Ніна Степанівна побачила його о пів на восьму ранку.
Геннадій стояв біля ліфта і тримав кота. Притискав його до грудей обома руками. Кіт був сірий, облисілий з одного боку, і від нього так пахло підвалом, що Ніна Степанівна відступила на крок назад.
– Боже, – сказала вона. – Що це ще таке.
Геннадій не відповів. Він взагалі рідко розмовляв із сусідами. Натиснув кнопку ліфта і дивився перед собою.
– Де ти його відкопав, – не запитала, а констатувала вона. – Він же весь брудний. Ти що, його додому понесеш?
– Я шукав його п’ять місяців.
Ліфт відчинився. Геннадій зайшов. Натиснув четвертий.
Ніна Степанівна залишилася стояти в під’їзді й дивилася, як зачиняються двері. Але обличчя у Геннадія було дуже радісним. Він не зводив очей з кота й трохи поправляв лапки, коли той ворушився.
Вона потім говорила сусідці з п’ятого, що він виглядав дивно.
Але чому — вона дізналася пізніше.
Оголошення з’явилися у вересні. Невеликі, надруковані на звичайному папері, з фотографією. На фото був кіт. Сірий, смугастий, вуса з одного боку коротші, ніж з іншого. Під фото було коротко написано «Загубився» і номер телефону.
Геннадій клеїв їх сам. Рано вранці, перед роботою, виходив із рулоном скотчу та стосом аркушів. Обходив стовпи, дошки оголошень, стіни біля магазину. Пальці мерзли, скотч погано приклеювався на холоді, доводилося притискати довше, ніж зазвичай.
Васька зник наприкінці серпня. Просто не прийшов увечері.
Удома біля батареї стояла миска. Геннадій її не прибрав.
Дзвінки надходили перші два тижні.
Люди повідомляли про сірих котів. Про смугастих котів. Про одного рудого, якого чомусь теж вирішили запропонувати. Геннадій їздив на кожен дзвінок. Дивився, хитав головою, дякував. Їхав назад.
На третьому тижні зателефонувала жінка з вулиці Будівельників, сказала, що бачила схожого біля гаражів. Геннадій поїхав увечері, після роботи, вже в темряві. Ходив між гаражами з ліхтариком телефону, світив під двері, кликав. Ніхто не вийшов. Тільки чужий кіт, чорний, подивився на нього з-під воріт і пішов назад у темряву.
У жовтні він завів зошит.
Записував адреси, куди їздив. Імена людей, які дзвонили. Дати. Іноді короткі нотатки – «сірий, але молодший», «не той окрас», «господарі знайшлися». Сторінок ставало більше. Геннадій гортав блокнот іноді вечорами, не перечитуючи, просто гортав.
Колега по роботі, Вітя, одного разу запитав, що з ним таке.
– Нічого, – сказав Геннадій.
– Зрозуміло, – сказав Вітя і більше не питав.
Листопад був вологим, темніло рано.
Геннадій розширив райони пошуку. Ходив по дворах через квартал, через два. Заходив у чужі під’їзди, дивився на підвіконня, під сходи. Іноді питав у людей у дворі. Більшість хитали головою, не зупиняючись. Одна старенька біля третього під’їзду сказала, що бачила схожого біля трансформаторної будки у вересні, але точно не пам’ятає.
Геннадій подякував. Дійшов до трансформаторної будки. Постояв. Нікого. Звісно.
Ніна Степанівна якось затримала його у під’їзді й сказала, що вже досить, п’ять місяців минуло, треба взяти іншого. Вона говорила не зі зла.
– Іншого не треба, – сказав Геннадій.
– Ну, даремно, – сказала вона.
Він кивнув і пішов до сходів. Ніна Степанівна дивилася йому вслід і думала, що ось люди – зовсім себе заганяють через якихось котів.
У грудні дзвінки майже припинилися.
Оголошення намокли, пожовкли, подекуди відклеїлися. Геннадій переклеював їх. Друкував нові, виходив вранці з рулоном скотчу. Він навчився тримати рулон під пахвою й відмотувати однією рукою, поки другою притискав аркуш.
Третього січня він почув звук.
Тихий. Ледь чутний. Десь за дверима підвалу, того, що під першим під’їздом. Геннадій зупинився. Прислухався. Звук не повторився.
Він постояв хвилину. Потім пішов за ключем до сусіда.
Семенович, довго шукав ключ, знайшов не той, потім знайшов той. Запитав, що Геннадій загубив у підвалі. Геннадій сказав. Семенович подивився на нього, як дивляться на людину, якій краще не перечити, і дав ключ.
Двері відчинилися з зусиллям, запахло сирим бетоном, старим деревом і чимось ще. Геннадій увімкнув ліхтарик і зайшов всередину.
Підвал був довгим і низьким.
Геннадій йшов повільно, світив під труби, за старі ящики, вздовж стіни. Промінь ліхтарика висвітлював то іржавий велосипед без колеса, то стос дощок, то чиєсь покинуте розкладне ліжко з вм’ятиною на боці. Пахло вогкістю та вапном. Десь капало, рідко й рівномірно, наче годинник.
– Васька, – сказав Геннадій.
Сказав тихо. Не покликав, а скоріше перевірив, як перевіряють темряву, перш ніж увійти в неї.
Ніхто не відгукнувся.
Він пройшов далі, повз щиток з проводами, повз старі батареї, складені вздовж стіни. Промінь ліхтарика рухався повільно. Геннадій не поспішав. За п’ять місяців він навчився не поспішати там, де поспішати марно.
– Васька.
Знову тиша. Лише десь капає. Лише гудуть труби над головою, теплі, вкриті пилом.
