– Ти все правильно зробила, – говорила мама, коли Анастасія, вклавши Артема, плакала на кухні. – Не можна жити там, де тебе не поважають

– Насте, давай, ти як господиня, попросиш Дмитра, щоб повернув машину сьогодні? Мені треба маму з вокзалу зустріти, – Сергій зазирнув у дитячу, де Анастасія вкладала однорічного Артема.

– А що, твій брат знову взяв мою машину? – Анастасія випросталася. – Я ж просила попереджати мене.

– Ну він тільки до університету і назад, – Сергій присів на край дитячого ліжечка. – У нього сьогодні важливий залік, він спізнювався.

– У нього щодня щось важливе, – Анастасія поправила ковдру сплячого малюка. – А я навіть не можу планувати свій день, бо ніколи не знаю, чи буде в мене можливість кудись поїхати.

Анастасія вийшла з дитячої, тихо прикривши двері. На кухні вона почала готувати вечерю, з силою нарізаючи овочі. Шість років тому, коли вони з Сергієм одружилися, все здавалося таким простим і зрозумілим. Вони мріяли про велику родину, будували плани. Анастасія пам’ятала, як пишалася собою, коли змогла купити машину – свою першу серйозну покупку.

– Я сама заробила на неї, – розповідала вона тоді подругам. – Три роки збирала, підробляла вечорами.

Сергій тоді радів за дружину, захоплювався її цілеспрямованістю. А тепер… Тепер її машиною постійно користувався його молодший брат Дмитро, який вважав нижчим за свою гідність працювати… Як зараз пам’ятаю його слова, коли йому пропонували підробіток:

“Навіщо напружуватися? – говорив Дмитро, гордо піднявши голову. – У мене є сім’я, яка допоможе”.

Анастасія кинула погляд у вікно – її срібляста машина стояла біля під’їзду. Значить, Дмитро вже повернувся. Цікаво, скільки бензину залишилося в баку? Востаннє він повернув машину практично порожньою.

У двері подзвонили. На порозі стояв Дмитро, помахуючи ключами від машини.

– Дякую! – кинув він недбало. – Класна тачка, я навіть друзів встиг покатати.

– Що значить “друзів покатати”? – Анастасія завмерла з рушником у руках. – Ти ж брав машину тільки до університету з’їздити.

– Ну, а що такого? – Дмитро плюхнувся в крісло. – Машина ж усе одно стоїть цілими днями. Ти ж у декреті, нікуди не їздиш.

– Дімо, це моя машина. Я не дозволяла тобі…

– Та годі тобі, – відмахнувся Дмитро. – Не будь занудою. Сергій же не проти.

– До чого тут Сергій? Це моя машина!

– Ну ось, знову починається, – Сергій вийшов зі спальні. – Насте, не перебільшуй. Подумаєш, прокатив друзів. Нічого ж не сталося.

Анастасія заплющила очі, рахуючи до десяти. Їй раптом згадалося, як три роки тому вона отримувала підвищення. Як раділа, що тепер зможе дозволити собі автомобіль. Як ретельно обирала саме цю модель.

– Сергію, твій брат має хоча б заправляти машину, – спробувала вона звернутися до логіки чоловіка.

– У нього зараз немає грошей, ти ж знаєш, – Сергій знизав плечима. – Він студент.

– У двадцять п’ять років можна знайти підробіток.

– Не починай, – поморщився Сергій. – Він навчається. Йому потрібно здобути освіту.

– Уже третю, – пробурмотіла Анастасія.

Дмитро справді змінював університети як рукавички. Спочатку кинув економічний факультет, потім не довчився на юридичному. Тепер ось вирішив стати дизайнером. І щоразу батьки оплачували його навчання, а Сергій підтримував усі починання брата.

“Мені потрібно знайти себе, – говорив тоді Дмитро. – Не можна ж займатися нелюбимою справою”.

При цьому “пошуки себе” чомусь не заважали йому мати останній айфон і дорогий одяг. Батьки та Сергій вважали своїм обов’язком забезпечувати його всім необхідним. А тепер ще й машина Анастасії стала для нього безкоштовним таксі.

– Завтра мені потрібна машина, – твердо сказала Анастасія. – Я записала Артема до лікаря.

– Без проблем, – кивнув Дмитро. – Тільки зранку мені треба заїхати…

– Ні, – перебила його Анастасія. – Ніяких “заїхати”. Це моя машина, і завтра вона потрібна мені.

– Так, що ти скупишся? – обурився Дмитро. – Подумаєш, машина! У нас у сім’ї все спільне.

– У тому-то й річ, що не спільне. Я сама заробила на цю машину. До останньої копійки.

