– Ти в нашій родині лише тимчасово! – сказала вона за столом. Чоловік кивнув. Тоді я встала й пішла за документами на цю квартиру.
Свекруха сіла за мій стіл, поклала лікті на мою клейонку й сказала, що я тут ніхто. Але це сталося потім, а спочатку все було цілком терпимо, ну, або мені так здавалося.
Бориса Петровича, мого свекра, можна було б назвати «непомітним». Він вічно щось майстрував на балконі, то полицю, то табуретку. Говорив мало, але якщо говорив, то по суті.
Квартиру він приватизував на себе і нічого не став міняти. Звичайно, про це потім будуть сперечатися, але я забігаю наперед.
Я працювала ветеринаром у клініці. Коти, собаки, іноді папуги — звичайна міська практика. Семен, мій чоловік, фарбував стіни. Тобто працював маляром, коли були замовлення.
Коли замовлень не було, а їх часто не було, сидів удома, гортав телефон і чекав, коли хтось подзвонить.
Жили ми нормально. Втім, це я звикла так вважати. За комунальні послуги платила я, ремонт робила я, плитку у ванній клала теж я, на колінах, за відеоуроками з інтернету. Семен стояв поруч, подавав затирку і важко зітхав.
Борис Петрович одного разу подивився на це, похитав головою, пішов на балкон. Потім покликав мене на кухню.
– Підпиши ось тут, – попросив він, підсуваючи папір, який виявився дарчою на квартиру. – Потім зрозумієш, навіщо.
Я підписала. Сховала папку серед своїх дипломів і сертифікатів підвищення кваліфікації, товстий стос на верхній полиці, куди ніхто не заглядав. Борис Петрович попросив мовчати, і я мовчала.
Борис Петрович пішов тієї весни, коли зацвіла яблуня, яку він колись сам посадив біля під’їзду. А через кілька днів його дружина, а за сумісництвом моя свекруха, Антоніна Борисівна привезла дві валізи та ще сумку на коліщатках, зайняла його кімнату, почала облаштовуватися.
Струнка, підтягнута, з каре, вона виглядала молодшою за свої роки. Говорила тихо, але так, що перепитувати не хотілося. Кожне слово вкручувалося, як ґвинт, точно в потрібне місце.
Приходила з магазину, ставила пакети на стіл і оглядала кухню, повільно, прискіпливо, ніби складала опис.
У перший тиждень вона переставила шафу в передпокої. У другий винесла книги з кімнати, склала стосом біля дверей. Книги, які Борис Петрович читав перед сном: детективи, довідник рибалки, пошарпаний атлас. Вона не попросила дозволу, просто склала, як непотрібне.
Потім взялася за кухню. Переклала тарілки, переставила банки з крупами, викинула мою підставку для ножів, пластикову, некрасиву, але зручну.
– Що це ще за убогість? – поморщилася вона, крутячи підставку в руках. – Семене, у вас тут хоч хтось наводить порядок?
Семен тільки переступив з ноги на ногу.
– Ну, мамо, Віка нібито стежить…
– Віка «нібито стежить», – повторила Антоніна. – Помітно. Дуже помітно.
Я промовчала. Повернула книги на полицю, коли Антоніна пішла. Купила нову підставку для ножів, дерев’яну, дорожчу, щоб не було до чого причепитися. Підставку Антоніна не помітила, зате помітила, що я не вимила плінтус за холодильником.
Увечері після зміни я зайшла на кухню по кефір і побачила, що зі стіни зникла фотографія в рамці. Ту, де Борис Петрович стоїть на балконі з рубанком і посміхається.
Рамка залишилася, тільки знімок усередині змінився: тепер там були Антоніна з Семеном, обоє вбрані, обоє дивляться в камеру. Я хотіла було поговорити зі свекрухою, але махнула рукою. Нічого їй не доведеш.
Наступного ранку я повісила рамку назад, з колишнім знімком.
– Я повернула фото на місце, – пояснила я Антоніні. – Це була його квартира.
Антоніна мовчки подивилася на мене, потім відвернулася до вікна, поправила штору.
– Була, – повторила вона. – Саме була…
Я вийшла до під’їзду. Дихалося легше, ніж зазвичай. На майданчику виднілася яблуня, вже відцвіла, але з густим темним листям. Повз пройшла сусідка Зоя, привіталася, запитала:
– Як Антоніна?
Я знизала плечима. Зоя похитала головою, пішла далі, але потім обернулася, мабуть, хотіла щось сказати, та передумала.
У суботу ввечері Антоніна розмовляла з кимось по телефону. Я чула уривки:
– Приходь… подивишся, як ми тут влаштувалися… Ні, вона не проти, куди їй подітися…
Гості прийшли в неділю до обіду. Антоніна сама накрила стіл, моєї допомоги не попросила. Прийшли її сестра Римма та подруга Валентина, обидві гучні, обидві сіли й одразу почали оглядати квартиру.
— Гарна квартира, — промовила Римма, оцінювально торкаючись шпалер. – Простора. Дві кімнати, кухня пристойна.
– Так, – кивнула Антоніна, – Борис залишив. Слава Богу, є куди повернутися.
Я сиділа в кутку за столом і їла, не піднімаючи очей. Семен поруч потирав лисину.
– А Віка тут з вами? – поцікавилася Валентина, повернувшись до мене з цікавістю. – Надовго?
Антоніна відповіла раніше, ніж я встигла відкрити рота.