Він дійшов до дальньої стіни й зупинився. Посвітив у кут. Там були ящики, три чи чотири, складені один на одного, і між ними та стіною був темний простір, вузький, як щілина. Геннадій присів. Посвітив туди.
Два ока відбивали світло.
Він не рухався. Просто дивився. Серце зробило щось дивне, не гучне, але відчутне, ніби пропустило удар і потім наздогнало.
– Васька, – сказав він. Зовсім тихо.
Очі не зникли. Але й кіт не вийшов. Сидів у щілині між ящиками та стіною й дивився на світло ліхтарика. Геннадій опустив промінь трохи вбік, щоб не засліплювати. Потім сів на підлогу. Прямо на бетон, не думаючи про одяг, не думаючи ні про що.
Просто сів. І став чекати.
Він не знав, скільки часу минуло.
Було холодно. Бетон витягував тепло крізь куртку швидко й рівномірно. Геннадій не ворушився. Ліхтарик тримав збоку, щоб у щілині було не зовсім темно, але й не в очі. Іноді тихо говорив. Не кликав, не вмовляв. Просто говорив, як говорять, коли потрібно, щоб голос був поруч.
– Холодно тут у тебе, – сказав він. – П’ять місяців. Я й не думав, що ти тут.
З щілини не було ні звуку.
– Я всюди ходив. На Будівельників їздив, вночі. Там гаражі, ти не знаєш. Блокнот весь заповнив.
Десь у темряві капало. Труби гуділи.
– Вдома миска стоїть. Я її не прибрав.
Він почув шурхіт раніше, ніж побачив рух. Кіт повільно вийшов із щілини. Не прямо до Геннадія, а спочатку вбік, уздовж ящиків, понюхав повітря, зупинився. Геннадій не рухався. Дивився.
Кіт був худий. Бік облисілий, десь шерсть не відросла. На одній стороні мордочки вуса коротші. На лівій.
Це він.
Кіт зробив ще крок. Потім ще один. Потім підійшов до ноги Геннадія і ткнувся головою в коліно. Один раз. Ніби перевірив. І залишився стояти поруч.
Геннадій не відразу підняв руку. Спочатку просто сидів. Потім обережно, повільно, опустив долоню на котячу голову. Васька не відсунувся. Тільки заплющив очі, і в цьому було щось таке просте, що у Геннадія перехопило горло.
Він не плакав. Просто сидів на холодному бетоні підвалу свого ж будинку і тримав руку на голові кота, якого шукав п’ять місяців. А кіт стояв поруч і мовчав.
Встати було важче, ніж сісти.
Ноги затерпли, і Геннадій піднімався повільно, тримаючись за ящики. Васька відступив на крок, спостерігав. Геннадій випростався, постояв. Він читав про те, що коти можуть здичавіти, відвикнути від людей навіть за два тижні. А тут — п’ять місяців. Потім знову присів, вже навпочіпки, і взяв кота на руки.
Васька не пручався. Він був легким, набагато легшим, ніж був. Геннадій притиснув його до грудей і відчув, як під долонею б’ється маленьке швидке серце.
Вони йшли до виходу тим самим шляхом. Повз розкладне ліжко, повз іржавий велосипед, повз щиток. Геннадій однією рукою тримав ліхтарик, а другою притискав кота.
Васька не ворушився. Лише один раз поворушив лапами, влаштовуючись зручніше, і знову замовк.
Біля дверей Геннадій зупинився.
Потім штовхнув їх й вийшов.
У дворі був ранок. Сірий, січневий, без сонця. Лежав старий, злежаний сніг, з чорними слідами вздовж доріжки. Геннадій мружився від світла.
Він стояв біля дверей і тримав Ваську.
Ось тоді їх і побачила Ніна Степанівна.
У будинку було тепло.
Геннадій роззувся у передпокої, не відпускаючи кота. Потім все-таки поставив його на підлогу, обережно, як ставлять щось крихке. Кіт одразу опустив ніс до підлоги й пішов уздовж стіни. Повільно, з зупинками. Нюхав плінтус, кут, ніжку тумбочки. Перевіряв.
Геннадій стояв і дивився.
Васька дійшов до кухні. Зупинився на порозі, нахилив вухо. Потім зайшов. Геннадій зайшов слідом.
Миска стояла біля батареї, де стояла завжди. Порожня, чиста, трохи запилена по краю. Кіт підійшов до неї, понюхав. Постояв над нею секунду. Потім відійшов і сів біля батареї поруч, притулившись боком до теплого заліза.
Геннадій відкрив холодильник. Всередині було трохи вареної курки. Він відокремив шматок, поклав у миску. Руки не відразу слухалися, пальці ще не відігрілися від холоду.
Васька їв повільно. Не жадібно, як їдять голодні, а обережно. Геннадій сидів поруч на підлозі, спиною до стіни. Дивився.
Васька потім обійшов усю квартиру. Перевірив кожен куток, кожну кімнату, кожне підвіконня. Потім повернувся до вітальні, застрибнув на диван і згорнувся там, де завжди спав раніше. Ліворуч від подушки, біля підлокітника.
Геннадій не зводив з нього очей.
П’ять місяців він шукав, мерз біля стовпів, їздив на чужі дзвінки, ходив з ліхтариком між гаражами. А Васька сидів у підвалі під першим під’їздом.
Чим він там харчувався? Напевно, мишами. Як довго б він протримався, якби за щасливим збігом обставин його тихе «мяу» не почув Геннадій.
Геннадій міг би довго про це думати. Але не став.
Він вимкнув світло у передпокої, пройшов до вітальні й сів на диван поруч із котом. Васька примружив око, подивився й знову заплющив. За вікном темнішало.
Усі були вдома.