– Насте, ну що ти як маленька? – втрутився Сергій. – Дмитро ж ненадовго. Він швидко з’їздить і повернеться вчасно.

Анастасія подивилася на чоловіка. Колись його доброта і м’якість здавалися їй прекрасними якостями. Тепер вона бачила, що за цією м’якістю ховалася просто нездатність казати “ні” і відстоювати права. Особливо коли справа стосувалася його молодшого брата.

– Добре, – повільно промовила Анастасія. – Значить, усе спільне? Тоді, Дімо, я візьму твій новий айфон. Позичиш на тиждень?

– Чого? – Дмитро аж підстрибнув у кріслі. – Ти що, з глузду з’їхала? Це ж мій телефон! Там усе моє життя.

– А що такого? У нас же все спільне, – Анастасія схрестила руки на грудях.

– Це інше! – обурився Дмитро. – Телефон – це особисте!

– А машина, значить, не особисте? – Анастасія підвищила голос, але тут же осіклася, згадавши про сплячу дитину.

З дитячої пролунав плач. Артем усе-таки прокинувся.

Анастасія поспішила до сина, залишивши цю безглузду суперечку. Жінка монотонно заколисувала малюка. Але всередині все кипіло. У передпокої чулися голоси – Дмитро щось гаряче обговорював із Сергієм.

Наступного дня Анастасія все ж змогла з’їздити з Артемом до лікаря, але настрій було зіпсовано. Щоразу, сідаючи за кермо власної машини, вона відчувала себе ніби чужою.

Через тиждень ситуація досягла точки кипіння. Дмитро заявився ввечері, коли Анастасія вкладала Артема спати.

– Насте! – голосно покликав Дмитро з порога. – Вийди, розмова є!

Анастасія вийшла з дитячої, прикривши двері. У вітальні Дмитро розвалився в кріслі, поклавши ноги на журнальний столик. Сергій сидів поруч, уткнувшись у телефон.

– Слухай, я тут подумав, – почав Дмитро, покручуючи в руках ключі від машини. – Давай ти перепишеш машину на мене? Ти ж у декреті сидиш, тобі вона особливо не потрібна.

Анастасія моргнула, не вірячи своїм вухам.

– Що, вибач?

– Ну, а що такого? – Дмитро знизав плечима. – Мені вона потрібніша. У мене навчання, друзі, справи. А ти з дитиною вдома сидиш.

Анастасія перевела погляд на чоловіка. Сергій продовжував дивитися в телефон, вдаючи, що не чує розмови.

– Дмитро, ця машина – моя, – кожне слово давалося важко. – Я три роки працювала, щоб її купити.

– Ну і що? – Діма закотив очі. – Подумаєш, працювала. Зараз-то ти не працюєш. А в мене життя тільки починається. Мені потрібна тачка.

До горла підступив клубок. Анастасія знову подивилася на Сергія, але той мовчав, не піднімаючи очей.

– Ні, – твердо сказала Анастасія. – Я не буду переписувати машину…

– Ось вічно ти скупишся! – вибухнув Дмитро. – Сергію, скажи їй!

Сергій нарешті відірвався від телефону:

– Насте, може, справді варто подумати? Дмитру зараз машина потрібніша… Може, за розум візьметься, таксувати буде.

Це стало останньою краплею. Анастасія мовчки розвернулася і пішла в спальню. Всю ніч вона не могла заснути, обдумуючи ситуацію, що склалася.

Вранці, дочекавшись, поки Сергій піде на роботу, Анастасія зібрала Артема і поїхала в автосервіс до свого старого знайомого.

– Вадиме, можеш притримати машину на кілька тижнів? – запитала вона. – Скажи, що серйозний ремонт потрібен.

– Щось трапилося? – Вадим уважно подивився на колишню однокласницю.

– Просто потрібен час подумати.

Увечері розмова з Сергієм була неминучою.

– Де машина? – запитав він, повернувшись із роботи.

– У сервісі, – Анастасія похитувала на руках сонного Артема. – Потрібен серйозний ремонт.

– Що з нею?

– Проблеми з гальмами. Найближчі два-три тижні її не буде.

– Насте, ти спеціально це зробила? – Сергій насупився. – Через учорашню розмову? Машина була в справному стані.

– А ти як думаєш? – Анастасія вклала Артема і вийшла на кухню.

– Сергію, я втомилася. Втомилася від того, що твій брат вважає мою машину своєю. Втомилася від того, що ти його підтримуєш. Втомилася бути ніким у власній родині.