– Віка тут тимчасово. Вона у нас, – Антоніна завагалася, підбираючи слово, – гостя.
Римма хмикнула. Валентина подивилася на мене з співчуттям… ну, або мені так здалося. Семен розгладжував на колінах серветку, не промовляючи ні слова. Пауза тривала секунди три, не більше, але мені цього вистачило.
Я відклала виделку.
– Антоніна Борисівна, – почала я, – якщо тут і є хтось гостем, то це не я. Я в цій квартирі ремонт робила своїми руками. Плитку клала, труби міняла, щомісяця за комунальні плачу. А ви переїхали з валізами і за весь час жодного разу навіть за хлібом не сходили.
Антоніна поглянула на сина.
– Семен, – покликала вона. – Ти чуєш, що вона каже?
Семен кинув на неї похмурий і водночас боязкий погляд:
– Ну, мамо… Ну, Віка… давайте не при гостях…
Римма закашлялася. Валентина потягнулася за хлібом. Обід продовжився, але розмова більше не клеїлася.
Гості пішли через пів години. Антоніна взялася за посуд. Семен підійшов до неї, торкнувся за плече:
– Мамо, ну навіщо ти при всіх…
– Не лізь, – рикнула вона. – Я знаю, що роблю.
Увечері я зіткнулася із Зоєю на майданчику.
– Чула, що у тебе Антоніна гостей приймає? – поцікавилася сусідка.
– Угу.
– Віка, я тобі одну річ скажу. Борис Петрович якось проговорився… Ми на лавочці сиділи, він бутерброд з ковбасою жував. Каже: «Зоя, мій Семен нікого не захистить. А я вже не зможу».
Я уважно слухала.
– Він про тебе говорив, Віко. Переживав, що після нього Антоніна розвернеться на повну. Він-то її стримував.
Я кивнула, зайшла додому. Закрила двері, пройшла до вітальні. Дістала з полиці папку, відкрила. Дарча лежала на місці, рівна, не пом’ята. Закрила папку, поставила назад.
Того вечора Антоніна зателефонувала Риммі. Я чула крізь стіну:
– Ні, тут треба діяти. Приїжджай на тижні, обговоримо.
Римма незабаром приїхала. За столом було тихо, тільки ложки стукали по тарілках. Потім Антоніна відсунула тарілку, витерла губи серветкою і заговорила:
– Я хочу прописати Римму. Тут, у цій квартирі.
Римма мовчала.
– Мамо, може, не треба… – почав Семен.
– Семен, – перебила Антоніна. – Це сімейна справа. А Віка у нас…
Вона повернулася до мене.
– На пташиних правах. Ти вже вибач, але так воно й є. Квартира Бориса, а ти тут живеш, тому що ми дозволяємо.
Семен кивнув. Коротко, звично, навіть не задумуючись.
Цей кивок я бачила сотні разів. За обідом, за вечерею, після кожної сварки. Але зараз цей кивок означав інше. Кивок означав: так, мамо, виганяй її, я не проти.
Я сиділа і думала не про слова Антоніни. Я думала про те, що говорив Борис Петрович: «Семен не захистить». Ось – не захистив. Навіть не спробував.
Я підвелася з-за столу і принесла папку.
– Це дарча, – промовила я, показуючи присутнім документ. – Борис Петрович оформив квартиру на мене. Ось документ, ось підпис, ось печатка. Квартира моя.
Семен втупився в папір з таким виразом обличчя, ніби перед ним поклали живу змію. Антоніна не ворушилася. Дивилася на аркуш, на печатку, на мій підпис поруч із підписом її чоловіка, який за життя ніколи з нею не сперечався.
Не підвищував голосу, а лише стругав табуретки на балконі. І потай від усіх оформив дарчу.
– Це… – почала вона. – Це підробка.
– Можете перевірити, – я знизала плечима. – Борис Петрович знав, що робив.
– Боря не міг… Він би ніколи…
– Міг. І зробив. Бо знав, що ви саме так і вчините. Він так і казав: «Підпиши, потім зрозумієш навіщо». Я зрозуміла.
Антоніна перевела погляд з аркуша на Семена, чекала, що син встане, щось скаже, щось зробить. Семен сидів мовчки і якось пригнічено.
– Семене, – повернулася я до нього. – Ти кивав. Кожен раз кивав їй. Ось і кивни їй перед тим, як вона звідси піде.
Римма тихо поклала виделку і встала з-за столу. Вона тихо зібралася і поїхала.
Наступного дня Антоніна поїхала до Римми. Розповідала сусідам, знайомим, усім, хто був готовий слухати, що невістка обманом відібрала квартиру. Що Борис останніми місяцями був «не в собі», що дарчу треба оскаржувати.
Але не оскаржила. Борис Петрович усе оформив чисто, через нотаріуса, у присутності свідків.
Семен пішов. Зібрав речі, постояв у передпокої, доторкнувся до рамки з фотографією батька на стіні: рубанок, балкон, розтягнутий светр. Ні слова не промовив. На розлучення не подавав, чекав, що я передумаю. Я подала сама.
Зоя заходила вечорами. Одного разу сіла за стіл і уточнила:
– А ти б промовчала, якби вона не почала з прописки?
Я не знала. Може, й промовчала б. Може, ця папка так і лежала б на полиці. Борис Петрович дав мені козир, але використовувати його чи ні – вирішувала я.
