Тамара поклала на тарілку перед чоловіком два сирники й повернулася до плити, щоб зняти решту зі сковорідки. Обернувшись, вона побачила, як Степан мляво колупає сирник.
— Ти чому сьогодні такий? Їж швидше, запізнишся на роботу.
Степан доїв свій сніданок і, зітхнувши, встав із-за столу.
— Не забудь бутерброди. — Вона подала паперовий згорток.
Після того, як чоловік пішов, вона займалася своїми звичайними домашніми справами. Потім зібралася в магазин. На сходах зустріла Федора з другого поверху.
– Степан вдома? Хочу запросити його на б.й.
– Який ще б.й? Старий здурів? – Тамара суворо подивилася на сусіда.
– Та не лякайся. Це я так, образно висловився. У доміно пограти у дворі хотів запросити. Вітька з дружиною поїхали на дачу, а у нас некомплект, так би мовити. – Федір виставив уперед коробку з доміно.
– Та Степан на роботі. Хіба ти не знаєш? Сьогодні п’ятниця. Він працює. – Тамара вже зібралася спускатися сходами далі.
– Знову на роботу влаштувався? Пенсіонеру не сидиться вдома. – Федір посміхнувся, але побачив здивований погляд Тамари й знітився, відвів очі й спустився на сходинку нижче.
– Ні, ти зачекай! – Тамара вхопила його за рукав старого потертого піджака. – Він і не йшов з роботи. Так і працює на своєму заводі.
– Я, це… Піду я… – Федір смикнув рукою, звільняючись від чіпких пальців.
– Ні, зачекай. Я чогось не знаю? Стій, кажу! – Тамара спустилася на кілька сходинок за Федором і знову схопила його за руку.
– Ох. – Федір почухав потилицю. – Гаразд. Його звільнили, на пенсію відправили. Шістдесят вісім років все-таки. Два тижні тому ще. Не сказав? Вибач, я думав, ти знаєш. А він, виходить, не сказав. Ось так. А де він тоді?
— Ось і я хотіла б знати, — задумливо промовила Тамара. — Кожен день йшов на роботу, бутерброди брав із собою… Ну,Степан! Тільки повернися додому, влаштую допит із пристрастю. Захотів у шпигунів гратися на старості років. – Тамара відпустила руку сусіда і повернулася до квартири.
Сіла на низький табурет у передпокої, розмірковуючи, куди ж щодня ходив Степан. Вона згадала, яким він прийшов з роботи два тижні тому. Сказав, що захворів. Дійсно лежав усі вихідні на дивані, відвернувшись до стіни. Вона його відпаювала відварами та бульйоном.
А в понеділок, ніби нічого не сталося, він пішов на роботу. Згадала, як він сьогодні вранці колупав виделкою сирники. «Мені б одразу здогадатися, що щось не так».
Тамара схаменулася, підхопилася. «Треба його знайти. Місто невелике. На річці може бути з рибалками або…» Вона сплеснула руками, взяла сумочку і поспішно вийшла з квартири.
Ходила містом і роздивлялася навколо. Ні на річці, ні в парку Степана не знайшла. Хотіла зазирнути на завод, але він туди не піде – гордий. Та й не пустять його через прохідну. Тамара, змучена й втомлена, повернулася додому вже о п’ятій годині дня. Сіла на диван і заплющила очі.
– Що ж це я? Скоро ж Степан повернеться. – Вона підхопилася і побігла на кухню готувати вечерю. Навіть не згадала, що сама з ранку нічого не їла.
Поставила варити картоплю, взялася смажити котлети. До шостої години у неї все було готово, як завжди. Вона дивилася на стрілки настінного годинника і чекала. Заскрипів замок. Тамара мало не підскочила, але одразу ж сіла назад, намагаючись заспокоїтися.
Степан, повільно, не дивлячись на дружину, увійшов і сів за стіл.
– Ти чого сьогодні рано? – вона намагалася говорити спокійно, не видаючи, що знає. – Ти блідий, щось болить? – запитала стурбовано.
– Як завжди. Не рано. – Степан відвернув обличчя вбік.