– Ти перебільшуєш, – Сергій похитав головою. – Просто Дмитро молодий ще…

– Йому двадцять п’ять! – Анастасія підвищила голос. – Він старший, ніж я була, коли купила цю машину. Я працювала, вчилася, збирала. А він вважає, що всі мають йому допомагати.

– Він мій брат, – тихо сказав Сергій. – Я маю йому допомагати.

– А я хто? – Анастасія подивилася чоловікові в очі. – Я твоя дружина. Мати твоєї дитини. Але ти жодного разу не став на мій бік.

Сергій мовчав, опустивши очі. У цій тиші Анастасія раптом чітко зрозуміла – нічого не зміниться. Хоч би скільки вона намагалася достукатися до чоловіка, хоч би скільки пояснювала, все залишиться, як і раніше.

Наступного ранку Анастасія зателефонувала мамі.

– Мамо, можна ми з Артемом поживемо у вас якийсь час?

У слухавці повисла пауза.

– Донечко, що сталося?

– Потім розповім. Просто скажи – можна?

– Звичайно, можна. Ти ж знаєш, мій дім – твій дім.

Наступні три дні Анастасія методично збирала речі, поки Сергій був на роботі. Складала дитячий одяг, іграшки, документи. Дістала велику валізу – ту саму, з якою колись переїжджала до чоловіка, сповнена надій і мрій про щасливе сімейне життя.

Дмитро заявився якраз у той момент, коли Анастасія укладала у валізу останні речі…

– Що це ти робиш? – запитав Дмитро, притулившись до одвірка.

– Йду, – коротко відповіла Анастасія, не піднімаючи голови.

– Через машину, чи що? – Дмитро хмикнув. – Ну ти даєш! Влаштувала тут драму на порожньому місці.

– Не через машину, – Анастасія застебнула валізу. – Через ставлення. Твоє, Сергія, усієї вашої родини.

– Та яке ставлення? – вибухнув Дмитро. – Подумаєш, машину попросив! Ти така егоїстка! У нас у сім’ї всі один одному допомагають, а ти…

– Саме так – у вашій родині, – перебила його Анастасія. – А я, мабуть, так і не стала її частиною.

Увечері прийшов Сергій. Побачивши зібрані речі, завмер на порозі.

– Ти що це?

– Ми їдемо до мами, – Анастасія намагалася говорити спокійно. – Я вже зібрала документи на розлучення.

– Насте, ну що ти вигадуєш? – Сергій зробив крок до дружини. – Давай усе обговоримо. Я поговорю з Дімою, він не буде більше брати машину.

– Річ не в машині, Сергію. Річ у тім, що ти ніколи не був на моєму боці. Завжди – тільки брат, тільки батьки. А я так більше не можу.

Наступний тиждень перетворився на нескінченну низку дзвінків. Сергій телефонував постійно, обіцяв змінитися, клявся, що все буде по-іншому. Дмитро писав гнівні повідомлення, звинувачуючи Анастасію в тому, що вона руйнує сім’ю.

– Ти все правильно зробила, – говорила мама, коли Анастасія, вклавши Артема, плакала на кухні. – Не можна жити там, де тебе не поважають.

За місяць Анастасія забрала машину з сервісу і влаштувалася на роботу неофіційно – добре, що мама погодилася доглядати за онуком. Знайома з кадрового агентства допомогла знайти хорошу вакансію.

– Я так рада, що ти прийшла до нас, – сказала Ірина, начальниця відділу. – Нам якраз потрібен був тямущий менеджер.

Життя поступово налагоджувалося. Анастасія стала сильнішою, впевненішою. Більше ніхто не намагався вказувати, як їй жити, що робити з її речами, як розпоряджатися своїм часом.

Сергій продовжував телефонувати, але все рідше. А потім Анастасія дізналася від спільних знайомих, що Дмитро все-таки купив машину. Щоправда, не сам – батьки допомогли з першим внеском за кредитом.

– Уявляєш, через тиждень уже розбив, – розповідала подруга. – Тепер ремонт на Сергія повісив.

Анастасія тільки похитала головою. Усе залишилося як і раніше, тільки тепер ці проблеми її не стосувалися.

Одного вечора, сидячи на балконі батьківської квартири, Анастасія дивилася, як гуляє бабуся з онуком на подвір’ї.

– Ось так, синку, склалося наше життя, – тихо сказала Анастасія. – Іноді потрібно вміти йти, щоб зберегти себе.

Того ж вечора прийшли документи про розлучення. Анастасія поставила свій підпис. Болю й гіркоти не було. Тільки полегшення. Тепер вона точно знала – кохання не має означати втрату себе. Повага до власних кордонів і гідності – ось що справді важливо.

You cannot copy content of this page