослий чоловік, у тебе є дружина, робота, годинник на руці, який коштує дорожче за мою машинку. Ти впораєшся.
Регіна спробувала щось сказати, але Максим схопив її за лікоть. Вони встали й вийшли з кухні. На порозі син обернувся, хотів щось сказати, але промовчав.
Двері за ними тихо зачинилися.
Минуло кілька місяців, а від Максима не було ні дзвінка, ні повідомлення. Валентина розповідала, що чула від спільних знайомих, як він скаржиться на мене. Квартиру вони так і не купили, живуть у орендованій. Регіна, кажуть, влаштувалася на роботу, вперше за їхнє спільне життя.
Я шию. Замовлень вистачає. Купила собі нові черевики – зимові, на хутрі, гарні. Іноді вечорами я сиджу на кухні й думаю, може, не треба було так?