– Помий руки. Я зараз накрию стіл, будемо вечеряти. – Тамара встала.
– Зачекай. — Степан рукою притримав дружину, не піднімаючи голови. — Я справді втомився. Піду, приляжу. Поїмо потім. Не метушись. — Він, нарешті, поглянув їй в обличчя й посміхнувся.
– Добре. Може, дати таблетку від серця? – Тамара звернула увагу, як важко Степан підвівся, спираючись рукою на край столу, згорбившись і шаркаючи ногами, вийшов із кухні. Почула, як заскрипів старий диван під вагою його тіла.
Вона сіла за стіл і почала думати, як його заспокоїти. Адже немає нічого страшного в тому, щоб сидіти вдома. Що вона все знає, не треба робити вигляд, що ходить на роботу. Не треба блукати містом у спеку або сидіти десь. Вона забезпечить йому таку зайнятість, що дихати не буде часу.
Сестра давно запрошувала на дачу. Там роботи безліч. І гриби скоро підуть… Тамара підбадьорилася і пішла в кімнату.
Степан лежав на боці з закритими очима. Долоню однієї руки підклав під щоку, інша звисала з дивана майже до самої підлоги.
Тамара підійшла і почала її піднімати. Рука здалася дуже важкою, вона не втримала її, і та знову безвольно впала. Від руху тіло злегка здригнулося, але Степан не прокинувся.
– Степан! – її крик обірвався на високій ноті.
Тамара прикрила рот долонею, зрозумівши, що сталося.
Впала на коліна біля дивана, уткнулася обличчям у бік чоловіка і заридала. Коли сил і сліз не залишилося, підвелася з колін. Все розпливалося перед очима. Тамара обережно підняла руку Степана і поклала вздовж його тіла. Він любив дрімати в такій позі.
Хитаючись, вийшла з квартири, спустилася на поверх нижче і постукала у двері сусідів, забувши про кнопку дзвінка. Федір у майці та спортивних штанях відчинив двері, все зрозумів по заплаканому обличчю.
– Федоре, Степан… – не змогла вимовити вголос страшних слів, уткнулася в худі груди Федора.
Разом вони піднялися в квартиру поверхом вище. За ними поспішно снувала своїми короткими ніжками невисока й огрядна дружина Федора Анна. Вона стала поруч із чоловіком і перехрестилася.
– Треба подзвонити в «швидку» або викликати перевезення. Ні. Спочатку в «швидку», – з упевненістю сказала Анна і вийшла дзвонити.
– Ех, Степан… Він молодший за мене на три роки. Оце так. – Федір зітхнув.
– Він… прийшов, сказав, що втомився, що полежить. Навіть вечеряти відмовився. Я… Минуло всього кілька хвилин. Зайшла в кімнату, а він… – Тамара знову розплакалася.
– Хороший мужик був. Адже зовсім не старий. Не пережив. Я казав, що тільки перші дні важко, потім звикнеш, все налагодиться. Йому стало прикро, що нібито він більше не потрібен, показали на двері. Стільки років віддав заводу. – бурмотів Федір, ні до кого не звертаючись.
– Зараз приїде «швидка». Навіщо стояти? Ходімо на кухню. Тобі треба водички випити. – Анна обняла Тамару за плечі й повела на кухню, дала корвалол і змусила запити водою.
– Як я без нього? Сорок вісім років разом… Як один день. Як з армії повернувся, так і… одружилися. Ой, як же я… – вона знову залилася сльозами, але вже не ридала, а гойдалася з боку в бік на стільці, голосила уривчасто й нерозбірливо.
У двері подзвонили. Федір відчинив і ввів у кімнату двох чоловіків у червоних костюмах швидкої допомоги. Вони оглянули тіло Степана, написали довідку, дали номер телефону, щоб викликати перевезення. І пішли.
Тамара кинулася до Степана, впала на коліна біля дивана і заголосила, прощаючись із чоловіком. Його сорочка стала мокрою від її сліз. Транспорт приїхав лише через дві з гаком години. Не могла дивитися, як забирають чоловіка, пішла на кухню, розплакалася. Федір обійняв її за плечі, посадив за стіл.
— Дякую, Федоре. Ви мені допоможете? З похоронами. — Вона переводила очі з Федора на його дружину.
– Не хвилюйся. Завтра разом підемо в похоронне бюро, зробимо все, як належить. А ти збери одяг для нього, ну, у що одягнути. Після бюро відвеземо. Напевно, у неділю не ховають. Значить, у понеділок. Може, дітям подзвонити, чи сама?
– Я сама… потім. – Тамара витерла очі тильною стороною долоні.
– А похоронну службу? Це ж заведено. Він хрещений? – запитала Анна.
– Степан цього не любив, – прошепотіла Тамара.
– Ні. Так недобре. Я завтра піду до церкви, все дізнаюся, – наполягала Анна.
Тамара байдуже знизала плечима.
Незважаючи на метушню, дні тягнулися довго. Після похорону діти поїхали до себе в інші міста. Кликали Тамару з собою, але вона навідріз відмовилася.
Вона ходила по квартирі й поглядала на диван. Розумом розуміла, що Степана більше немає, але бачила, що він лежить, як завжди, на боці, підклавши долоню під щоку, а іншу руку витягнувши вздовж тіла. І рука не падала. Іноді він сідав і питав її: «Довго я спав?»
У голові все переплуталося. Тамара не розуміла — це її фантазії, їй ввижається, чи справді Степан ще тут. Їй здавалося, що вона з’їхала з глузду, якщо бачить сплячого чоловіка на дивані.
Вранці прокидалася рано, щоб приготувати сніданок, провести на роботу. Оговтувалася, згадувала і починала плакати. Дочка дзвонила, кликала до себе пожити, відволіктися. Тамара зважилася і поїхала, але через тиждень повернулася. Квартира зустріла тишею і порожнечею. Степана на дивані більше не бачила.
Вечорами діставала старі фотографії, розглядала їх і вголос розмовляла зі Степаном.
— Дивися, наше весілля. А це ти мені надіслав з армії, а це…
Вона говорила і не чекала відповіді. Просто мовчати було ще важче. Тиша тиснула, оглушала. Вмикала телевізор тихо. Створювалася ілюзія, що в квартирі вона не одна. На фотографіях і в спогадах Степан був молодим і живим. Поруч.
Одного вечора, коли за вікном повільно згасало світло, Тамара знову сиділа з фотографіями. У кімнаті було тихо, тільки годинник відмірював хвилини. Вона довго дивилася на одну світлину — там Степан сміявся, молодий, у світлій сорочці, з трохи скуйовдженим волоссям.
— Ти тут такий щасливий… — прошепотіла вона. — І я поруч. Ми ж тоді навіть не знали, скільки всього попереду…
Її голос затих. Вона провела пальцями по світлині, ніби могла торкнутися його.
— Пробач мені… — тихо додала вона. — Я ж навіть не помітила, як тобі було важко. Ти все сам… усе сам…
У відповідь — тиша. Але вже не така глуха, як раніше.
Тамара підвелася, повільно підійшла до дивана. Постояла, вдивляючись у знайомий куток кімнати. Потім обережно сіла поруч, провела рукою по оббивці — там, де колись лежала його рука.
— Я тепер зрозуміла… — сказала вона вголос. — Ти просто не хотів бути зайвим. Хотів залишитися потрібним… сильним…
Вона глибоко зітхнула.
— А для мене ти завжди таким і будеш.
Уперше за довгий час вона не заплакала.
Тамара підійшла до вікна, відчинила його. У кімнату увійшло прохолодне вечірнє повітря, наповнене запахом весни. Десь у дворі сміялися діти, хтось кликав когось додому, життя тривало.
Вона повернулася до столу, обережно склала фотографії в коробку.
— Знаєш, Степане… — тихо сказала вона. — Я ще поживу. Я знаю ти б хотів. Спокійно… по-людськи.
Погладила коробку, ніби поставила крапку.
Наступного ранку вона прокинулася рано. Але цього разу не поспішала накривати на двох. Зварила собі чай, відрізала шматочок хліба, сіла біля вікна.
Сонце повільно піднімалося над дахами.
— Доброго ранку, — сказала вона тихо.
